Новини
Особистості
Центр правової допомоги
Ковель туристичний
Газета "КОВЕЛЬ СЬОГОДНІ"
Презентації
Ковель і видатні люди
Історія
Суспільно-політичне життя
Соціальна сфера
Економіка
Освіта і наука
Культура
Релігія
Спорт
Стратегія розвитку
Зовнішні зв`язки
Пісні
Журнал ПТАХА
www.muzprostir.com.ua - Все про музику на одному сайтi!

Коломия

Служу своєму народу

Служу своєму народу
Від ополчення до військової повинностіСтародавня, нова і новітня історія, на жаль, є також літописом воєн. У них брали участь армії та загони вояків, від яких залежали і перемоги, і поразки. Початок XVI століття позначений для Ковеля литовськими порядками і законами, багато в чому схожими з українськими княжими часами. Тоді, при погребі, збиралося народне ополчення. Основу війська, його ядро складали бояри, панцирні й путні. Вони самостійно озброювалися, проходили військовий вишкіл та забезпечували збір вояків з місцевого населення. Щоправда, народне ополчення в часи панування Литви все ж таки великої ролі не відігравало, оскільки часи щоденної боротьби з татаро-монголами, мечоносцями, лівонцями пішли в минуле. Лише раптові татарські набіги турбували населення ковельської землі.

Політики Польщі та Литви брязкали зброєю на теренах Московії. У цих кровопролитних битвах брали участь і ковельча-ни. У XVI столітті формувалась імперія під назвою Річ Посполита. А імперія відчувши силу, розширюється і, сягнувши великих розмірів, мов бульбашка тріскає. З її уламків постають окремі держави. Але такому неминучому кінцю передує цілий ланцюг війн для загарбання територій та їх збереження. А для цього, звісно потрібні полководці.

На арені постає А. Курдський. Ми не будемо ворушити історію міжусобних війн князів Сангушків та інших магнатів, але з приходом московської команди військова активність втягує ковельчан у воєнні баталії. Королівська влада надавала першочерговою значення військовій справі і всіляко заохочувала до служби. Князь Курбський одержав великі маєтки на Волині і в Литві за військову службу королю. Бояри, панцирні й путні за несення військової служби одержували маєтки, землю, звільнялись від податків. Литовська влада, а пізніше польська, вважала, що земля і привілеї - це той важіль, яким можна здобути перемоги над сусідніми країнами.

Історик М. Іванішев підтверджує, що старости володіли укріпленим замком Ковельським і мали під своїм началом бояр панцирних і путних, які за закликом старост зобов`язані були п повній амуніції з`являтися на службу. Були випадки, коли накази короля і місцевого старости наштовхувались на опір. У 1581 році Стефан Баторій готував похід на Московію. Князь Курбський взявся організовувати військо. Раптом боярин Яцко Осовецький зухвало відмовився брати участь у поході. Маєток Осовецького був подарований ще королевою Боною за обов`язок служити у війську. Курбський розгнівався і послав слуг до маєтку, які поби ли батогами дружину Осовецького, вигнали сім`ю і пограбували майна. Яцко подав скаргу королю. Реакція була цікавою - май но і маєток повернули господарю. Так, окреслені стратегічні плани деколи перетворювались в міраж і терпіли крах. І все ж історики констатують, що Курбський через своїх бояр збирав необхідну кількість вояків і успішно вершив військові походи. Не раз військо ковельське вирішувало внутрішні, сучасною мовою - рекетирські завдання князя. Це був озброєний загін, біля 3000 чоловік, що неодноразово нападав на сусідні маєтки (Туличів, Смідин) Для походів на Московію такого війська було мало, тому Курб ський брав із собою московських втікачів, також найманих козаків і кіннотників. Найманці воюють тоді, коли їм платять. У 1579 ро ці король звільнив князя від сплати податків з умовою, що вільні кошти будуть використані на організацію походу. Були випадки, коли король привілеїв по `податках не надавав, тоді кня і І організовували походи за свої кошти. Із землі ковельської почини лися переможні походи Курбського, за які він мав великі подяки від короля. Бояри панцирні і путні, що стояли нижче князя, алі вище простих міщан та селян, мали привілеї, закріплені грамо тами короля.

У селах Дубовому, Мощені, Облапах, Паридубах та інших маєтках бояри панцирні і путні мали по декілька волок землі і були звільнені від податків. У Годовичах, Зілові, Миляновичах, інших селах проживали військові гайдуки, що за першим наказом ішли на виконання того чи іншого завдання.

XVI століття стояло на роздоріжжі: від народного ополчення і самопідготовлених бояр, розкиданих по селах, необхідно було переходити до постійно діючої армії. Відомо, що Стефан Баторій намагався втілити цю ідею в життя. З відстані часу ми бачимо тіньові сторони цих процесів, ,І саме - українці, в тому числі ковельчани, воювали під чужими прапорами, виконували чужу полю і здобували славу для чужої держави. Хоч і в княжі, і в І ередньовічні часи ковельчани в першу чергу дбали про оборону V иоїх міст, своєї землі, своїх помешкань. Тому на утримання замічу головної цитаделі оборони, витрачали немало коштів і робочої сили. Ковельські євреї сплачували річного чиншу 400 флоринів, плати гайової - 20, прентової - 7. В селі Мощена проживало 6 чоловік прислуги замку. Всі вони не платили податків. В іншому приміському селі Дубова жили теслярі, які займались ремонтом німку і теж мали певні привілеї.

Ковельчани розуміли, що їхній оборонний об`єкт в будь-яку хвилину має бути готовим дати відсіч ворогу. Доля замку була непростою - він декілька разів горів і відбудовувався, аж доки остання вежа на початку XIX століття не була зруйнована за наказом генерала С. Каменського.

З точки зору військової стратегії дерев`яні оборонні споруди були слабо пристосовані до захисту від артилерійського вогню і пожеж, але Ковельський замок вигравав своїм недоступним географічним і природним розташуванням.

У XVII столітті (1652-1653 рр.) у Ковелі перебували війська І Іотоцького, що готувались до походу в Україну. Мирні ковель-мани зазнавали грабунків від вояків польської армії. Потоцький був вимушений розпустити військо.

Інша згадка доносить до нас відгук козацької визвольної війни. У 1648 році загін козака Колодки поруйнував костел, пограбував цінні речі до того ж вбили місцевого ксьондза. XVIII століття для ковельчан було тихим і спокійним, якихось цікавих подій в історію війська не принесло.

Стратегічний центрПочаток дев`ятнадцятого століття ознаменувався воєнними баталіями росіян з французами. Ковель був обпалений гарячим крилом цієї війни.

Піклуючись про міцність своїх західних регіонів, командуван--ня царської армії розташовує у Ковелі піхотний і 19-й кінгбурзький драгунський полки. Західні регіони захищались російськими полками. Волинь та інші регіони поповнювали армію своїми юнаками. На основі закону про військову повинність у 1875 році з Волині мало бути призвано більше шістнадцяти тисяч чоловік. Через 8 років ця цифра виросла до 20244. З усієї кількості військовозобов`язаних велику частину складали євреї - 18 відсотків. Армія боєздатна тоді, коли сформована із здорових вояків, тому юнаки з недостатнім зростом, хворі, або ті, що мали якісь фізичні вади, в армію не призивались. Так, у 1875 році із ста призваних, пільгу мали 49. Ця тенденція зберігалась до кінця дев`ятнадцятого століття. У 1883 році з Волині в армію не пішла четверта частина юнаків. На військову службу, як правило, юнаків відправляли подалі від дому.

У Ковелі, як згадка про ті часи, залишилися поховані на цвинтарі представники царського війська: полковники і підполковники, поручники і корнети. Серед них молоді вояки, що пішли з життя не у воєнних баталіях, а на дуелях, або через самогубства.

Свідчення старожилів обростають вигадками, а перекази перетворюються на легенди.

Як і всі офіцери російської армії, крім військового вишколу у вільний час шукали всяких подвигів та пригод. Ковельчанин Володимир Юрченкович розповідає, що один з багатих молодих офіцерів вгамовував свою бурхливу енергію різними витівками. Він вривався на коні в торгові ряди і, ламаючи лавки, розкидаючи і топчучи товар, насолоджувався тим, як від нього тікає торговий люд та покупці. Іншим разом він пересварився з місцевим ксьондзом і, не маючи права викликати його на дуель вирішив помститися іншим способом. У Варшаві в центральній газеті помістив фото ксьондза з оголошенням, що коли знайдетьс^ двійник, то за просте завдання одержить велику винагороду^ Двійник знайшовся. Наш герой привіз його у Ковель, переодягнув в одежу священика, посадив його на місце кучера і так цілий день їздив по місту. Ковельчани дивувались і сміялись, що на козлах раптом сидить гоноровий ксьондз. Задоволенню поручника не було меж. Іншим разом на прохання інтелігенції Ковеля він подарував гімназії інструменти для духового оркестру.

В місті були полігон та іподром для навчання вояків. Перший знаходився на вулиці Брестській, район комбікормового заводу, другий - за центральним цвинтарем.

Роки війни і революції описані в іншому нарисі, тому коротким поглядом оглянемо 30-40-ві роки. У Ковелі розміщується польське військо - піхотний та уланським полки. У 1935 році побудовані "червоні казарми", що по вул. Володимирській. Нова Річ Посполита забезпечувала охорону своїх кордонів на Волинській землі.

Польські вояки проводили політику ополячування українців, але за те, як пише професор Свєшовський, Ковель в 1920 році "визволили" від більшовиків. Вони наводили відповідний польський порядок. Розказують курйозну історію. На Горці проходила чергова інспекторська перевірка. Під час підбиття підсумків на майдані якась ворона зробила свою гидку справу - смердючий послід впав на кашкет офіцера-інспектора. Свято було зіпсоване, а солдати два дні нищили воронячі гнізда на всіх деревах. У вересні 1939 року військо польське, згідно з російсько-німецьким договором відійшло з Ковеля.

На Волинь увійшли війська Червоної Армії. У місті розмістився штаб 15-го стрілецького корпусу під командуванням генерала І. Федюнінського. Полковник Л. С. Шаповалов згадував, що штаб знаходився на місці сучасного готелю "Ковель". Сам командир жив по вулиці Грушевського, де військкомат. Кордон в напрямі Ковеля захищав Любомльський прикордонний загін. Планом оборони на випадок нападу німців передбачалось, що 15-й стрілецький корпус марш-кидком переміщався на допомогу прикордонникам. Недоліки такого плану очевидні. А. Василевський писав: "Потрібно визнати, що наші нові кордони поставили ряд трудних проблем в області безпечних укріплень, які до початку війни вирішити не вдалось" ("Дело всей жизни"). Офіцери штабу тимчасово розміщувались по квартирах. Солдати знаходилися в бойовій готовності на Горці. Військові вели підготовку до можливої нової війни. Генеральний штаб ближче до західних кордонів перекидав цілі армії. І. X. Баграмян писав, що за планом генштабу "Під Ковель з Костополя мав переправитися 31-й стрілецький корпус" ("Так начиналась война"), В штабі корпусу інформацію про початок війни взнали ще о 22-й годині 21 червня. На дільниці четвертої комендатури Володимир-Волинського загону був затриманий перебіжчик - солдат, сапер Альфред Лєсков, який повідомив, що німці почнуть наступ о 4.00 22.06.41. Слід зауважити, що командирами Ковельського 15-го стрілецького корпусу було своєчасно і правильно оцінено обстановку. Корпус маршем направився до Любомля. Військкомат

Циклон під назвою "війна" покинув місто 6 липня 1944 року, залишивши за собою руїни. 7 липня розпочав роботу військкомат. Прибулі офіцери розмістились в тимчасовому бліндажі. Чекати допомоги було ні від кого. Місцева влада тільки формувалась, а з населення залишився лише один вісімдесятилітній дід. Він не виконав наказу німців про евакуацію мирних жителів з міста на час воєнних дій і так пересидів бомбардування та запеклі бої, що точились з лютого по липень.

Фронт, що відкочувався на захід, вимагав поповнення живою силою. З липня по жовтень 1944 року військкоматівці мобілізували до армії 949 чоловік з числа колишніх військовополонених, 15 чоловік засуджених воєнним трибуналом. Призвані із засуджених мали спокутувати свою провину в бою і, навіть, смертю за Батьківщину. У 1945 році військкомат проводить аналітичну і пошукову роботу. Під контроль ставиться все, особливо транспорт. На той час на обліку було 208 коней, з яких 112 - приватних, 90 возів, 2 автомашини. З часом автомашин стає 15. Цей трофейний транспорт належав підприємствам, що створювались в місті. Восени того ж року був проведений призов юнаків 1927 року. А молодші за віком юнаки проходили вишкіл на право бути готовими до армії - складали екзамен на значок ГПО, ПВТО та інші. Навчання організовували і проводили військкомат і партійно-комсомольські органи.

Перші післявоєнні роки вимагали особливої уваги тих, що повертались з війни і особливо інвалідів. Виділялась матеріальна допомога, офіцери ставились на грошове довольство. Сталінський режим вів політику, яка піднімала ореол слави над червоною армІєю.Тому велика увага надавалась перезахороненню загиблих у братські могили, відновленню їхніх прізвищ, врученню нагород.

У функції військкомату входило аналізувати процес накопичення матеріальних ресурсів, які можуть бути використані для армії. Під особливий контроль ставилось здоров`я кожного військовозобов`язаного і проводились періодичні медичні переосвідчення. У 1959 році Ковельський військкомат став потужною одиницею в області - спочатку пройшло об`єднання військкоматів міста, району, а пізніше в цей склад влився і Го-лобський РВК. Це давало можливість покращити мобілізаційну роботу на Ковельщині. Час міняє політику: "Ніхто не забутий - ніщо не забуто" - це гасло вимагає нового переосмислення і нової пошукової роботи. У 90-х роках збільшується перелік пільг інвалідам війни, яких у Ковелі зареєстровано 676. Військкомат вручає спеціальні нагороди - медалі до ЗО- та 40-річчя Перемоги, їх одержують всі учасники війни, яких у Ковелі більше трьох тисяч (до 30-річчя Перемоги - 3618).

Мілітаризована держава шукяє можливості розрядити накопичену енергію і вв`язується у безперспективну війну в Афганістані. З 1980 по 1989 рік з Ковеля було призвано 226 чоловік, з яких на полі бою загинуло 15 і поранено - 14. За участь у цій ганебній війні загиблих нагороджували орденами і медалями, Орденом Червоної Зірки - 14 вояків, медалями "За відвагу" - 15.

Мирний час вимагає не тільки виконання організаційних завдань, які стосуються виключно армії. Військкомат не випускає з поля зору і завдання цивільного характеру, особливо ліквідації стихійних явищ, або глобальних катастроф. Ковельським військкоматом було мобілізовано 87 військовозобов`язаних, які стали ліквідаторами Чорнобильської АЕС. Не зайвим буде згадати комісарів військкомату: майор Ф. Антонов, підполковник А. Фадєєв, підполковник Т. Волков, підполковник Н. Суховій, підполковник С. Скиба, підполковник А. Лагутюн, підполковник Д. Ярмиш, підполковник К. Марчен-ко, підполковник Є. Чагін, підполковник В. Грачов.

Ковельський військкомат української армії очолює полковник О. Ольхопий. Армія пройшла період переосмислення присяги, військових команд українською мовою, а головне, що Україна - мирна, позаблокова держава. Українська армія стоїть на міцній основі і забезпечує її в першу чергу військкомат. Наведені дані взяті з "історичної довідки Ковельського міськвіиськкомату", підготовленої Волинському облвійськкомату.

Другий ешелон оборони
Події післявоєнної доби розвивались за сценарієм країн переможців: спершу угода, потім холодна війна, накінець, створення військових сил НАТО і Варшавського договору. Час творив нову історію. На основі Потсдамської угоди німці мали по репораціях платити переможцям за завдану шкоду. Військова техніка, заводи, обладнання, сировина мали йти в СРСР через міста Ковель та Брест. Міністерство створює центральну перевалочну базу, що знаходилась на вул. Брестській. Створеною структурою командував генерал Шимановський. Ешелони з військовою технікою, верстатами пішли через станцію Ковель. Перевозився завод "Опель", що потім був переобладнаний в Москві на завод легкових автомобілів "Москвич". Початок "холодної війни" посприяв народженню знаменитого військового альянсу - Варшавського договору.

Ковельська спеціалізована база Міністерства оборони СРСР знову в дії. Вона інтенсивно виконує стратегічне завдання перевалочної бази між Союзом і країнами договору. Ковель знову опиняється в полі зору союзного міністерства оборони. Стратегічним планом оборони передбачалось, що прикордонна смуга, в яку потрапив Ковель, знаходилась в 2-му оперативному ешелоні Варшавського договору. А перший був у Німеччині. Від Ковеля вимагалось не тільки забезпечення швидкого перевезення вантажів, але тимчасовими трубопроводами з Черкас перекачувати паливо для військових автомобілів, танків аж за Буг.

Черкаський склад боєприпасів, що був знищений в перші дні війни, перетворився в стратегічну базу паливно-мастильних матеріалів для військ західного регіону. Постійна конфронтація з НАТО вимагала вдосконалення роботи - до бази підводяться підземні нафтопроводи з центру України. На північній околиці Ковеля створено склад палива для ракет (рідкий кисень) місткістю 260 тонн. Назва Купол збереглась і сьогодні, хоч давно вже обладнання демонтоване, а ракети літають на іншому паливі. На базі цього полку організовано трубопроводний загін, а в Лукові - паливний батальйон. Для застереження від випадковостей переходу через Буг та інші водні артерії, по вулиці Брестській діяв 114 загін понтонного полку. Військова машина нарощувала оберти - з`явилась бетонна автострада Київ - Ковель, що мала забезпечувати у воєнний час приймання літаків.

У 1961 році розвідці стало відомо, що в планах Пентагону Ковельський залізничний вузол потрапляє під першочерговий удар американської авіації і ракет. Тому у відповідь, на базі зенітного полку, що був розвернутий ще в 1945 році, створюється зенітно-ракетний полк протиповітряної оборони, з новими ракетами "Зем-ля-Повітря" - (дальність польоту до цілі - 20000 км). В зону оборони включено Рівненську атомну станцію та Ковельський залізничний вузол. Своїми сучасними радарами полк перекривав прикордонну повітряну зону більше як на 100 кілометрів. Пересувні ракетні установки через секунди приводились в го-готовність до запуску по цілях - літаках чи ракетах противника. Українська держава держить в полі посиленої уваги своїх оборонців-військових.

Сьогодні полк має бути перетворений в бригаду і поповнитись найсучаснішим озброєнням. Після війни в Ковелі формується 26-а артилерійська дивізія, якою командував Герой Радянського Союзу Бразюсь. Бригада артилеристів, що знаходиться на Горці, підпорядковується 13-й армії. В 1961 році під тиском міжнародних сил М. Хрущов скоротив 1/3 частину військ, "кожний третій виходь" - сміялись з наказу вояки. В запас звільнено 1 мільйон 200 тисяч військовослркбовців. 26-а дивізія переміщена в Тернопіль. В Ковелі з`являється 13-ий артилерійський полк. Протитанкові 100 мм гармати готові до знищення ворожих машин. Після подальшої реорганізації у полку з`являються гармати 1 ЗО мм, які мають дальність обстрілу ЗО кілометрів, гаубиці - 152 мм. Ковельські артилеристи щороку їдуть на стрільбище на Костопільський полігон, де, як правило, одержують високі оцінки. Найскладнішим для ковельських військових було від`єднання від непереможної Радянської Армії. Нова армія України пережила технічну реорганізацію, а також більш відповідальну - духовну, перейшовши на служіння народу України з відповідною присягою. Окремі офіцери виїхали в Росію. Перехідний період висунув завдання - сформувати командний кістяк з офіцерів України, що патріотично настроєні на роботу в умовах незалежності. У Ковельських діючих полках дедалі більше лунають команди і накази українською мовою.

Розформовується спеціалізована військова база на вул. Брестській, що підпорядковувалась Москві. В полку служать молоді юнаки з різних областей України. Ковельський гарнізон виходить на достатньо високий рівень по підготовці і вишколу молодих вояків. Служіння народу України - почесна справа.

Військовий гарнізон тісно пов`язаний з містом і районом. Взаємодія військових і цивільних корисна обом сторонам. Перші поліпшують матеріальне забезпечення полків продуктами, другі допоможуть вирішити комунальні питання. Сьогодні на майдані з вуст юнаків злітають птахами слова: "Служу народу України"! Впевнений, чіткий крок вояків карбується в історію нової України.

ВійнаВійна - зло. Людський вулик, накопичений духом сатани, енергією знищення, під хитрою дією політиків, царів і верховних вождів враз починає діяти на самознищення.

Бід Наполеони - до Речі Посполитої 1812 рік. Французькі війська перейшли Буг. Ковель опинився й районі дій правого флангу французької армії. В червні ворожі корпуси під командуванням Реньє і Шварценберга окупували Ковельський повіт. Наполеон використовував для бойових дій Іюяків інших національностей і держав. Прагнучи своєї реабілітації І повернення українських земель до Речі Посполитої, поляки Іюювали на боці французів. Вони хотіли відбудови "історичної Польщі", тобто знову захопити "споконвічні землі від моря до моря". Наполеонівські генерали наводили свій порядок. Воли-нян змушували будувати дорогу Ковель - Брест для своїх воєн-по-стратегічних планів.

Історичною стала битва між французами і російськими військами 13 грудня 1812 року під Ковелем. Правий берег Турії був добре укріплений росіянами. Військо під командуванням генерала О. П. Тормасова мужньо відбивало атаки ворога. Францу-зи ходили в атаку шість разів, але подолати опір не змогли. На підкріплення Тормасову була кинута дунайська армія під командуванням П. В. Чичагова. Це і вирішило долю кровопролитної битви - французи були змушені тікати.

Одну третину міста Ковеля було перетворено в руїни, спалено. Ковельчани змушені були відбудовуватись. 1844 року біля шляху, що вів з Ковеля до Луцька, жителі міста спорудили пам`ят ик загиблим воякам. Так була увіковічнена пам`ять про ті жорстокі битви і перемогу. Пам`ятник цей був зруйнований в Першу світову війну.

Внаслідок економічної реформи 1861 року місто Ковель стає тратегічним центром Росії на Заході. Тому Перша світова війна не оминає Ковель. У прифронтовому місті розквартировуються начні сили російської армії, але у важких боях австро-угорські та німецькі війська 23 серпня 1915 року окупували місто. Окупація була гіркою для копельчан. Щоб настрахати місцевих жителів та встановити свій порядок, загарбники змайстрували на привокзальній площі шибениці і страчували сотні мирних жителів, На початку 1916 року генерал О. Брусилов розпочав насту-пальну операцію на Волині. Проте брусиловський прорив не вдався і лінія фронту зупинилась на річці Стохід. А тим часом австро-угорські окупанти приступили до наведення своїх порядків, створили Ковельський округ, який ділився на жандармські станиці, загалом нараховував 216 сіл та присілків, в яких на той час проживало близько 70 тисяч жителів.

У Ковелі здійснювалася підступна політика, на керівні посади висувалися українці. Так, ковельським комісаром був призначе-ний відомий сотник січових стрільців Д. Вітовський. Але це че рез жорстоку позицію австро-угорців не принесло бажанні результатів ні для України, ні для Січових стрільців, ні Вітовського. Окупант не хотів незалежної України, а дбав про свої інтереси. А українська влада була формальною.

У 1918 році Центральна Рада покинула Київ і переїхала на Волинь. Більшовицькі війська, переслідуючи її, просувались на Захід. На Ковель-Іцині вони були зупинені німцями. У місто вступили німецькі війська, які перебували там до грудня. Гетьманат Павла Скоропадського був замінений Директорією. 22 грудня 1918 року на Волинь вступили війська Симо-на Петлюри. Однак уже в траавні 1919 року Ковель захопили поляки. Українські військові опинились в польських таборах. У липні 1919 року в Ковель вступили більшовицькі війська - 25-а чапаєвська кавалерійська, 13-а радянська і 73-а стрілецька дивізії. Почав діяти революційний комітет, але згідно з Ризьким мирним договором червоні залишили місто полякам. Двадцятирічне панування Речі Посполитої викликало протести і боротьбу, але провидіння вело до нових випробувань.

Оборона
У кінці сорокових років над Європою запахло порохом. Накопичена енергія мілітаризованих монстрів - Німеччини і Радянського Союзу шукала виходу. У вересні 1939 року німці займають Польщу, а Червона Армія вступає на землі Західної України. Об`єднання східних і західних українців - споконвічна мрія, тому ковельчани зустріли "визволителів" з квітами і радісними мітингами. Сподівання на щасливе життя "у сім`ї вольній", новій ллються через вінця, та скоро ейфорія радості переходить в сум. Ковельчани, як і всі західняки, потрапили, як кажуть, "з вогню га в полум`я" - польський гніт і репресії замінились на сталінський геноцид і ще страшніші репресії, у 1941 році вони досягли апогею.

Разом з тим наближались ще страшніші події. 22 червня 1941 року перші німецькі бомби впали на місто. Розпочалася кривава епопея знищення і боротьби. Німці, як правило, в перші дні війни закидали диверсійні групи, ціль яких була знищити командирів, вивести з ладу зв`язок, навіяти страх серед населення.

Очевидці розказують, що машину генерала І. Федюнінського диверсанти обстріляли, шофера вбили. Командуючий залишився живим тільки через те, що з своєї квартири, піднятий по тривозі, добирався до штабу пішки. Шлях від сучасного військкомату, де мешкав генерал, до готелю "Ковель", в приміщенні якого розмістився штаб корпусу, був недалеким. На любомльському напрямі зав`язались кровопролитні бої. Німці безліч разів рвались в атаку, але подолати оборони не могли. Генерал під своє. командування бере полки інших дивізій і корпусів, що залишились без зв`язку. Становище ускладнювалось також неправильними діями Верховного головнокомандування. Армії, що були перекинуті на захід, знаходились в районі Дубно, Костополя і ще в дальших населених пунктах, тому прийти швидко на допомогу не могли. Відвага бійців і вміле командування обороною позбавили німців основного - блискавичний прорив не вдався. Шість днів точилися запеклі бої. На сусідній Володимир-Волинській ділянці фронту постала загроза оточення армії Петрова. Лише завдяки мужності вояків 15-го стрілецького полку, армія не попала в оточення і була виведена в район Поворська.

Символом героїчної оборони став Брест. Не менше героїзму і вміння проявили бійці та командири на Ковельському напрямку. Героїчна сторінка історії ще чекає на своє дослідження і визнання. Німецькі війська вступили в Ковель лише 29 червня року. На фоні цієї героїчної битви страшним маразмом виг розстріл в`язнів у Ковельській тюрмі енкаведистами. 23 червня 1941 року безжалісно в чоло, або потилицю, під гуркіт двигуна трактора стріляли прислужники системи. Що захищали вони стріляючи у вчителів, колгоспників, робітників, які були занесені у списки "ворогів народу", до цих пір не може сказати ніхто Зрозуміло одне, що страшна машина репресій породжувала в душах протест. Питання: як бути і з ким бути схиляло до співпраці з німцями. Ця думка укріплювалась і тим, що західні українці пережили австрійсько-німецьку окупацію під час Першої світової і два роки сталінського режиму. Ковельський обиватель мислив просто: авсгро-німецькі окупанти були не з медом, але давали можливість господарювати, відкривати українські школи, держати залізний порядок. "Совєцька" система забрала майно і землю, колективізувала сільське господарство, знищила багатьох передових людей краю.

Німці відчували настрої місцевого населення і на початку окупації дозволили вибирати українську владу на місцях, дозволяли "Просвіту", лояльно ставились до націоналістів.

Так почалися роки страшної окупації, які підтвердили ще раз непереборну істину, що щастя можливе лише у своїй вільній українській хаті і ні німець, ні росіянин, ні поляк його не створить, хіба буде старатись з українця зробити раба.

Окупація
Гітлер планував винищити слов`ян, а українцям відводив роль рабів. Українці мріяли щасливо жити в своїй автономії. Щоб показати лояльність до українців, на початку окупації була дозволена українська міська управа, керував якою, обраний ковельча-нами лікар Микола Пирогрв. Дозволялась "Просвіта" та інші націоналістичні об`єднання, які підтримували новий порядок - "орднунг". На цьому права і свободи закінчувались.

Режим ввів жорстокі закони - за найменшу провину смерть, або кара. Заводи, фабрики, ресторани, їдальні стають "навічно німецькими". Тисячі тонн зерна, м`яса і масла, інших продуктів вивозяться за кордон. Дівчат і юнаків, здорове населення масово відправляють на роботи до рейху.

Окружним комісаром на Ковельщині призначається Еріх Кас-нер, начальником жандармерії - Фріц Маттеї. На повну силу починає працювати машина терору та вбивств. В районі вулиці Володимирської створюється єврейське гетто. Друге, менше за розміром, в центрі міста. Ціль одна - знищення євреїв. Чоловіки І жінки, діти, немічні і безпорадні по графіку педантично вивозяться на Бахівську гору, де їх розстрілюють. Групами до 100-150 чоловік ідуть на той світ невинні жертви. За час окупації знищено 22 тисячі мирних жителів.

У жовтні 1941 року на вул. Брестській створюється концентраційний табір № ЗОЇ "Штандк". В цьому та інших концтаборах фашисти знищили 11 тисяч військовополонених. Післявоєнна міська комісія засвідчила, що в Ковелі під час окупації було знищено біля 35 тисяч чоловік. 5 тисяч ковельських юнаків і дівчат відправили до Німеччини на примусові роботи. Цією машиною терору в місті Ковелі керували Каснер і Мат-теї, останнього ковельчани прозивали просто Мантелем. І один, і другий особисто брали участь в поодиноких та масових вбивствах мирних жителів, військовополонених. Газета "Прапор Леніна" під час суду над воєнними злочинцями друкувала страшні факти окупації. О. Підгірський, пенсіонер, розказує, що Маттеї не брався за сніданок, коли не застрілить кого-небудь. Стріляв він дуже влучно і від цього отримував насолоду. Високий, худорлявий з продовгуватим, випещеним обличчям, гострими, гадючими очима. Його погляд не кожен витримував. Свідок війни розповідає, як Мантель покликав молоду жінку з дівчинкою шести років, погладив дівчинку по голові і вистрілив у неї з револьвера. Теж саме він зробив і з матір`ю. Коли ковельчани чули гуркіт мотоцикла, розбігалися хто куди. Хто не встигав сховатися, був застрелений Мантелем. Фріц Маттеї від усіх ув`язнених у таборі вимагав приймати присягу: "Ми будемо працювати на користь Німеччини аж до страшного суду". Такі примхи завойовників. Багато жертв Каснера і Маттеї поховано на старому кладовищі.

У тому ж 43-му розпочалися масові вбивства. Каснера і Маттеї в місті Ольденбурзі звинуватили у вбивстві 11 тисяч мирних радянських громадян. Але журналістські розслідування свідчать, що жертв було у два рази більше. Конвейєр смерті працював чітко, в режимі німецької педантичності та фашистського звірства. Всі євреї були зігнані в гетто. Одне розташовувалося в центрі міста в районі вулиці Куй-бишева, а друге - найбільше в районі - біля синагоги по вулиці Колодимирській. Проходити вулицею, де було гетто, забороняло-ся. Схема вбивства була проста і цинічна. Євреїв вантажили в автомашини, везли на станцію Вербка, звідки переганяли у вагони. Невеликий малопотужний потяг направлявся в кар`єр до Бахівської гори. Там всіх ставили біля викопаної ями і розстрілювали.

Свідчить поляк Войтек Вербек, шо проживав тоді в Ковелі на пул. Брестській, 70:
"Обходячи колію залізниці, я одного разу опинився біля піщаного кар`єру і побачив, як людей виганяли з вагонів і підводили до ями. Якщо приречений втрачав свідомість, його йогами скидали до ями і вбивали пострілами в потилицю. Дітей з вагонів підносили до ями самі матері. Але частіше всього гестапівці підходили до дверей вагонів, нанизували дітей на баг-нети і кидали в яму".

Наймасовіше вбивство мирних людей фашисти здійснили у серпні 1943 року. У перервах між розстрілами кати "глушили" коньяк, а потім знову стрекотіли автомати, було чути крики й плач. Тоді гітлерівці знищили 22 тисячі чоловік. Головний бухгалтер вантажного автопарку розповідав: "Я бачив гору речей, відібраних у людей, яких у серпні розстріляли. Бячив, як Каснер розставляв есесівців, коли ковельчан поїздом і машинами вивозили на розстріл". Завідувач будинкоуправлінням Петро Шафета доповнював цю страшну картину: "На другий чи на третій день після Спаса я йшов до брата в Облапи. Дорога пролягала неподалік од Бахівського кар`єру. Здалеку було видно, як з-під землі бив кри-вавий фонтан. Пастух, якого я зустрів на вигоні розповів про те, що тут побував Каснер і його головорізи". Фашисти встановили жорстокий режим. Гетто по Воло-димирській не охоронялось. Коли майже всіх вивезли, дехто з ковельчан хотів привласнити речі приречених євреїв. Але всі, хто потрапляв у гетто, живими не лишалися. Людей вішали на елек-ктричних стовпах з табличкою "Злодій гетто".

БоротьбаЗ перших днів наростає опір проти окупантів. У вересні 1941 року група Волкова проводить розвідку та диверсії. До неї входять Лаховський, Хвіщук, Клімашевський. У 1942 році діє підпільна група В. Трохимчука, П. Ковба сюка. Вона влаштовує ди версії в паровозному депо Знищено військову пекарню.

На залізничній станції діє розвідгрупа К. Сороки, яка передає інформаціїю про рух військ і техніки відправку людей до Німеч чини. Група налаштовує зв`язки з антифашистами. Через Ковель проходить біля 1000 вагонів з солда тами і 800 ешелонів з бойо вою технікою. На Ко вельському напрямі в 1943 році діє з`єднання О. Федорова, що налічує 2500 партизанів.

Створюються спецзагони, що в умовах "Лісової академії" проходять вишкіл по руйнуванню залізничних колій. Пройшовши курси, партизани ішли в бій. Залізничні колії закріплюються за спецзагонами:
Ковель - Володимир - батальйон Ніколаєнка, Ковель - Брест - загін імені Чапаєва та імені І. Богуна, Ковель - Сарни - загін імені Щорса, Ковель - Рівне - стрілецький батальйон О. Балицького, Ковель -Хелм - батальйон П. Маркова. Так розпочалась жорстока війна під назвою "Ковельський вузол", яка продовжувалась з 7 липня 1943 по квітень 1944 року. Було підірвано 499 ешелонів, 8 бронепоїздів. Важливе значення ця операція мала для перемоги під Курськом. "Ми не можемо ні виїхати, ні в`їхати по залізниці", - писав німецький офіцер у своєму щоденнику.

Окупанти досягли свого - під ними горіла земля. Надії тих уіфаїнців, що мріяли про побудову "Соборної самостійної України" під протекторатом Німеччини швидко розвіялись. Вже в жовтні 1941 року українське місцеве управління було підпорядковане німецькій адміністрації. Великий супротив і зміну настроїв українців викликали значні економічні пограбування і відправка людей до Німеччини.

У 1942 році відбуваються перші сутички вояків УПА з німцями. У Сарнах до "Поліської січі" УПА на чолі з комендантом Тарасом Боровцем переходить цілий загін поліцаїв. Занепокоєні німці проводять переговори. Вони бояться об`єднання УПА з червоними партизанами. Шеф СБ на Волині Пютц і гебітскомісар з Рівного Кох порозуміння з УПА не знайшли. Навесні 1943 року кілька тисяч українських поліцаїв з німецької служби у повному озброєнні пішли в ліси. "Кайдаш" - командир ВО "Турів" на допиті свідчив, що "у березні 1943 року я прибув до Ковельської округи, де мені було підпорядковано 12 районів, зібрав всіх членів У ПА, що служили в німецькій поліції... і направив у скулинські ліси...". У Скулинському масиві знаходилась головна база і штаб Північно-Західного ВО "Турів".

У кінці березня 1943 року всі ковельські поліцаї забравши зброю і різний реманент пішли у скулинські ліси. Як розказує ковельчанин В. Горченкович, поліцаї, щоб заплутати сліди спочатку ішли в протилежному напрямку - через Задибський ліс, потім повернули до села Рокитниці і так до Скулина. На чолі команди стояв комендант Шабатура. Розлючений Мантель на другий день їздив по місту і вбивав мирних жителів. Саме тоді був убитий священик Іллюк. На другий день після цієї акції німці заарештували дружину Самійла Підгірського. Незважаючи на те, що Підгірський був начальником повіту, а сама Олександра працювала в німецькій управі, її за зв`язки з УПА німці розстріляли. - Ковельські поліцаї - вояки УПА провели ще одну сміливу операцію, напали на тюрму і концентраційний табір, визволили полонених і в`язнів. "Пам`ятаю, - свідчить житель села Дубової Степан Рябко, - як вдосвіта стукали у вікно нашої хати ті, що покинули тюрму, просили хліба і розказували, що їх відпустили, бо стала самостійна Україна".

Інша смілива і зухвала операція була проведена серед білого дня. Розуміючи, яке значення має преса і листівки, повстанці вирішили вивезти з міста друкарню. Десь через день чи два після того, як поліцаї пішли в ліси, директор друкарні зібрав співробітників, поклавши на стіл револьвер, наказав розбирати обладнання й друкарські матеріали. Степан Рябко свідчить: "Вивіз обладнання, друкарських верстатів та матеріалів було доручено моєму батькові - Патрикію Рябку та Климу Тишку (по вуличному Скулинцю), оскільки в них були добрі коні та міцні вози. Ніхто від операції не відмовився. Так серед білого дня, в той час, коли була введена підвищена бойова готовність німців, друкарня з Ковеля переправлялась в ліс. Небезпека чатувала кожної хвилини, за Ковелем повстанців почала наздоганяти колона німецьких автомобілів з солдатами. З навантаженими возами не втечеш. Довелось діяти за принципом - будь, що буде, але бути спокійними. Німці мали інше завдання і не звернули уваги на підводи. Гора спала з плечей, а на голові з`явилась сивина. Не менш трагічно-драматичним був момент, коли після розвантаження Рябко відпустив кобилу, яка мала лоша. Звичайно, лоша на операцію не взяли. Кобила, звільнившись, побігла сама до лошати в село Дубове. Як налякались рідні, побачивши саму кобилу. Це був явний знак, що господар загинув.

Плач і горе в хаті стояли до тих пір, поки Рябко не приїхав додому. Забігаючи наперед, мусимо сказати, що Патрикій Рябко після війни був заарештований, і загинув в таборах. Сьогодні син з гордістю повторює батькові слова: "Згоден загинути, аби твої діти жили в своїй вільній державі".

А за вільну від німців державу велась жорстока боротьба. Генерал фон де Бах-Залевський одержав наказ знищити УПА - "Північ". ЗО тисяч фашистів з танками і літаками три місяці вели, маючи велику перевагу, жорстоку боротьбу з повстанцями, але перемоги не досягли. Загинуло 1247 вояків УПА і 3 тисячі гітлерівців. Так жорстока війна наближалась до своєї закономірної розв`язки.

Визволення4 січня 1944 року наказом Центрального штабу партизанського загону О. Федорова і Ф. Малікова поставлено завдання визволити Ковель. 23 лютого 1944 року партизани увірвалися в місто. П`ять діб тривали бої. Хоч приміську зону було захоплено, але ефекту блискучого удару не вийшло і, знищивши 1264 німецьких солдатів, 4 танки, 53 автомашини, партизани відійшли.

У березні в бій за місто вступають регулярні війська - 328-а, 143-а стрілецькі дивізії. У кривавих боях вони зайняли їужин, Люблинець, Миляновичі, вийшли на лінію Хелм-Ковель, в селах Старі Кошари і Черкаси створилось півкільце. Німці кинули в контрнаступ значні сили і бронепоїзд та знову відтіснили радянські війська.

5 квітня дивізії Червоної армії закріпились і зайняли оборону на східному березі Турії. Німецькі частини - на західному. Але надамо слово очевидцям.

Визволитель Ковеля Іван Горбатко у своїй книзі "Взвод пішої розвідки" згадує: "Нашу дивізію, як найбільш дієздатну, перекинули на напрям головного удару. Таким напрямом був тоді Ковельський. Стояв березень, холодний і мокрий. Болота і розливи рік не давали змоги підійти до міста ні артилерії, ні танкам. 18 березня зав`язались бої на околицях міста. З`єднаний батальйон 1026-го стрілецького полісу при сильній підтримці артилерії, мінометів та авіації 19 березня наблизився до Ковеля на 100-150 м, а 20-21 березня - рке на 50-100 метрів.

Командування переходить до рішучих дій. Створюється група "Особливого призначення", в яку ввійшли розвідники, автоматники, зв`язківці, сапери і бетеерівці. "Смертники" - говорили про них у полку. Зайнявши позицію, група попала під нищівний вогонь ворога. Кулеметні черги зрізали дерева, стовпи. Моя фортеця стала решетом. Фашистський бронепоїзд п`ять разів обробляв наш квартал".

Четвертого квітня зранку зав`язались жорстокі вуличні бої. Кривава січа за місто продовжувалась безперервно. Свідчить Гор-батко: "Всередині травня я одержав наказ вийти з Ковеля. Спочатку я думав, що виводять з міста тільки розвідників. Але ні! Вивели усіх, настирливо із ризиком для життя. Я не розумів, для чого? Скільки життів поклали для того, щоб увірватися в Ковель. Не одну дивізію загубили. А скільки штрафних рот намагалися увірватись у місто. І раптом залишити місто".

Ставка Головнокомандуючого думала по-іншому. Фашисти на останньому рубежі України вирішили створити з Ковеля малий Сталінград. Було підготовлено потужний опорний пункт з оборонними укріпленнями за останнім словом техніки. Німці не пошкодували 60 тисяч мін! Місто було оточене двома протитанковими ровами та укріплене колючим дротом. Майже кожен будинок і підвал служив дотом або укріпленням для багатотисячного гарнізону армії "Центр".

47-а армія одержала новий наказ 4 липня звільнити Ковель. В листівці до солдатів і офіцерів мовилося: "Перед нами наше місто Ковель, там тисячі людей чекають звільнення. Швидше вперед! Ніякої пощади ворогу. Будем Ковельськими!".

Новий наступ почався вночі 5 липня. Жорстокі бої на світанку розгорілись на східній і південній частині міста. О 10 годині підрозділи німецької 342-ї дивізії були відкинуті з північної частини міста і до полудня відтиснені до річки Турії. У другій половині дня форсовано річку Турію. Іван Горбатко пише: "Воїни долають розпечені руїни. Уже в наших руках річка Турія, яка розділяє місто на дві частини. В оперативному зведенні 47-ї армії 6 липня 1944 року вкарбовано навіки - 250-а стрілецька дивізія при взаємодії з частинами 132-ої, 76-ої стрілецьких дивізій заволоділи західною частиною Ковеля".

На кожному кроці визволителі творили чудеса героїзму. Атака батальйону захлинулась біля бетонного доту німців. Шість вояків, одержавши завдання подавити вогневу точку, пішли в атаку. Вони атакували дот з тилу, знищили німців і зайняли оборону. Німці кинули проти смііивців взвод, потім роту, але оборонний пункт взяти не могли. Ціною життя була розчище-на дорога батальйону.

6 липня після кровопролитних боїв фашисти відійшли на нові позиції в район с. Паридуби. Комендант Біслінг з міста втік літаком, запеклі бої продовжувались ще 2 тижні.

Дорогу ціну сплачено за Ковель - з 4 тисяч будинків знищено 3 тисячі. "Радянська Волинь" 12. 06. 1944 р. писала: "В Краматорську і в Полтаві збереглись околиці. На Хрещатику уціліли стіни. А тут нема нічого, ні провислих стін, ні околиць. Замість будинків тут лежать гори цегли і скручені листи заліза. Замість будинків - бліндажі, рови, доти. Замість дерев - пеньки" і чорні попелища - і це був Ковель".

127 днів і ночей йшла битва за Ковель.

"В боях за Ковель відзначились війська генерал-лейтенанта Гусєва, генерал-майора Аношкіна, генерал-майора Кузьміна, полковника Цвінковського, полковника Булгакова, полковника Вид-ричала, генерал-майора Чернова, полковника Зайкіна, артилеристи генерал-майора Годіка, генерал-майора артилерії Битоцького, полковника Словацького, підполковника Балігукова, льотчики генерал-лейтенанта Полиніна, полковника Грашенка, підполковника Смірнова, сапери полковника Кисільова, підполковника Соколова, майора Соколова" - стверджував наказ Рокосовського.

Москва салютувала героям артилерійськими залпами.

"Слава героям! Вічна пам`ять загиблим". 6 липня ковельчани відзначають "День міста".

Твої герої - Ковель
Ч. Бенделіані. Війна народжує героїв. Такі буденні, спокійні і навіть непомітні характери в мирний час вони раптом розкриваються в екстремальних ситуаціях, їхнє життя стає подвигом і золотими літерами вписується в історію. "Відважний сокіл" - так називали Чічіко Бенделіані його побратими. Сміливий, вправний в бою льотчик воював над Волгою, брав участь у знаменитій операції під Курськом та Орлом, визволяв Харків і Київ. На його рахунку 40 збитих літаків противника. Він прославив себе також нальотами на сухопутні частини ворога. Ним було знищено 11 ешелонів. Наше місто Бенделіані визволяв у чині майора. В бою під Ковелем його ескадрилья збила 3 літаки. Продовжувався жорстокий бій, коли з-поза хмар раптово з`явились ворожі мессери. Льотчик не розгубився і кинувся їм напереріз. З довгим, чорним шлейфом диму мессер полетів на землю, але й сам Бенделіані був поранений. Тамуючи біль, знесилений від втрати крові льотчик вивів літак за лінію фронту. Ледь керована крилата машина приземлилась біля села Битень, що за 15 км від Ковеля. Селяни не встигли врятувати героя. З літака його зняли уже мертвого. Над могилою залишився знак. Пізніше Чічіко Бенделіані був перезахоронений в Голобах. Героя Радянського Союзу йому присвоєно в 1943 році.

Г. Зелінський. Майстер розвідки Гаврило Зелінський був залізної витримки боєць. За час війни його взвод здобув 61 "язика", знищив 130 німецьких солдатів і офіцерів. Розбив вщент два полкових штаби. На рахунку загону підірвані мости і інші об`єкти. Чотири ордени прикрашали його фронтову гімнастерку. 18 квітня 1944 року, в розпалі боїв за Ковель, його загін біля станції Мощена натрапив на фашистів. Цей бій був останнім. Ворожа куля вцілила в героя. Впав мертвий, але не переможений. 23.04.1944 року Зелінському присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

В. Смірнов і В. Підколоднов. Володимир Смірнов і Віктор Підколоднов мали 119 вильотів. Льотчики - розвідники внесли неоціненний вклад в справу перемоги. Під Ковелем нагромадилися великі сили ворога, готові завдати багато шкоди радянським військам. Завдання було просте - визначити дислокацію ворожих танків. Один за одним в небо піднімались розвідники і поверталися ні з чим. Обстановка вимагала рішучих дій. Без розвідданих - атака сліпа. Тільки Смірнов і Підколоднов розпізнали секрет ворога - танки німці замаскували під скиртами сіна за Ковелем у напрямі Хелма. В небі з`явилась ворожа ескадрилья. Льотчики, передаючи цінні дані про розташування німецьких танків в штаб, вступили в нерівний бій з фашистськими асами. Вистрибнути з палаючого літака вони вже не встигли. Наша земля прийняла у своє лоно героїв. Ковельський цвинтар став `їхнім останнім пристанищем, щоб і сьогодні вчити юнаків героїзму, сміливості і патріотизму в боротьбі за незалежність Вітчизни.

В. Олійник
Біля села Дубова зав`язався нерівний бій батареї, якою командував Вадим Олійник, з переважаючими силами противника. Невелика висота відрізала значні сили німців від головних частин, що знаходились у Ковелі. На батарею йшли танки, її бомбила авіація, наступала піхота. На полі бою вже знайшли свій кінець 5 "тигрів", кілька самохідних установок. Сміливцям пощастило підбити літак, але сили були нерівні. Один за одним гинули бійці - Олійник лишився сам-на-сам з ворогом. Висота стріляла у ворога. Але прямим попаданням розбито гармату, та герой вів бій далі. Смертельно поранений упав випускник Бакинського зенітного училища. Йому було всього 22 роки. На Ковельській висоті він залишився вічно молодим, адже Герої ніколи не старіють.

П. Клименко
17 років відпрацював Петро Георгійович Клименко у Ковельському вагонному депо. Начальник дільниці, технік цеху, начальник депо, голова профспілкового комітету - такий вагомий цивільний послужний список Героя.

Ми знаємо багатьох "героїв", що тулились біля слави, від неї брали все. І хто заперечить. А в Клименка скромна двокімнатна квартира в старому домі. Був час, що було тісно - стати ніде. - Спершу тим, хто не має зовсім нічого і в приватних живе - заявляв він, - а потім мені. Надійде його черга, а тут молоді спеціалісти - і знову уступить. У бій за своє благополуччя ішов останнім і не кричав: "Ура!". А в бій на ворога під час війни йшов першим. Куці шматочки інформації, але вони дають велику панораму людського життя. Після піхотного училища лейтенант П. Клименко потрапив на перший Український фронт. Призначили командиром кулеметного взводу й відразу в бій. Військові знають, що таке розвідка боєм. Кулеметний підрозділ між двома стрілецькими ротами мав відвернути увагу на себе для загальної атаки. Перший бій - він найважчий! Скільки лягло наших у перших боях через безтурботність та бездумність тих, хто віддавав накази. "Гіршого місця не буває" - думав Клименко, обходячи бойову позицію вночі. Невигідний схил висоти і місцевість як на долоні. Але перемагав розум і розсудливість. Розташовував кулемети у воронці від снарядів - в одну точку снаряд не потрапляє двічі. Забезпечив виконання операції і бійців своїх зберіг. Так раз за разом, з бою в бій, з атаки в атаку зростала бойова майстерність лейтенанта. Геройство і талант командира помітило командування, за бойові заслуги він одержав Орден Червоної Зірки. Став командиром роти. В Білорусії був поранений та контужений. У вересні 1944 року - нове поранення. Тяжка рана - в медсанбат, легка - перев`язав і в атаку. Кожен має свою вершину. Клименко ішов до своєї, мов альпініст на гору. Що не крок, то небезпека, що не рух - чатує смерть. Гори підкорюють відважні. 23 січня 1945 року розгорілись бої на Одері. Місто залізничників Оппельн мало шість колій в різні сторони, та ще й річковий порт, і захищали його німці до кінця. 548-й полк застряг на північно-східному боці міста і втратив зв`язок. Командири діяли наосліп. Генерал послав зв`язківця до Клименка. Командир повідомляв: "Відчуваю, опір слабкий і неорганізований. Швидкість і раптовість викликають у німців паніку. В центр міста не піду, а подамся на Одер, - сказав розсудливо уже старший лейтенант. - Прислухайтесь, як почну "шуміти" на тому березі, так і йдіть в атаку". Пройшовши з боєм околицю міста, рота Клименка сильним ривком по тонкому льоду під кулеметним вогнем противника перейшла Одер і закріпилась. Зв`язківцю Клименко передав всі вогневі точки, що були на його плацдармі, стримуючи контратаки противника, рота закріпилась і дала змогу іншим частинам перейти річку та завершити важливу операцію. Коли питали бійців, як їм це вдалося, вони відповідали: "То наш Батя першим пішов по льоду, а ми за ним". А через два дні в новому бою П. Клименко був тяжко поранений - посікло осколками, одержав контузію. Вже у госпіталі отримав звістку про присвоєння йому звання Героя Радянського Союзу. У наказі говорилося: "При взятті міста Оппельна 23 січня 1945 року ст. лейтенант Клименко проявив героїзм і мркність. Першим підняв роту з вигуком "За Батьківщину! За Сталіна!" і кинувся вперед. Після того, як наші підрозділи оволоділи містом, було поставлене завдання форсувати Одер і захопити плацдарм для дальшого розгортання наступу. Тов. Клименко з бійцями своєї роти, незважаючи на сильний кулеметний вогонь противника, по тонкому льоду перейшов на Ігротилежний берег. Рішучим ривком бійці зламали опір противника і відтіснили в глибину території. Стримуючи контратаки, рота дала можливість організовано переправитись по небезпечному льоду іншим підрозділам".

А додому писав: "У мене все в нормі". Після медсанбату - спецкурси і робота дипкур`єром в Австрії. Але рани дались взнаки і він повертається на залізницю, спочатку в Молдавію, а потім у Ковель.

Конкретний, завжди стрункий, акуратний і доброзичливий він знову в колективі був батя. Найголовніше для нього було - це підняти виробництво. Війна не дала змоги здобути освіту і з П`ятихаток кинула на Урал. Міг там залишитись на трудовому фронті? Ні, не міг! Пішов воювати - перед тим кінчивши училище. І тепер в мирних умовах нова техніка висувала свої вимоги. Він поступив на навчання в Харківський інститут інженерів залізничного транспорту. Робота, навчання - і рани. Осколки війни тиснули на серце і поновлювали страшні головні болі. Вимушений покинути навчання. Поступився місцем начальника. З високої вершини альпініст знає, що спуск має бути теж достойним і безпечним. Клименко переходить працювати головою профспілкового комітету. Піднявся дух, але здоров`я здавало. Пішов на відпочинок. І раптом - інфаркт.

Друзі дивувались, адже ніколи не скаржився ні на що. Герої не скаржаться. Герої сильні і мужні до кінця. Вони визволяли Ковель

Дивляться уважно з обеліска на нас Герої. Може вивчають, може з нами переживають сьогоднішні непрості, суперечливі дні незалежності. На обелісках - 1549 імен, написаних золотом. Вони навічно увійшли в історію міста. Закликають нас, живих, берегти мир на землі.

За ними імена визволителів, що лишились живими.

Переглядаючи список живих, кожного року залишаємо місця без відміток - це ще хтось пішов у небуття.

Ось їхні імена: - на день Перемоги 1999 року:
- старший сержант Багила Іван Степанович
- рядовий Божик Петро Костянтинович
- рядовий Свінчук Олександр Кирилович
- рядовий Берсенев Василь Іларіонович
- рядовий Бадіков Іван Якович
- старший сержант Ткаченко Євген Олексійович
- рядовий Шматюк Микола Федорович
- рядовий Васейко Федір Васильович
- рядовий Глоба Іван Андрійович
- рядовий Савочкін Володимир Гур`янович
- майор в/с Сорока Іван Трохимович
- рядовий Яковлєв Георгій Дмитрович
- рядовий Оксентович Борис Сергійович
- старшина Крисюк Сергій Іванович
- молодший сержант Дячук Павло Євтихович

Учасники партизанського руху
- Дробна Ніна Яківна
- Бобер Ніна Антонівна
- Гончаров Григорій Іванович
- Клімашевський Петро Григорович
- Мавуха Григорій Андрійович
- Лавренкж Василь Федорович
- Парфенюк Ганна Петрівна
- Лапіцкий Григорій Іванович
- Ярошенко Андрій Мефодійович
- Водолазька Тамара Карпівна
- Богаченко Олексій Іванович
- Григор`єв Андрій Олексійович
- Ковбасюк Марія Арсентіївна

Ковель - Афганістан
Історія міста не буде повною, коли не згадати біль ковельчан, що неждано доносився з пекельних гір та пустель Афгану і зворушив мальовничу ковельську землю слізьми. Хлопці пішли живими, писали листи, а повертались додому в "чорних тюльпанах".

Злочинна, брудна війна - казали про цю бойню. Але хіба буває війна чистою і безкровною. Від великої і малої, справедливої і несправедливої залишається завжди біль.

"15 вересня 1984 року в районі пункту Тальхак, свято виконуючи свій військовий та інтернаціональний обов`язок, загинув...". Такі повідомлення командирів йшли і йшли батькам, матерям, рідним. Мінялися дати, пункти, прізвища, але все об`єднувалося одним - горем і слізьми. Маємо згадати імена загиблих, бодай фрагментарне, вибірково.

Глугиков Анатолій Дмитрович 4.12.1955- 15.09.1984
Народився у м. Костополі. Закінчив СШ №4 у Ковелі, військове вище командне училище в Хмельницькому. Капітан. Командир артилерійської батареї. В районі Тальхак був влаштований опорний пункт, що контролював стратегічний маршрут. Капітан Глуш-ков зайняв висоту і вів бій з душманами. Супротивник вів концентрований вогонь, з метою повного знищення взводу. Снаряди рили землю метр за метром. Анатолій був поранений, але продовжував бій. Допомога прибула пізно - Глушков був мертвий. Друзі відімстили за смерть Анатолія, знищили душманів. Герою лишився посмертний салют і орден Червоної Зірки. Бобрик Микола Васильович 13.05.1953 - 30.05.1988

Народився в Ковелі. Закінчив Хмельницьке військове вище командне училище. Підполковник. Військовий радник командира артилерійського полку. Завданню було просте - охорона афганської прикордонної бригади, що передислоковувалася в інше місце. Біля кишлаку Діла колона потрапила під нищівний обстріл ворога. Реактивні- снаряди несли смерть. Микола був тяжко поранений осколками в ноги. Було необхідне негайне переливання крові. Поряд безжальна куля поранила підполковника А. Сєри-кова. Механік Крючков з рядовим Смертенюком намагались під обстрілом прорватись і перевезти ранених до своїх. Але не пощастило. Сєріков і Смертенюк загинули в бою. В магазинах їхніх автоматів не залишилось жодного патрона. А живі бійці потрапили в полон і за наказом душманського командира розстріляні. М. В. Бобрик був нагороджений Орденом Червоної Зірки. Командування відзначило його "Знаком Пошани", п`ятьма медалями і Орденом Червоного прапора (посмертно).

Жук Володимир Степанович 22.06.1966 - 30.03.1986
Народився в с. Антонівка Володимирецького району. Закінчив СШ №2 в Ковелі. Працював слюсарем у локомотивному депо. Рядовий, водій.

"Мамочко рідна, бережи себе, я ж знаю, яке в тебе здоров`я. За мене не турбуйся я живий і здоровий. Я навіть радий, що мені випала така честь. Тут я по-справжньому пізнав ціну життя, ціну дружби і колективізму. Тату, бережіть себе і маму заспокойте". Володі йшов 20-ий рік. Підрозділ піднявся по тривозі і направився в сусідній кишлак, де з`явилися душмани. Машина Іуркотить по шляху. Кругом гори і чисте небо. "Скоро тут буде мирно", - подумав Володя. Не знав, що в оптичному прицілі снайпера опинилась його голова. Сухо тріснуло, і хлопець впав під ноги друзів. Орденом Червоної Зірки нагороджений посмертно.

Сметюх Олександр Сергійович 8.10.1966 - 15.02.1987
Народився у м. Ковелі. Після школи - Афганістан. Рядовий, механік-водій. Холодний сніг падав у чорне провалля, яке поглинуло труну з молодим вояком. Ридала мати, плакав батько. Через сім днів після похоронів прийшов лист від сина - так буває. Лейтенант, шо супроводжував тіло, розповів, як Олександр біля одного кишлаку не вагаючись вступив у бій і діяв сміливо. Зла куля вжалила молоде тіло. "Представлений до нагороди", - закінчив лейтенант.

Через рік по телевізору батько раптом побачив сина в ташкентському госпіталі. Сашко, живий! Надія, мов птах, злетіла і закрутила круговерть пошуків. Та раптом у військкомат надійшла відповідь: "...О. С. Сметюх загинув в результаті суїциду" (самогубства) . Це був як грім серед ясного неба. Не повірив батько, за 53 дні до звільнення такого не буває. Сашко живий. Календар відмічений 16-им числом, а наперед дні ніхто не відмічає. Сумніви, пошуки і надії. Генерал Громов перейшов кордон останнім. Але ж ні! Лишились полонені. Знову прийшло підтвердження смерті сина в бою. Але батьки чекають досі.

Хилюк Володимир Ярославович 21.10.1961 - 18.04.1980
Народився в селі Білин. Навчався у ПТУ-7, працював на "Ковельсільмаші". Рядовий, стрілок. Орден Червоної Зірки - посмертно. Лічені місяці праці на заводі і неповний рік з автоматом у руках.

"Добрий день, дорогі мої, мамо, тату і ти братухо. З гарячим солдатським привітом до Вас Володя. Повідомляю, шо я живий і здоровий... Обнімаю і цілую Вас, дорогі мої".

"Спимо з автоматами. Вже звик, щоб автомат був під бо ком... Кілька разів виїжджали на операції. Довелось нелегко під кулями. Тільки матері нічого не кажи, буде переживати".

Два листи - рідним перший і друзям останній. Бережіть листи - в них ще живі наші діти.

Поховали хлопця в селі. Не плакала кохана, бо не встиг знайти свою найкращу.

Шевченко Юрій Анатолійович 27.04.1967 - 12.11.1986
Народився у с. Яблониця Надвірнянського району. Жив і вчився у Ковелі. Працював слюсарем на льонозаводі, молодший сер-жант, командир відділення. Нагороджений орденом Червоної; Зірки - посмертно.

Хто він, говорять і говорять листи. "У замполіта з`ясував, що хочуть мене залишити тут, возити начальство на легковій машині. Я йому не повірив і написав рапорт. Просився в Афганістан. Мій рапорт був акуратненько порваний на чотири частини і полетів п корзину із словами: "Служити будете там, де ви потрібні Батьківщині...".

Брат Юрко". "Ти часто снишся мені, матінко. По господарству займаєшся, на кухні печеш млинці і годуєш мене. І в цей момент будять на охорону, прокидаєшся, а перед очима стоїш ти, мамо. А за вікном - ніч, холодно і треба йти. Тату, я за тебе не хвилююсь - ти мужчина, все зрозумієш. А ось з мамою поговори, нехай не хвилюється, поясни їй, що все буде в порядку". "Я й тепер не механік-водій, а командир відділення тяги. Турбот добавилось. Техніка складна, вимагає догляду, уваги і знань. Але ви знаєте, як я люблю колупатися у двигуні. Тому вчимося і носа не вішаємо, хоча роботи вистачає. У мене був найстаріший тягач. Привезли мені новий двигун, я його поставив, зробив все необхідне. Нині працює як годинник... Командир задоволений. Так що по службовій лінії у мене все добре...". "Моя мила, мамочко! Час підганяти не треба, він і так йде швидко і для мене йде не погано. Звичайно, тобі важче, ніж мені. Чекати завжди важче, я це розумію. Але будь впевнена, все буде добре. Хотів би з тобою порадитися відносно морехідного училища. Як ти думаєш, якщо я піду вчитися на капітана? Міцно, сотню разів цілую, Юрій".

Плаває Юрій в безмежному, темному космосі - оптимістичний і люблячий маму і батька, взагалі всіх людей. Щороку на могилі розквітають квіти пам`яті і подяки.

Силюк Василь Михайлович 23.05.1961 - 3.08.1980
Народився у с. Уховецьк Ковельського району.

"В Афганістані немає ні одного метра залізничних доріг... Місцевість гориста. У кишлаках люди живуть дрке бідно. Зимою ходять майже босі й голі. Дерева невеликі, в основному біля річок...".

І між складками листа - маленька червона квітка. Від неї віяло близьким дотиком рідної руки Василя і теплом далекого краю.

І раптом, як постріл впало на голови: "Він мужньо загинув...".

Непередбачений бій. Командир наказує зайняти оборону. Ненадійне прикриття з каміння, мов сито пропускає кулі і косить хлопців. Впав і Василь. Схопився однією рукою за поранений живіт і шептав благаючи:
- Води. Води...

Останнім зусиллям простягнув руку до струмка чужої води і затих.

Пізніше, напівсивий юнак у сільській хаті із сльозами на очах розказував про бездарного командира, через халатність якого загинули хлопці. Через десять років прийшла нагорода: Орден Червоної Зірки і медаль від вдячного афганського народу.

Їх пам`ятають односельчани
У книгу пам`яті загиблих в Афганістані юнаків з сіл Ковельського району занесені:
- Банджа Микола Олексійович с. Голоби
- Білинець Віктор Григорович с. Черемошне
- Оксенюк Сергій Іванович с. Козлиничі
- Півень Анатолій Степанович с. Уховецьк
- Потапчук Віктор Володимирович с. Брюховичі
- Ткачук Ярослав Михайлович с. Кашівка
- Кулаковський Леонід Артурович с. Любитів
- Сахненко Анатолій Володимирович з Пахта-Арану

Прізвище, імя, по батькові - золотими літерами. Навічно. Для нас живих.

Живому нашому афганцю М. Долгaнському присвячую:

Афганістан
Земля моя, земля - мов м`яч футбольний.
М`ячі безногий шиє капітан.
Розстріляні ворота болями
І там, і тут - Афганістан.
Пісок чужий. В пісках зостались ноги.
І крик душі - немов забитий гол.
І милицями сколоті дороги,
І кожен крок - немов під бік укол.
Крізь тишу дум стріляють, стогнуть стінгери
І знову обрій кров`ю підплива.
О земле, ти прости, прости мене,
Я не за тебе в горах воював.
Земля моя, земля прошита болями.
І там, і тут - трагедій океан.
Стріляють гори там чужими долями.
І там, і тут - Афганістан.

Там, далеко, в Афганістані лишились ноги. У Ковелі - біль душі, яку не зрівняєш з болями тіла. У Ковелі і до сьогодні, мов примара, нав`язливо волає: За що? В ім`я чого? Тиша. На землю скапують гіркі солоні сльози матерів.

Подвиг у Чорнобилі
Живе людина тихо і спокійно 70 чи 100 років. Трудиться, мов мурашка, заради того ж життя. І не вимагає більшого від природи.

Є люди, які не доживають свого законного, Богом даного віку. Вони спалахують вогнем, щоб засвітити світло в тих буденних душах, щоб нагадати про людяність, відповідальність, героїзм і безкомпромісність.

Анатолій Дем`янович Грищенко пішов у пекельне полум`я радіації заради життя людей на землі. Заслужений льотчик-ви-пробовувач СРСР, талановитий інженер, він весь час був на вістрі життя. Після закінчення Московського авіаінституту був направлений в льотно-дослідний інститут. Працював з 1959 по 1966 рік. У короткий строк став ведучим фахівцем з розробки надзвукового бомбардувальника ТУ-22. Розробка супермашини, однієї з кращих в світі, просувалася важко. Необхідно було вносити нові елементи в конструкцію літака, а для цього потрібні нові вагомі знання і велика праця. З перших днів після закінчення інституту мрія в Анатолія одна - потрапити в школу льотчиків-випробувачів. "Школа", як її називали льотчики, була унікальна, подібних їй у світі існувало всього шість. Школа, що писалась з великої літери - це центр підготовки льотного складу Міністерства авіаційної промисловості.

Незважаючи на трагічність доль багатьох льотчиків-випробувачів, школа притягувала до себе кращу молодь. Щоб бути готовим до школи, Анатолій Грищенко паралельно працює над програмою комплексної автоматизації обробки результатів льотних випробувань. В аероклубі він налітав на різних апаратах 700 годин, хоч рахувався любителем, але мав достатню професійну підготовку.

Льотчик-випробовувач пізнається в екстремальних ситуаціях. В аероклубі під час одного з перших стрибків з парашутом в Анатолія не наповнився купол. Хто б не розгубився в такій ситуації? Найпростішим рішенням було б рвонути рятувальне кільце запасного парашута. Але й воно могло 6 не спрацювати. У ці миттєвості Грищенко міркує і діє чітко за інструкцією - він визначає напрям розкручування і двома руками викидає запасний парашут у потрібну сторону. Такій витримці й чітким діям дивувались навіть досвідчені, бувалі льотчики.

Можна згадати й випадок, що трапився у Крюковому, коли одне колесо шасі не слухалось і не виходило із свого місця для посадки. Щоб приземлити літак на одній "нозі", необхідно здійснити точний розрахунок швидкості зниження кута приземлення, силу удару одного колеса об землю та інше. А пальне було майже на нулю. Проте молодий льотчик упорався з аварійною ситуацією.

Грищенко освоїв майже ЗО модифікацій літаків та вертольотів, налітав десь 5000 годин, з них більше половини випробувальних. Він учасник операції по транспортуванню вантажів двома вертольотами та агрегатів космічного корабля "Буран" та по підхвату з допомогою спеціальних пристроїв вертольотом МИ-8 вантажів у повітрі під час спуску космічних апаратів.

Він у роботі був фанатиком. Дрркині раз і назавжди сказав: "Скільки б мені не платили, я все одно буду літати". На долю Грищенка випало випробовувати і довести до кондиції найсучасніший вертоліт МИ-24. Високий рівень лінійних та кутових прискорень і велика крутизна траєкторії, значні кутові швидкості вимагали від екіпажу підвищених фізичних та психологічних якостей. При поганій підготовці такий вертоліт і без бойових дій міг потрапити в катастрофу. А. Макаров про А. Грищенка писав: "З Анатолієм літати було легко, я^ ніколи не оглядався, хоч відстань між нашими лопастями була всього 15-16 метрів".

Ще випадок з однієї важливої роботи Грищенка. На вертольоті МИ-26 на тросовій підвісці транспортувався вантаж вагою в 37 тонн. Відомо, що велика швидкість, бовтанка, розкачка вантажу - це складові польоту. Раптом через дефект конструкції обірвалась штанга такелажного пристрою. Можна уявити, якби командири екіпажів упродовж цих миттєвостеи діяли неправильно - аварії не минути. Вантаж з висоти 500 метрів міг впасти на землю. Звільнившись від нього, вертольоти різко злетіли догори метрів на 300. Вихрові збурення повітря, некерований поштовх уверх, мінімальна відстань між машинами - і спокійний голос Анатолія по радіостанції " Відходжу"...

А між: польотами - дзвінок у двері, де на нього чекала дружина Галя. Із вродливою, юною дівчиною, він познайомився ще в дослідному інституті. Зустрічалися два роки. Якось дивились удвох телепередачу. Толя запитав: "А що, про наше весілля ще не повідомляли ?". На другий день він купив їй дарунок, золотий годинник. Незабаром вони одрркилися. Життя льотчика-випро-бувача, що й казати - складне. Дружина розповідала, що кожний раз, коли Толя відчиняв двері, говорила сама собі: "Ну, слава Богу - все нормально". Жили не заможно - багатством була їхня робота. Не знали, що їх чекає Чорнобиль.

Через добу після катастрофи 27 квітня 1986 року почалось перебазування в район аварії. Необхідно було обстежити з повітря небезпечну зону, визначити розмір пошкоджень та можливість ліквідації аварії.

Військові вертолітники скинули у пошкоджений реактор близько 5 тисяч тонн піску, глини, свинцю та інших матеріалів. На допомогу воєнним льотчикам прийшли випробовувачі. По-перше, вони відпрацювали важливе завдання по установці над зруйнованим реактором куполоцодібної кришки діаметром 19 метрів і вагою 15 тонн. Складність полягала в тому, що поряд стояла висока димохідна труба. Інтенсивність радіації на даху машинного залу, над яким необхідно було виконати роботу становила 1000 р/г.

13 травня виконуються вильоти з макетом купола для визначення допустимих швидкостей маневру та витрат палива. На МИ-26 іЄкіпаж Карапетяна та Грищенка багато разів на висоті 200 метрів пролітає над пошкодженим блоком. Сила стихії неймовірна - пісок, скинутий з гелікоптера, плавився і розтікався вогненною пекельною лавою. Двадцятиміліметрова свинцева плита не зовсім захищала льотчиків, адже доводилось летіти на малій швидкості. А розпорядок роботи був такий: від`їзд на аеродром - 8.00, польоти - до 20.00, міжпольотні розбори і відбій біля 24.00.

ЗО травня екіпаж повертається в Москву. З гіркотою льотчи-ки-випробувачі дізнаються, що військові екіпажі при спробі установити купол - не справились і розбили його ще на аеродромі. Вони не знали всіх тонкощів цієї надзвичайно складної роботи. Відповідальна робота результату не дала, але залишила надмірні дози радіації у організмі льотчиків. Через деякий час А. Грищенко вдруге направляється в Чорнобиль. Тепер з ним в парі льотчик Макаров. Завдання знову небез-печне і відповідальне. Командиру вертольота необхідно відпрацювати методику очистки труби від радіаційних залишків з допомогою пожежного гелікоптера МИ-6. Роботою комісія за-доволена, але побоюючись, що при очистці радіоактивні частини розкидаються по всій станції, рішення ніякого не прийняла. Трубу очищали люди просто руками, яким платили гроші прямо внизу. А. Грищенко одержує нове завдання - монтаж вентиляційних систем вагою 14 тонн кожна, на першому і другому енергобло-ках. Знову робота потребує ювелірної точності. Вантаж має стати строго вертикально. Невелике бокове зміщення і конструкція (може перекинутись. А довжина підвіски 250 метрів. Відповідальність теж надзвичайно висока, адже за кожним кроком стежить Москва, і помилковий крок - це нова катастрофа. В котрий раз в умовах радіації, при неймовірних психологічних і фізичних навантаженнях екіпажі працювали самовіддано та надійно. Роботи в радіаційній зоні проводились з 25 серпня по 15 вересня. Кожного дня з 6.00 до 20.00, незважаючи на погоду. У журналі записували лише допустимі дози радіації. А згодом у США в Анатолія Грищенка була зафіксована фактична доза опромінення у 15 разів більше норми.

Льотчики-випробувачі виконували відповідальну і необхідну` роботу чітко, впевнено та в повному обсязі. А їхнє життя, опромінення до уваги не бралось. 2 жовтня розбився екіпаж військових льотчиків капітана В. Воробйова. Робота ускладнювалась близкістю до димової труби, а також заважали малопомітні дроти ЛЕП. Випадково зачепившись гвинтами за кран, вертоліт упав на третій енергоблок. А. Югпінд, Л. Христич, Н. Ганшук загинули. Ця аварія могла б зруйнувати енергоблок і призвести до нової катастрофи. Сильний кашель, різь в очах та біль у горлі стали постійними недугами льотчиків. Анатолій Грищенко 16 вересня 1986 року повернувся до Москви через різке погіршення здоров`я. Лейкоцити крові падали на очах 16.09 - 3800 (норма не нижче 4000), 21.09 - 2800; 2.10. - 2000. 15 жовтня його виписують з лікарні із захворюванням, не пов`язаним з Чорнобилем. У листопаді лейкоцити знизились до 1500. Аналіз крові на радіацію показав 50 . Діагноз - "гострий лейкоз". І знову лікарі підтвердили, що хвороба не пов`язана з Чорнобилем. А. Грищенко став інвалідом II групи на основі побутового захворювання. І лише 29.01.87 року ВТЕК констатує, що інвалідність А. Грищенка викликана професійним захворюванням.

Тільки у серпні 1989 року під тиском громадськості тимчасове розпорядження, яким заборонялось будь-які захворювання у 30-кілометровій зоні пов`язувати з перебуванням у Чорнобилі, було скасовано. Але й опісля військова комісія відмовилась визнати хворобу інваліда І групи В. Водолазького, як таку, що пов`язана з Чорнобилем.

У програмі "Час" перед вильотом до США А. Грищенко звернувся до всіх людей доброї волі, щоб допомогти колегам і встановити істину. Ініціатором лікування Анатолія в США став його колега Кеп Парлієр. Було надіслано листи М. Горбачову. Головна проблема, як завжди, - гроші. Значна частина коштів - 100 тисяч доларів - була знайдена через фонд народної дипломатії по лінії благодійництва. Безпомічною фінансове виглядала тоді держава СРСР.

Кеп Парлієр писав, що буде робити все для лікування Анатолія доти, доки не залишиться жодної альтернативи. Лікування, пошуки донора для пересадки кісткового мозку забирали час і надію. Через чотири роки в місті Сіетлі (штат Вашінгтон) зробили операцію по трансплантації кісткового мозку. Донором після тривалих пошуків і обстежень стала француженка з Базансона. Вона знала, кому віддає свій кістковий мозок.

На п`ятнадцятий день, коли мав настати перелом у хворобі, за словами Анатолія був апогей найгіршого стану. Він просив, щоб приїхав його друг Кеп. "Боротися може лише людина, яка зберегла розум", - записав Анатолій. А на 22-ий день він занотував: "Дрке тяжкі дні". Хворого провідує, за дорученням Горбачова, академік О. Осип`ян. Він передав лист від М. Горбачова.

Але з деякого часу Грищенко втрачає надію. Під час процедури загубився його талісман - купон із срібним ланцюжком. Обшукали все і скрізь - не знайшли.

Анатолій, надзвичайно сильної волі людина, сказав дрркині Галі: "Це кінець!". Він боровся за життя, як міг. Здавалося, гірше позаду. Але гірше тільки починалось. Стан став критичним. Лікарі повідомили, що жити лишилось 24 години, хоча Грищенко прожив ще 17 діб. Сильна воля тримала життя на краю прірви.

В останньому листі дітям він писав: "Дорогі мої, хлопці! Може бути, що будуть каракулі і помилки! Не звертайте уваги. Це тому, що дуже тяжко зосередитись. Але головне, щоб ім`я наше не дозволяли кому-небудь поливати брудом". І нагадує: "В найтяжчий час своєю кров`ю виручала мати. Обнімаю, люблю. Ваш батько".

Останні хвилини. Рука Анатолія все більше й більше холонула в руці Галини. Прожив А. Д. Грищенко 53 роки. Хто може передбачити життя? Народження не передбачає подвигів. Воно буденне і загальнотипове. Народився в сім`ї волинянина в Ленінграді - тоді батько навчався у військовій академії. Доля закинула на Україну. Військовий медик працює в госпіталях. А син вчиться в Луцьку у школі №5, у місті Ковелі закінчував школу № 4.

Дитячі роки своїм чорним крилом зачепила війна. Сестра розповідала, як малому Толі зшили з німецької шинелі пальто, купили кирзові чоботи, і як він перевіряв в калюжах цю обувку. Вчився добре і надійно. Любив допомагати мамі: "У мене 20 хвилин. Чим тобі допомогти?". Хотів стати кораблебудівником, але з 8-го класу захопився авіацією. Коли їхав до інституту, не мав паспорта. Лише знайомство батька в міліції вирішило проблему. Приймати екзамени у 16-річного не хотіли. Допоміг професор, якого здивували глибокі знання абітурієнта. Мама протестувала, але марно.

Без перебільшень, Анатолій був доброю і чесною людиною, готовою іти на допомогу друзям. Порядність була головною рисою його характеру. Не вважав себе героєм. "У нас таких героїв 600 тисяч", - говорив він.

І все-таки він був Героєм з великої літери, бо пройшов через пекло заради людей, їхньої безпеки та здоров`я. Понад 300 пілотів з п`яти континентів присудили Анатолію Грищенку найвищу відзнаку Всесвітнього фонду безпеки "Меч Гравінера". Асоціація пілотів США посмертно нагородила його найвищою відзнакою: "Одинокий яструб".

Президент Росії нагородив Орденом Зірка Героя Росії. Анатолій Дем`янович Грищенко - національний герой Америки. Його ім`ям названі вулиці в Іспанії, Греції, Росії. Україна - мовчить.