ЗАГАНЯЮЧИ СЕБЕ В ЕМОЦІЙНІ КРАЙНОЩІ, ВАЖКО ВІДНАЙТИ МЕЖУ МІЖ БОЛЕМ ТА ЗАДОВОЛЕННЯМ. ЖИТИ У СИСТЕМІ І ПОЗА НЕЮ, СТВОРЮВАТИ І ВТІЛЮВАТИ МРІЇ ЗАОХОЧУЄ КІНО, ЗНЯТЕ КУСТУРИЦЕЮ З НЕПЕРЕБОРНИМ УМІННЯМ ЗА БУДЬ-ЯКИХ ОБСТАВИН ТРИМАТИ ХВІСТ ПІСТОЛЕТОМ ТА СТВЕРДЖУВАТИ ЖИТТЄСТВЕРДНІ ІДЕЇ НА ТЛІ ТРАГЕДІЙ ЙОГО НАРОДУ.

ПЕРЕД ЗАХОДОМ СОНЦЯ

     У 90-их рр. культ югославського кінорежисера Еміра Кустуриці спостерігався як виверження вулкану. Відомий кустурицеман чех Мілош Форман (хто не знає, режисер таких класних фільмів як «Політ над гніздом зозулі» і «Привиди Гої») запросив свого молодшого друга у США викладати лекції у Колумбійському університеті. Там наш герой зустрів студента Девіда Аткінса, який написав сценарій, що ліг в основу найкрасивішого кінополотна Кустуриці – «Арізонська мрія» (1993 р.). Зйомки цієї стрічки відбувалися на американській землі із тамтешніми зірками, але за французькі гроші. Джонні Депп, Фей Данавей, Лілі Тейлор та Вінсент Галло – квартет виконавців головних ролей розіграли одержиму мріями драму зламу ексцентричних характерів під час зіткнення їх нестримних бажань. Аксель (Депп) – інфантильна натура, що не хоче змінювати власний шлях у житті і перетворюватися на раба свого дядька Лео, який залишає герою автомобільний бізнес... Зі своїм другом Полем (Галло, фанатичним кіноманом, який повністю віддався світу, в якому він бачить себе актором із фільмів Хічкока, Скорсезе, Копполи) Аксель знайомиться з двома ексцентричними особами жіночої статі: Грейс (Тейлор)- самотня істеричка з бажанням померти та перевтілитись на черепаху, вона готова на все, навіть повіситись на власних колготах (офігенний епізод!) та Еллейн (Данавей)- сорокарічна мачуха Грейс, яка відчуває наближення старечої самотності і знаходить нове дихання у давніх мріях полетіти і в обіймах молодого Акселя. Фільм чудовий, казка без фальші. Візуальна краса обов’язково покличе повернутися до цього неймовірного поетичного витвору. Картина знімалася досить довго, і її було оцінено на Берлінале-93 спеціальним призом журі. Після американської спроби Кустуриця представляє на суд публіки свій біль, сповідь, вкладену в обгортку трагіфарсу. «Андеґраунд» (1995 р.) – це вершина Еміра, його способу мислення і шедевр, авторська символіка якого відкривається протягом неодноразового перегляду цього зрізу життів людей в історії його рідної країни. У роки II світової війни два куми Марко і Чорний засновують опозиційний рух опору проти будь-яких проявів загарбницького втручання у кордони Югославії. Організовується підземельне життя у каналізаційних лабіринтах. Минає кілька років, і війна завершується, але у підпіллі і надалі вирує життя. Марко вибрався із ніби ганебного існування та за часів соціалістичної Югославії під керівництвом Йосипа Броз Тіто добрався до вищих ешелонів влади, невтомно підтримуючи Чорного і його соратників із підземелля, які звихнулися на вічній ролі партизанів і ніяким чином не збираються полишати катакомби. А тим часом на землі помирає Тіто (у 1980 р.), і колись єдина держава занурюється у братовбивчі війни, які розколюють її на ворогуючі країни. З підземелля вибирається Чорний із сином, який не може відрізнити Сонця від Місяця... Марко ж буде згодом вбитий соратниками Чорного як представник буржуазії. Журі Канн-95 на чолі із легендарною французькою актрисою Жанною Моро вшанувало «Андеґраунд» «Золотою пальмовою гілкою» вдруге у житті Кустуриці. А сам фільм залишається неповторним сюрреалістичним сплетінням правди і фантазії.

     Усе розпочалося для Еміра Кустуриці у 1954 році із його народження у місті Сараєво. У віці 18-ти років він поїхав у Прагу навчатися в академічній кіношколі. Дебют із повнометражним фільмом «Чи пам’таєш ти Доллі Белл?» відбувся у 1981 р. У фільмі Емір розповідає про юнаків та їх дорослішання в 60-их рр. Стрічка викликає світлі помисли підліткових історій. У Венеції Кустуриці присудили «Золотого лева» за дебют і приз кінокритиків. Поєднуючи історичні реалії і ліричний гротеск, Емір знімає «Тато у відрядженні» – зворушливу сімейну драму розказану вустами шестирічного хлопчика, який пізнає усю суперечність життя. Стосунки між чоловіком-бабієм та матір’ю із дітьми обриває несподіваний арешт глави сім’ї. Три роки перебування батька нібито у відрядженні у часи тоталітаризму чітко змальовані у дусі приземленого реалізму. Але саме розповіді малого додають картині оригінального піднесення. Саме цим фільмом світ відкрив Кустурицю: перша «Золота пальмова гілка» в Каннах із рук вищезгаданого голови журі Мілоша Формана, який назвав Еміра ключовою надією світового кінематографа. Як ніхто інший, режисер відчував себе потрібним у зафільмуванні незвичайних сюжетів, пов’язаних із його корінням. Отже, відмовившись від великих грошових проектів і масової популярності режисер йде на дно. І після двох років зйомок демонструє п’ятисерійний телефільм «Дім для повішення» (у нас чомусь названий «Час циганів». Цензура-...). В основі сюжету трагічна історія цигана Перхана, якого смерть знайшла через його бажання відірватися від власного коріння. Щастя блудні роми знаходять у злиднях та під непостійним дахом. Фрагменти цього кіно схожі на документальну зйомку. Робота Кустуриці, про яку йдеться, досить важлива, адже ніхто до нього так глибоко не осмислював теми циган. Режисер демонструє контрасти цього народу: брехню і доброту, бажання наживи та відданість власним простолюдським ідеалам тощо. За цей подвиг Емір був знову відзначений на Каннському фестивалі призом за режисуру. Кустуриця став скарбом власної нації і її грамофоном. Великою трагедією для нього обернулася міжетнічна балканська війна, розпочата у 1992 році. Дім сім’ї Кустуриці у Сараєво був зруйнований, а батько Мурат помер від серцевого нападу. Саме «Арізонську мрію» режисер присвятив його пам’яті. Режисер тут же відреагував на громадянську війну «Андеґраундом».

     Ставши при житті легендою, Кустуриця за останні 10 років не створював видатних фільмів, а просто собі експериментував. «Чорна кішка,білий кіт» (1998 р.) якась надто криклива і сумбурна, а у «Заповіті» (2007 р.), взагалі, без ста грамів не розберешся: під час перегляду все очікуєш, що ось-ось зараз щось зміниться... Але надії марні, і клоунада перетворюється в ніщо. Це не падіння майстерності у Еміра. Кустуриця просто не має до якої історичної правди притулити свій театр істерик. Винятком залишається політизована фантасмагорія «Життя як диво» (2004 р.) Чудова стрічка підтверджує факт, що для режисера принципово важливим є історичне підґрунтя, яким у цьому фільмі виступають події бомбардування Югославії силами НАТО у 1999 році. «Життя як диво» наповнене усілякими звичними кустурівськими ідіомами: кіт, який гіпнотизує голубів; віслюк, що плаче і страждає через кохання на залізничних коліях тощо. Класне душевне кіно. Останньою на сьогодні згадкою про Еміра є його перша документальна стрічка «Марадона» (2008 р.), яка вийшла вже навіть на DVD, і всі фанати футболу захопилися кінематографом :-). Отже, біжіть, купуйте і переглядайте безцінні роботи великого слов’янського майстра та вловлюйте приховані драми і смисли за пафосними істериками балканських історій. Для того і створює своє кіно Емір Кустуриця.