Людина, яка вимагає публічності, повинна нести відповідальність за свої слова, аби їх не трактували двояко. Щоправда, кожен розпилює себе на різні щоденні переживання, вчинки. Залишається лише об’єкт, зліплений з невинної простодушності та надуманої геніальності. Данський кінорежисер, провокатор і реформатор Ларс фон Тріер із тих, хто безкінечно шукає себе. Його незавершені та суперечні образи я намагатимусь скласти у цілісну аплікацію.
     Данія – країна маленька, і поява на світ у квітні 1956 року такого неординарного кіносадиста як фон Тріер не викликає подивувань. Якщо говорити у цьому контексті про Україну, то проблеми нашого кіно лише в тому, що немає національної кіношколи. Страшно подумати, скільки Кубриків і Тарковських породила б ця кіношкола!
     Герой цієї статті навчався у Копенгагені:-). Дебютував він із коротким метром аж у 1976 році. Його шлях до визнання був тернистим, адже він мав претензії на унікальність своїх кінодослідів. Перша у кар’єрі фон Тріера трилогія (перші два фільми: «Елемент злочину», «Епідемія») була завершена естетикою нуару (себто чорного фільму) притчею «Європа». Перед очима глядачів на екрані постає Німеччина жовтня 1945 року, в яку навідується скромний, мовчазний американець Лео Кесслер, якого дядько влаштовує на залізницю провідником. Режисер вперше розкриває нам у цій роботі образ єдиного добродія серед негідників. Лео своєю працею намагається допомогти підняти країну та символізує добропорядність, але зовнішній тиск брудних людей зламує його існування. Головну роль чудово виконав постійний і до сьогодні тріерівський актор француз Жан-Марк Барр. Мінімальні витрати на зйомки, шалено цікавий ч/б відеоряд з вкрапленнями кольору (наприклад, червоного-кров), хороший сценарій – все це втіха для любителів кіношних експериментів. Цю роботу не оцінили належним чином у Каннах 91, де віддали фільму другорядний приз журі. А ласий на нагороди Ларс фон Тріер у відповідь із люттю покинув кіно форум, пообіцявши ніколи не повертатись. Обіцянку він тримав, але увага Канн до нових фільмів режисера розтоптала його недовготривалу гордість. Сходження данця на світовий рівень відбулося у 1996 році. Саме тоді режисер представив свою нову роботу «Розбиваючи хвилі». Надривна емоційність наївної і дитячої Бесс (неземне виконання ролі акторкою Емілі Вотсон) руйнує її життя. Вона одружується з чоловіком Яном, який згодом вирушає на нафтову бурову, де зазнає серйозної травми. Всепроникне і жертовне кохання її до Яна додає її героїні рис блаженності. Шалена експресія, що не залишає жодного глядача у спокої – це трагізм існування дівчини серед жорстокого оточення жахливих людей. Особливо вражає у цьому фільмі влада церковних осіб, що поводять себе як вершителі доль і судді, які викривають та виносять вироки. Їх жертвою стає дивна Бесс. Вони змушують усіх слабкодухих зректися від неї, в тому числі і матір. А хочеться просто сказати: вона кохала сильніше за всіх на світі. Стрічку одразу було відзначено на багатьох фестивалях, а у Каннах фільм був удостоєний призу гран-прі. На фестиваль режисер, як і обіцяв, не з’явився, але нагороду все ж таки прийняв. Варто згадати, що в 1995 році Тріер виголосив маніфест «Догма-95», що стосувався кардинальних змін у кінопроцесі і закликав усіх кінорежисерів брати до рук камеру, знімати лише натуру і не розкривати своє ім’я у титрах. Саме за такими правилами з’явилися на світ «Ідіоти» (1998 р.) – відверта забавлянка фон Тріера, відзнята все тою ж ручною камерою із людьми, які протягом двох годин екранного часу демонструють із себе розумово неповноцінних осіб, які здатні на все. Ця стрічка жодним чином не несе ніякої оригінальності, лише банально провокує глядачів покинути сеанс до його закінчення. Після відпочинку з ідіотами Ларс фон Тріер демонструє швидку мобілізацію своїх гуманістичних поглядів. Ісландське втілення музики на ім’я Бйорк згодилася взяти участь у мюзиклі фон Тріера «Та, що танцює у темряві» (2000 р). Також за участю кінодіви Катрін Деньов режисер вкотре відкриває на екрані рани американської аморальності та безправ’я: жінка Сельма (Бйорк) – чеська емігрантка, яка працює на заводі у США. Вона знімає квартиру із сином. Її «важкі» гроші здобуваються задля необхідної операції, аби поліпшити зір сину, в якого, як і в матері, прогресує сліпота. Серед її оточення найбільш близькою і світлою людиною є француженка (Деньов), яка помічає, що в Сельми серйозні проблеми через хворобу. Фатальна помилка на роботі майже сліпої героїні призводить до трагедії: її довго накопичувані гроші необхідно повернути на завод як конфіскацію. І вона у драматичному зіткненні із поліцейським, що приходить її обібрати, змушена піти на вбивство. Смертний вирок і гроші сину на операцію чи надія на збереження життя, але в сліпоті? Сельма, як й інші тріерівські герої, діє жертовно: вона слабка і добродушна згоджується на смерть, аби її малий залишився з повноцінним зором. Музичні номери із Бйорк, непересічний сценарій в купі з жахливо-болісною несправедливістю були оцінені Каннами «Золотою пальмовою гілкою». Як і «Розбиваючи хвилі», це кіно не для втіхи і повторного перегляду. Одного разу вистачить, аби вразитись. Варто лише запастися носовичками.
     На сцені, розграфленій білою крейдою як макет міста, фон Тріер розпочинає свою нову трилогію. «Догвілль» (2003 р.) - диво з див, робота, яка вперше в кар’єрі Тріера сіє нетерпимість до усіх без винятку героїв фільму. Спосіб виховання публіки з роками змінився, і данський песиміст викриває у майже тригодинній картині усі низькі інстинкти, примітивність і нігілізм. Суть історії така: дівчина Грейс (прекрасна Ніколь Кідман) біжить від невідомих гангстерів та натрапляє на провінційне містечко Догвілль, де їй надає притулок хлопець Том. Він згодом знайомить її з усіма жителями. Ті згоджуються прийняти Грейс і гарно ставляться до безкінечної доброти, щирості дівчини, яка самовільно згоджується допомагати кожній сім’ї у домашніх справах. Але гуманізм Грейс згодом перестає грати їй на руку: громада Догвілля починає себе вести як стадо тварюк, що підставляють, звинувачують і просто її використовують. Розв’язка цієї історії шокує. Так звані гангстери виявляються батьком-багатієм Грейс, який вкотре навідуючись у Дозвіль, знаходить там свою доньку. Героїня Ніколь Кідман після недовгих роздумів згоджується, «що цей світ стане кращим, якщо в ньому не буде такого міста як Догвілль». Всіх розстрілюють, залишаючи в живих лише пса Мойсея. Бутафорний місяць на сценічному небі набуває криваво червоного кольору. Свою оригінальну роботу із цілим розсипом зірок Тріер привіз у Канни, де його старання проігнорували, віддавши головні призи не менш трагічному «Слону» Гаса Ван Сента.
     Символічний «Догвілль», як і обіцяв режисер, був початком нової американської трилогії. Дивина, адже сам Ларс, за чутками, жодного разу не бував у США через страх польотів, а тому його бачення заокеанської імперії розмито-стереотипне, почерпнуте із хронік чи книг. Другою главою блукань Грейс став «Мандерлей» (2005 р.) – місто, де мешкають негри, які підкоряються білій леді, хоча рабство вже 70 років тому як було скасоване. Усе ті ж відсутні декорації та копіювання стилістики попереднього фільму наштовхують на об’єктивні порівняння «Мандерлею» із «Догвіллем». Після кривавої помсти Грейс натрапляє на поселення, де чорношкірі виступають не лише у ролі жертв рабовласництва, але і самі демонструють відсутність достоїнства. Навіть після смерті леді вони не полишають комплексу меншовартості. Грейс усіма своїми діями намагається створити у Мандерлеї дух рівності і самоуправління. Але її ідеалістичні мотиви розбиваються, не втілившись у життя. Ця картина чомусь досить відчутно програє «Догвіллю» за драматичним наповненням. Після певного провалу «Мандерлею» режисер пообіцяв відзняти третю картину про Америку. Але цей проект, хоча вже надворі 2009 рік, так і не втілений у життя. Ларс фон Тріер воліє усамітнитись у рідному Копенгагені та «не висовуватись» далі Данії. Навіть у Канни він їздити вже не хоче. Цього року режисер обіцяє зафільмувати нам «Антихриста» із Вільямом Дефо і Шарлоттою Гензбург. Мабуть, знову Тріер буде злитися…