Пригадую, як вона прийшла: тихо, ніжно і так казково! Вкутала землю у сніжно-пухнасту ковдру снів, замела сліди спекотного літа і дощової осені, запанувала на своїй території. Зима…
     І почалося!
     Перший сніг я ловила губами, заковтуючи крихітні тільця сніжинок. Вони швидко танули на язиці, що, наче мисливець, вираховував кожну спійману льодяну здобич, стікали приємними холодними потоками по розпашілих щічках, пробуджували тіло, коли котрась із сніжинок потрапляла за шиворіт (жаль, що не душі). Я раділа і дивувалась, нагадуючи сама собі допитливе маля, а чи цуценя, яке вперше в житті побачило одне з чудес природи – сніг, відчуло його на своєму носі та під ногами-лапами і від цього не тямило, як поводитися із цим дивом. Душа співала дифірамби зимі, а серце відстукувало азбукою Морзе зрозумілу тільки для мене істину – моя пора!
     Другий сніг приніс багато клопотів ще по-осінньому одягненим і сонним від листопадових стресів людям. Насипало по коліна, у деяких місцях забороняючи будь-який рух і звичний плин міського буття. Зате я безперестанку раділа черговій витівці своєї пори, торжествувала кожній зроненій із неба сніжинці. Уже не ковтала крижані тільця (берегла горло і голос), натомість ліпила сніжки та жбурляла ними у всі сумні сірі нерухомі споруди. У голові весь час ненав’язливо жевріла думка: «Де мої ВЕЛИКІ санки?..» Свідомо розуміла, що в дитинстві… Проте не падала духом, лише підігрівала спогадами свій зимовий ентузіазм. Це тільки початок! Будуть ще і неслухняні сани, і сніговики, зліплені голими рученятами, і намочені ноги, які пробуватимуть на міцність молодий лід.
     Третій сніг закріпився у моїй пам`яті надовго, і, здається, зима вкорінилася на цій землі як мінімум на місяців три. Загули морози, зашкварчали батареї під вікнами, замело вчорашні сліди. Я вирішила змилосердитись над дикими птахами, повісивши навпроти кватирки двоповерхову годівницю. Ось так протягом двох днів я вдихала свіже від морозу зимове повітря через невеличку щілину, в яку поміщалась лише моя рука з кормом (лагоминами) для пернатих. Через цю ж таки шпарку до мене разом із вітром долітали холодні сніжинки, що відразу нагрівались і танули в теплій кімнаті. Від цього хотілось плакати, шкода чомусь ставало швидкоплинного життя льодяних тілець. Та я кріпилась, кожен раз годуючи синиць і горобців (коли ж вони почнуть мені нестися за мою доброту!), намагаючись не впускати більше сніжинок до хати, щоб не гинули від тепла.
     Зима сипала снігом, вила хурделицею, іскрилась інеєм, стукала дятлом, червоніла снігурами на верхівках дерев. Шкодила чи намагалась надокучати людям, морозячи їхній гонор і настрій.
     Зимі раділи всі… Найбільше, звісно, діти, чиє гуляння тепер зводилося до мокрих штанців, трьох пар таки не сухих рукавиць і червоних від задоволення облич. І я в такі хвилини, а чи години, чи дні, зараховувала себе до контингенту дітей. Я відпочивала фізично і душевно! Я втішалася!
     Я живу!
     «Це тільки початок…» – вкотре нагадую собі. Попереду ще та вся передноворічна метушня із запахом мандаринів та хвої, із шаленими знижками та несподіваними подарунками, із здійсненням бажань та очікуванням дива…
     А зима сипле, сипле, сипле…