Новини
Особистості
Центр правової допомоги
Ковель туристичний
Газета "КОВЕЛЬ СЬОГОДНІ"
Презентації
Ковель і видатні люди
Історія
Суспільно-політичне життя
Соціальна сфера
Економіка
Освіта і наука
Культура
Релігія
Спорт
Стратегія розвитку
Зовнішні зв`язки
Пісні
Журнал ПТАХА
www.muzprostir.com.ua - Все про музику на одному сайтi!

Коломия

Благослови нас, Господи

Благослови нас, Господи
     На перехресті великих шляхів стоять святині Ковеля. Стоять і розмовляють з небом. Ми ідемо в храм із злом своїм, з гріхами - щоб покаятися, умиротворитися і вийти очищеними. Гарні, чепурні собори із золотими хрестами мовчки приймають нас. Будівлі, освячені Духом Святим, вислуховують наше покаяння: "Прости нас, Господи!", а після очищення приймають: "Благослови нас, Господи!". Торкнувшись ликів святих на іконах, очистившись кадилом і вогнем свічок, перехрещені перстом священика, ми вимовляємо молитви, які линуть до Бога.

      Святі твердині Ковеля були збудовані ще на початку XVI століття за князів Сангушків, а може й раніше. "Майже одночасно із заснуванням міста у 1518 році і раніше в Ковелі споруджувалися православні церкви" - писав дослідник православ`я на Волині М. Теодорович.

Воскресенський собор
     Переживали храми злети й падіння, руйнацію та відродження, але завжди утверджували високу місію добра і моралі людської. В центрі "старого міста" стоїть собор в ім`я світлого воскресіння Христового. У грамоті королеви Бони від 17 серпня 1549 року згадується, що на основі клопотання священика Благовіщенської церкви Олексія Трішниці І старости Ковельського Семашка останній призначається завідувати Воскресенською соборною церквою.

     Сьогодні цікава не тільки древня звістка про собор, але й викликають Інтерес відносини церкви та влади. Королева Бона відповідально ставилась до віруючих, однакову увагу приділяла католикам, православним, лютеранам і протестантам - всі під одним Богом. Якщо литовські часи не вносили радикальних змін в питання віри, то польські королі прагнули верховенства католиків, і в кінці XVI століття (1596 року) була прийнята Брестська унія. Князі і шляхта не дуже цим переймались і поступово окатоличувались. "Оборонці української культури" Острозькі тихенько спустились в католицьку обитель.

     У Ковелі процес окатоличення гальмувався присутністю і діями московського втікача А. Курбського. Саме він стримував від окатоличення самого К. Острозького. У 1581 році він заповів соборній церкві 10 кіп грошей литовських. У цьому ж заповіті передбачались кошти для шпиталю - 15 кіп грошей, що був при церкві. Як згадується у Волинських відомостях за 1873 рік (т.22 стор. 779), ця церква згоріла в кінці XVI 1-го століття, залишивши ЗО злитків міді із дзвонів. "Церква ця, як говорять місцеві перекази, побудована на тому місці, де нині розташований торговельний майдан" - писав М. Теодорович. Взамін цієї згорілої у 1696 році, була побудована нова соборна Воскресенська церква. 5000 злотих на будівництво церкви виділив Стефан Латинський - староста Ковельський. Поряд з нею була споруджена дзвонарня, на стовпах з 4-ма дзвонами. Ще один великий дзвін в оренду надавав Володимир-Волинський собор. На дзвінницях був встановлений годинник. Світська влада дбала про розвиток церкви. Так, у 1697 році суд виніс вирок дружині цехмайстра Габриеловій сплатити штраф у сумі 15 злотих на користь церкви.

      На жаль, ця гарна церква довго не простояла - в 1718 році вона знову потрапляє у стихію вогню. Разом з церквою згоріла і дзвінниця. Прихожанам вдалось спасти іконостас та церковне майно, яке вони передали Введенській церкві. На місці, де була церква, поставили невелику каплицю, що перевезли з цвинтару села Бульки. Прихожани тривалий час користувались каплицею, оскільки через свою бідність побудувати нову церкву не могли. Врешті-решт за справу взялись єпископи уніатської церкви. Саме вони склали звернення до віруючих навколишніх сіл і містечок з проханням допомогти у відбудові Свято-Воскресенського собору. У 1774, 1776 і 1777 роках активісти від церковної громади їздили з цими зверненнями і збирали кошти. Нарешті в 1782 році була підписана угода з мешканцем села Мізове Дадинцем про відбудову церкви. План будівництва склав пресвітер цієї ж церкви. Це ще раз свідчить про рівень української культури, яка з давніх-давен передавала знання, традиції і вміння будувати. З однією банею, покрита ґонтами і оббита зовні дошками, ця дерев`яна церква стала оздобою Ковеля, але як соборна була замала. Тому, у 1842 році було вирішено розширити церкву. При обстеженні комісія встановила, що дерево у стінах місцями погнило, тому з дозволу та за підтримки високого начальства церкву відновили на кам`яному фундаменті і з нового дерева. Немов лиха доля раз за разом посилала випробування святому храму. У серпні 1848 року ця церква знову згоріла. Протоієрей соборної церкви Олександр Радкевич виявив велику активність у відновленні храму.

      Церква мала землю для огородництва та сінокосу. Як і раніше, при церкві діяв шпиталь і церковна школа. Протоієрей жив у церковному будинку, що був куплений за гроші, які заповів ковельській церкві Мілютин. Священик і паламар мешкали в найнятих квартирах. При соборній церкві налічувалось прихожан: чоловіків - 801, жінок - 827. До соборної церкви були приписані Введенська, а пізніше Миколаївська - тюремна.

      Воєнні вихори XX століття не зачепили церкви. Вона залишилась неушкодженою і в часи войовничого радянського атеїзму. Щезли з лиця землі такі ковельські святині, як Введенська, Хрестовоздвиженська, Благовіщенська церкви. Собор воскресіння Христа став головним і єдиним місцем для віруючих Ковеля та навколишніх сіл. Роки незалежності повернули віру Божу в душі ковельчан. Нова хвиля розбудови церков пронеслась і над Ковелем.

      Немало церков перейшло до автокефалії і Київського патріархату. Паралельно громаді Воскресенського собору створюється Воскресенська громада Київського патріархату. Віруючі, вірні своїй церкві, встановлюють цілодобову кругову оборону. В середину нікого не впускають. У 1997 році церкві випали нові випробування - в автокатастрофі, повертаючись з Москви, на мінському шосе загинув протоієрей Олександр Козка разом з двома священиками Ковельської парафії. Протоієрея так і поховали біля рідного йому собору з боку вулиці Незалежності.

"Українська церква"
      При в`їзді на центральне перехрестя "старого міста" із сторони Володимира нас зустрічає прямокутна кам`яна з п`ятьма баштами споруда Благовіщенської церкви. Гарні хрести, блискучо-срібні бані немовби усміхаються долі, дякуючи новим перетворенням і новому народженню.

      Церква Благовіщення пресвятої Богородиці має багатовікову історію, сягаючи часів князів Сангушків, а точніше 1505 року. Трохи вище ми згадували про наказ королеви Бони від 1549 року. Саме цим наказом на вільне місце священика, що перейшов до Воскресенського собору призначається ієрей Михайло. Благовіщенська дерев`яна церква була набагато бідніша і землі мала також менше, ніж соборна. Будівля церкви з невеликими змінами, що сталися під час ремонтів, благополучно дожила до 1829 року, коли до неї була приписана Хрестовоздвиженська церква. У 1848 році після пожежі і знищення Воскресенського храму, Благовіщенська перебирає на себе роль соборної. І перебувала в такому стані аж до 1877 року, до введення в дію Воскресенського собору. Нова кам`яна церква мов магнітом притягує прихожан. Соборна церква розквітає, а Благовіщенська поступово починає занепадати. Богослужіння припиняється і врешті церква закривається.

      Вітер перемін своїм крилом овіював Ковель. Розвивається економіка, а з нею і залізниця, збільшується населення і число віруючих. Тимчасово закрита церква з давньою унікальною архітектурою знову починає діяти. З 1901 по 1903 рік церква ремонтується і реставрується. 300 прихожан відвідують оновлену святиню. Перша світова війна безжалісно поруйнувала храм і богослужіння знову припиняється.

      У 1928 році до Ковеля переїжджає майбутній архієпископ Ігор - священик Іван Губа. Він активно включається у відновлення церкви. Засяяв новою позолотою іконостас - і ззовні, і зсередини заусміхались національні кольори, в які була пофарбована церква. Український колорит Благовіщенської церкви доповнює служіння українською мовою, хором деригував лікар-окуліст Микола Пирогов. "Перші совєти", а пізніше німецька окупація принесли нові випробування для церкви. Іван Губа за радянської влади у 1939-1941 роках вимушений був переховуватися. У цей час він був висвячений патріархом в єпископи у Пінську Діонісієм. При німцях Іван Губа деякий час ще правив службу, але наближається кінець війни і єпископ Ігор виїжджає до Нью-Йорка. А згодом політика сталінського режиму безжалісно руйнує церкви. Цю естафету продовжили нові комуністичні правителі 60-70 років. Церква знову припиняє богослужіння і закривається. Рік за роком унікальне приміщення руйнується, занепадає.

      28 січня 1961 року виконком Ковельської міськради, "йдучи назустріч побажанням громадськості", прийняв рішення за №72 про організацію краєзнавчого музею на громадських засадах у приміщеннях церкви. Атеїсти від влади посилалися на те, що менш як за 100 метрів розташований Воскресенський храм. Відповідальний у справах релігій Волинської області А. Федулов писав: "Вважаю за можливе задовільнити клопотання виконкому Ковельської міськради про вилучення у релігійної общини будинку Благовіщенської церкви". Музей створений не був, але раптом виникла нова ідея заснування музею Леніна. За наказом першого компартійного секретаря будинок, що належав товариству "Спартак", відбирають для потреб музею, а спортсмени опиняються у приміщенні церкви. Але оскільки воно не відповідало умовам тренувань, спортсмени з допомогою влади зносять одну з найдавніших історичних споруд Ковеля. Унікальна пам`ятка архітектури залишилась тільки на фотографіях. На руїнах церкви виросла нова квадратна будівля із спортзалами, та вітер демократичних змін пробудив активність віруючих, які за підтримки влади відвоювали спортивні приміщення для богослужінь.

     У великому спортивному залі з`явився іконостас. Частина ікон та інвентаря збереглися у Воскресенському соборі. Радісна можливість слухати молитви українською мовою набула реальності. Велику активність у розбудові храму виявив священик Петро Левочко. Час невблаганно летить уперед, але наповнений відповідним змістом, він залишав після себе добру пам`ять. Саме так сталося із відродженням Благовіщенської церкви Київського патріархату завдяки активності її громади. Таким чином, спортивна споруда перетворена у храм віри православної.

     Мусимо згадати історію церков, яких сьогодні немає, але які рано чи пізно відродяться.

Древній дух святинь
      Церква Введення в храм Пресвятої Богородиці згадується наприкінці XVII століття, а саме: за скоєний злочин суд присудив дружині цехмайстра штраф 5 злотих, який мав бути сплачений в користь Введенської церкви.

      У 1699 році ктитор цієї церкви був позбавлений честі, а нащадкам його заборонено займати пости в міському уряді за те, що він утік з церкви міста під час виконання обов`язків лавника і порушив присягу. Цей вирок винесла ковельська громада та урядники. Так були покарані нехтування довірою громади і неналежне виконання обов`язків, довірених віруючими.

      Землі церква мала небагато. Приписана вона була до Воскресенського собору. Зруйнована під час Другої світової війни. Тривалий час на місці Введенської церкви росли здичавілі бур`яни та стояло кілька осиротілих хрестів. У 1999 році розпочалась відбудова храму.

      Хрестовоздвиженська церква зустрічала гостей, що приїздили у "старе місто" зі сторони Володимира. Вона була побудована на початку XVI століття завдяки активності місцевого православного братства. М. Теодорович писав, що за свідченням священика Іл. Коровицького церква збудована там, де рубали ліс. Але перший писемний запис про неї датується 1697 роком і стосується уже відомої нам дружини цехмайстра. У XVIII столітті церква була відреставрована, а в 1869 році оновлюється і стає на кам`яний фундамент. 1877 року добудовано дзвінницю з баштовим годинником. Спорудження велось на кошти священика А. Страшкевича. Активну участь у цьому будівництві, як завжди, брали ковельчани. За звичаєм, Хрестовоздвиженській церкві була виділена земля. В 1891 році міщанин Ф. Чеханюк захопив частину городу по вулиці Володимирській, що належав храму, і з приводу цього відбувся суд. До Хрестовоздвиженського приходу належали села Довгоноси, Люблинець, Будище. Друга світова війна зруйнувала церкву дощенту, сплюндрувавши місце, яке колись було освячене та служило людям і Богу.

      Миколаївська церква мала також свою давню історію. У XIX столітті виконувала роль тюремної, для арештантів, і була спеціально освячена для цієї місії. Службу відправляв священик із Воскресенського собору. XX століття не пощадило і цю святиню.

      Свято-Михайлівська церква була споруджена у 1903 році на центральному цвинтарі. Вона вистояла політичні й воєнні лихоліття. Підпорядковується Московському патріархату і приписана до Воскресенського собору.

      Андріївська церква народилася в перші роки незалежності, у 1992 році, підпорядковується Київському патріархату. У старій каплиці, що належала колись католикам, у роки радянської влади зберігалася сіль. З часом виникла ідея створення будинку панахиди і після ремонтних робіт каплиця стала виконувати місію ритуальних послуг. Рішенням міської влади приміщення передане церковній громаді. Завдяки активності громади і священика отця Дмитра за короткий час провели реконструкцію каплиці, добудували дзвінницю, майже удвічі збільшилась площа для прихожан. Нова кам`яна споруда з гарною високою банею прикрасила вулицю Незалежності і радує ковельчан молитвами українською мовою.

      Віруючі "другого Ковеля" увесь післявоєнний час залишалися без свого храму. 21 грудня 1991 року після проголошення незалежної України в облдержадміністрації була зареєстрована громада Свято-Троїцької церкви. Швидкими темпами розпочалось проектування церкви. І через короткий час в районі залізничної лікарні та другої школи освятили .місце і розпочалось будівництво нового храму. На очах піднімались стіни найбільшої у Ковелі церкви. З`явилась нова, змайстрована в старому стилі баня. Ішло будівництво, стояли риштування, а всередині церкви, поміж будівельних конструкцій, священик відправляв службу. Віра в Бога має свою велику таємничу силу і долає будь-які перешкоди. І в 1999 році Свято-Троїцька церква вже приймала прихожан світлим сяйвом нового іконостасу. Віруючих вітали нові розписи зі стін і з-під високої бані.

       У сиву давнину на самотньому й маленькому острові між рукавів Турії ченці збудували Святотроїцький монастир. Жили і діяли за законом Божим. Першим ігуменом монастиря був чернець Олександр, потім Симон, Ісайя. Ченці працювали на городах, займались бджільництвом, переписували святі книги, малювали ікони, виготовляли церковні речі. Прибулий з Московії князь Курбський одразу ж сподобав невелику гарну українську церкву і отця Олександра, а в кінці життя в заповіті писав, щоб останки його поховали саме в цьому монастирі. Чи то вже місце було таке святе, але таке бажання висловили також і сподвижники Курбського Зубцовський та М. Вишневецький.

      Десь на початку XVII століття кримські татари напали на монастир і зруйнували його. Ченців безжалісно, жорстоко порубали шаблюками. Пізніше, невідомо ким, церква відбудовується - вже на кам`яному фундаменті. Монастир переноситься в село Мильці. Про це докладно описує історик-архівіст В. Рожко у своєму нарисі "З глибини віків". Пізніше В. Рожко довів, що в цих місцях перебував Т. Шевченко, який реставрував ікону Пресвятої Богородиці. Учені світової величини, такі як О. Цинкаловський, теж описують і підтверджують ці історичні події. І хоч дослідник М. Іванішев не знайшов запису про поховання князя Курбського в цьому монастирі, історія зберегла свої легенди, перекази, які теж мають неабияку цінність.

       Із села Вербка, з інших сіл та "другого Ковеля" йшли віруючі довгими дерев`яними кладками, щоб стати на сповідь перед Богом і попросити його благословення. Церква не дожила до наших днів, а загинула в роки Другої світової війни. Нова Свято-Троїцька церква на "другому Ковелі" радо і впевнено прийняла естафету древнього монастиря в ім`я віри і життя на землі.

      Громада церкви Почаївської ікони Божої Матері зареєстрована 13 листопада 1997 року. Запланована як каплиця для віруючих, що знаходяться в дорозі, вона постала неподалік від Ковельського вокзалу, А на порозі третього тисячоліття над скромною, але гарною спорудою в сучасному стилі піднісся високий хрест - символ життя і віри. Поряд з високим шпилем, на якому в часи незалежності постала срібна підкова. То височить знаменитий Ковельський вокзал. Так історія розпорядилась і наставляє нас на істину земного буття.

      Войовничий атеїзм за роки свого панування залишив тільки Воскресенський собор та Михайлівську церкву на центральному цвинтарі. За короткий строк, з 1991 по 1999 рік, з допомогою сили віри і духу, з благословення Божого в Ковелі постало 7 церков. Ще раз нагадаємо ці святині - Свято-Воскресенський собор, Благовіщенська, Андрія Первозванного, Михайлівська, Свято-Троїцька, Почаївської ікони, Введенська, Димитрія Солунського, яка зареєстрована в 1998 році і збирає прихожан в приміщенні відділу соціального захисту по вулиці Шевченка біля сучасного приміщення прокуратури. У місті, що пам`ятає ще часи Данила Галицького, упродовж століть утверджувалось православ`я. Тож цілком закономірно, що в незалежній Україні християнська віра відроджується і набуває колишньої сили, щоб з допомогою Духу Святого піднімати і духовне, і матеріальне життя.

Костел святої Анни
      Ковель є тим містом, де ніколи Не було і немає великих міжконфесійних конфліктів. Мирно протягом віків уживалися тут православні, католики, а також інші церковні громади. Ковельський костел святої Анни має давню історію. Ще в 1551 році королева Бона надала йому великий привілей. Вона фундувала на костел кошти, призначила священику 10 кіп литовських грошей пенсії. Цим привілеєм на столування з кожного дому бралось по грошу, а з селян - півгроша. Костел одержав два поля, мав млин. 10 підданих в селі Воля-Ковельська.

      Король Ян Казимір в 1658 році затвердив цей привілей і від себе додав, щоб місцеві євреї платили також на костел, за ці гроші утримувався хор з трьох вікаріїв та органіста. У 1672 році Станіслав Олешко надав костелу будинок і видав 7 тисяч злотих. За ці гроші утримували двох ксьондзів, а також шпиталь. Ксьондзи одержували по 300 злотих і мусили відправити 208 святих мес читанням та 52 співом протягом року.

      1751 року Юзеф Роківзький записав 1500 злотих на лой до лампи, щоб та день і ніч горіла в костелі. У 1752 році Калушовська записала 500 злотих на світло лампи, яка мала горіти перед іконою непорочного зачаття Діви Марії. У 1789 році Ф. Глінський заповів 1000 злотих для того, щоб раз в місяць на його честь відправлялась свята меса. І сильні і багаті йдуть до Господа, бо хочуть спасіння. Горить свічка і заспокоює живі душі. При костелі були будинки для настоятеля, ксьондзів та вікаріїв. Поряд збудовані підсобні приміщення. Костел знаходився недалеко Благовіщенської церкви - в сторону до ринку якихось 100-150 метрів.

      Відомо, що під час визвольних козацьких війн костел в 1648 році був поруйнований, ксьондз вбитий, а майно пограбоване. 1710 року відбудував воєвода Волинський Ст. Лешинський. У 1854 році в костелі виникла пожежа і знову зруйнувала його. Настоятель храму разом з прихожанами будують нову дерев`яну святиню. Цей костел пережив Першу світову війну, революцію і достояв аж до 1945 року, але був знищений за наказом місцевої влади. З 1924 по 1931 рік велось будівництво нового, кам`яного і найбільшого в Луцькій дієцезії костелу. Ініціатором цієї будови був настоятель парафії Фелікс Шнарбуховський. Після смерті Шнарбуховського будівництво продовжував ксьондз Мар`ян Токажевський, відомий священик, замордований в 1941 році НКВС.

      У 1938 році парафія св. Анни нараховувала 14782 вірних, і до неї належали навколишні села: Білин, Бахів, Будище, Черкаси, Довгоноси, Гішин, Кашівка, Колодяжне, Люблинець, Мощена, Зелена, Вербка, Воля-Ковельська, Облапи, Радошин, Скулин, Стеблі, Троскоти та інші. До 1939 року в Ковелі функціонував гарнізонний костел святого Войцеха, який був знищений в 1945 році. 1943 року більшість католиків-парафіян утікали з Ковельщини за Буг. Крім страшної війни, що гуркотіла канонадою гармат десь далеко за Ковелем, у 1942-1943 роках ішла кровопролитна, штучно спровокована бойня між поляками та українцями.

      Передбачення ксьондза збулося - в 1944 році костел частково руйнується від вибухів снарядів, а в 1945 році донищується з наказу влади. Після довгої перерви парафія св. Анни відновлює своє служіння в 1992 році. Служба Божа проводилась у старенькому, ветхому приміщенні по бульвару Лесі Українки, недалеко готелю "Лісова пісня".

      У жовтні 1996 року на місці колишнього автобусного парку по вулиці Вербицького постала чудова дерев`яна споруда XVIII століття. Землю для костелу надала місцева влада. Зовні облицьована дошками, покрита ґонтами, з двома куполами, ця споруда переїхала з села Вишеньки Рожищенського району і створила навколо себе ще один духовний центр. Реставратори відновили її стародавній лик. Так у місті з`явилась одна з найдавніших, 1771 року народження, пам`ятка архітектури. У кам`яний фундамент, на якому розташоване приміщення для ксьондзів, закладено священний камінь, привезений з Єрусалиму. Освячення храму проводив архієпископ Маркіян Трофім`як разом з єпископами, що прибули з Німеччини, Польщі та Києва. Служіння в римо-католицькому храмі проводиться українською і польською мовами. Ковельській парафії Святої Анни, що веде свою історію з XVІ століття, служить храм Успіння Пресвятої Богородиці з Вишеньок. І це не протиріччя, а навпаки - основа духовної сили та віри.

Вітер перемін
      Переміни в сучасному житті несуть у собі випробування на бідність і багатство, на готовність до життя в неспокої та боротьбі. Зміна політичної влади в 1991 році принесла переміну в духовному житті, сколихнула, розвихрила душі ковельчан. Земне бачення віри різне, але воно не несе протиріч, а виливається в різні течії розуміння і бачення Бога. Поряд з православними і католиками в місті діють: громада ЄХБ (зареєстрована в 1992 році), громада ЄХДА (1991 р.), громада ХРЄ (1991 р.), громада АСД (1990 р.), свідки Єгови (1994 р.), незалежна християнська церква "Нове покоління" (1994 р.), Церква Воскресіння ЄХВ незалежна (1997 р.). Додамо до цього списку зареєстровані громади: Свято-Покровська УГКЦ (1996 р.) - греко-католицька, Свято-Володимирська УПЦ КП (1998 р.), Свято-Воскресенська УПЦ КП (1998 р.). Терези матеріального і духовного мають закономірність врівноважуватись. Хаос і занепад матеріальний врівноважується піднесенням духовним. Все більше і більше під склепінням церков лунає людське благання: "Благослови нас, Господи!". Бог благословляє нас Духом Святим І направляє на путь істини.

Святий землі Ковельської
      Чудодійна сила Ковельської землі відома з древніх часів. Розсипаються іскри від меча перемоги з часів Данила Галицького. Не затихає фантастичний виплеск духу династії Косачів. Збуджує душу древній Свято-Троїцький монастир. Не знищили його татари в XVII столітті. Він-з нами сьогодні, в XX столітті. У 1999 році канонізований святий землі Ковельської - Анатолій.

       20 серпня 1880 року, майже на Спаса, в місті Ковелі в сім`ї повітового казначея Григорія Грицюка народився син Андрій. Чесний "і добросовісний чиновник жив бідно. І дорослі й діти постійно були в праці, хоч багатства не мали. Мабуть, найбільшим багатством сім`ї було Євангеліє. Батько посилає хлопця у Волинську духовну семінарію, яку той закінчує в 1890 році. Талант Андрія і працелюбність, чиста віра в Бога привели його до Київської духовної академії. Присвятити себе служінню Богу - чи не найважче випробування і чи не найвищий сенс людського існування. 1903 року його постригли в монахи з іменем Анатолій. В тому ж році він рукоположений в ієромонахи. Закінчивши через рік духовну академію, стає професорським стипендіатом, а в 1908 році магістром богослов`я. Здібності до науки в ієромонаха були надзвичайні - він досконало знав і трактував богослов`я, вільно володів німецькою, англійською, грецькою та латинською мовами. У 1911 році отець Анатолій стає архімандритом і водночас доцентом Київської духовної академії, а з 1912 року - екстраординарський професор. В тому ж році його переводять до Москви і призначають інспектором духовної академії. В цей час стає єпископом Чистопольським, другим вікарієм Казанської єпархії з призначенням ректором Казанської духовної академії.

      Високі будівлі руйнуються часом. Історія свідчить, що на висоти духовні також чатують небезпеки. На долю нашого народу і віри Божої випали великі випробування. Війна і революція принесли знущання і гоніння.

      26 березня 1921 року владику Анатолія заарештували та звинуватили в державній непокорі. Рік тортур у тюрмі. Після звільнення його призначають єпископом Самарським і Ставропольським, і знову починається безкомпромісне та безбоязне служіння православ`ю. Більшовицька влада не терпить непокірних і 24 лютого 1923 року - знову тюрма. Єпископ вірить і надіється тільки на справедливість Бога. Молитви, здавалось, дійшли до неба - він звільнений у серпні, через місяць введений у сан архієпископа. Проте сатанинська машина крутить свій колючий дріт для нових випробувань. Архієпископа Анатолія знову заарештовують і висилають в Туркменію, у Красноводськ на З роки. Велет духу й мужності зазнає неймовірних принижень та страждань від будівників "світлого майбутнього", але не здається. Він служить Богу й церкві. 1927 року повертається в Москву. В 1928 році його обирають членом Синоду і призначають на Одеську кафедру. А в цей час вихор комуністичного свавілля трощив і оскверняв церкви, монастирі, нищив священиків. Енкаведисти не полишають у спокої владику - продовжують принижувати і знущатися своїми ієзуїтськими методами.

      21 жовтня 1932 року владика Анатолій введений в сан митрополита, йому пропонують пост екзарха України, але він відмовляється. 1934-1935 роки він управляє Харківською єпархією, а з 1936 року - знову в Одесі. Всі молитви митрополита спрямовані на зміцнення віри й духу людського, а також терпіння.

      Особлива нарада НКВС не спить - в січні 1937 року його арештовують на шість років і засилають у табір Ухта-Печерська (Комі). Хворий на виразку шлунку, до того ж маючи міокардит та хворі легені, він терпляче, без нарікань несе свій хрест. "Працює добросовісно, до інструментів ставиться бережно. Дисциплінований, якість роботи задовільна" - це досьє тюремного наглядача, а разом з тим коротка характеристика великої людини.

      Тяжка праця і нестерпні болі різко погіршили здоров`я. Проте жорстокі табірні порядки не визнавали будь-яких хвороб. Тому годі було сподіватися на милосердя. Хоч дух міцний, але організм не витримав. І запис охоронця свідчить: "Роботи виконує на 62 відсотки, через старість працює слабо, але старається". Через деякий час повідомляється, що до фізичної праці засуджений не придатний. Наприкінці того ж року втрачає зір. Він ледь живий. Але жорстокість не вгамовується. До нього, напівживого, приходять тюремні мучителі і вимагають віддати Євангеліє та натільний хрест. Він відмовляється. Силою виривають з рук Святе Письмо, намагаються зірвати натільний хрест. Мученик не віддає, щосили кричить чи то до мучителів, чи до Бога, жорстокі, сильні руки антихриста виривають хрест, але сила Віри сильніша, він хреста не відпускає. Затискає його в немічних руках і падає на груди, закриваючи його від мучителів. Зціплені титанічною силою духа та віри, немічні руки намертво і переможно, навічно тримали хрест, мов знамено. Душа святого Анатолія відійшла до Бога, якому він служив до загину, віддав своє життя за нього і переміг.

      "Вінець терновий вище за царську корону!", - писала Леся Українка і була права. І сьогодні і в майбутньому ковельчани мають свого духовного покровителя - святого Анатолія. Він чує наші молитви і Духом Святим передає Богу, щоб над містом із знаком підкови світило щасливе сонце, благополуччя і радість.

Архієпископ Іван Туба
     З фотографії на нас дивиться людина у чорному єпископському вбранні - мудрий і стійкий владика духу української церкви - Іван Губа (Ігор) Українське християнство, що бере свій початок ще з часів Андрія Первозванного, пройшло складний і багатотрудний шлях випробувань, подвижництва та невсипущої віри. І біда нашого роду, що його раз за разом з одного крила віри перетягують або силою гонять на інше крило. Вже вчорашні активні проповідники християнської віри українців стають забутими або навіть ворогами. Сьогодні немов од світильника надходить до нас проміння минулого життя архієпископа Ігоря-Івана Губи. Народився владика 1885 року на Херсонщині. Був активним і політичним, і громадським діячем у боротьбі за Українську народну республіку. Події того часу нам відомі. І з падінням уряду УНР полковник Іван Губа потрапляє в табір для інтернованих у Польщі. А потім - на Волинь. Знаючи силу віри Божої і духу, він знаходить найоптимальніший шлях боротьби в умовах колоніальної політики в Польщі. Іван Губа став настоятелем храму Преображення Господнього в Горохівському районі, село Квасів. Через деякий час він переїжджає до Ковеля, де на нього чекають випробування по становленню національної віри.

     Благовіщенська церква після Першої світової війни мала непоказний вигляд та й парафія різко зменшилася. А причиною була політика Польщі, що не визнавала Української православної церкви. Саме сюди на ковельську парафію Благовіщенської церкви призначається Іван Губа. Священик розпочав з розбудови та ремонту церкви. Храм набув свого первісного вигляду з середини і зовні, заграв національними кольорами. Парафіяни з любов`ю казали: "Йдемо до української церкви". Виблискував позолочений іконостас, привітальними молитвами українською мовою зустрічав храм віруючих. Якусь особливу притягуючу силу випромінював і сам священик. Прекрасний оратор, знаючи проблеми і болі парафіянина, своїм патріотичним словом він кликав кожного до віри православної і навертав заблукалі душі до соборної і самостійної України. Іван Губа сам був прикладом служіння українському народу. Перевагу надавав не багатству, а книгам і аскетичному способу життя. Громада Благовіщенської церкви будує для священика невеликий будиночок, але пожив у ньому він недовго. За проукраїнську позицію польська влада запроторила Івана Губу у в`язницю, в якій він просидів рік. Його любили і чекали. Коли повернувся, доріжка до церкви була встелена килимами та квітами.

     Нові випробування чекали на священика після вересня 1939 року. Ним зацікавились органи НКВС. Священик вимушений був виїхати з міста. Він переховується в селах Білорусі, де служить простим дяком. У липні 1941 року повертається до Ковеля і служить. 9-10 лютого 1942 року Івана Губу в Пінську висвячують в сан єпископа. Єпископське благословення він одержує від митрополита Діонісія. В цьому ж році єпископ Ігор відбуває в Умань. Війна вносить свої корективи, тепер уже німці починають цікавитися активною діяльністю єпископа Уманського і Полтавського, але не маючи достатніх компрометуючих матеріалів його не чіпають. У 1943 році Іван Губа приїжджає в Ковель і через деякий час направляється до Німеччини. Там, перетерпівши табори для переміщених осіб, він врешті опиняється в США. У Нью-Йорку єпископ Ігор продовжує служити в ім`я і слави Бога та України.

     Спочив Владика 24 листопада 1966 року і похований на українському цвинтарі-пантеоні. Так історія поставила ще одну крапку на карті світу, від якої випромінюється животворна енергія української православної віри і доносяться до нас його пророчі слова: "Задзвонила та дванадцята година і для нас, українців...".