Колись, дуже давно, довелось мені почути казку Г. К. Андерсена «Дівчинка з сірниками». У ній розповідалося про бідолашну дівчинку, яка була змушена у холодний зимовий вечір – вечір, коли усі люди святкували Різдво – продавати сірники. Звичайно, їх ніхто не купував, а дівча, боячись покарання, все не йшло додому. Вона вже давно не відчувала ніг, її білі, немов сніг, рученята трусились, і голос, що так гарно виспівував літніми вечорами пісень, стихав з кожним подихом. Дівча замерзало! Вона розуміла те, що буде покарана, та все ж наважилася запалити перший сірник, щоб зігрітися. Потім другий, третій… з часом коробка стала пуста, а сил, щоб піднятися з холодної долівки, зовсім не було. По вулиці в той час літав «дух Різдва» - і Ви думаєте це щось змінило? Ні! Доля зіграла страшну п’єсу, осмисливши яку потрохи починаєш зневірюватися у цьому житті…
… На ранок і люди того міста, де жила дівчинка, позбирались біля будинку і дивились на страшну картину: притулившись спиною до холодної стіни, лежало тіло мертвої дівчинки, а біля її ніг була маленька купка згорілих сірників. Вона замерзла! І де тут те, чого у нас нема, але водночас, за що ми полум’яно боремось сотні років!? Де людяність!? Я вас питаю!!!
Хтось скаже, що це просто казка, і не варто занурюватись далі, ніж треба, але коли є бажання, навіщо його в собі притуплювати? Тим паче, якщо розглянути проблему сірників у наш час, стає зрозуміло, не все так просто у нашому домі. Людина приземлена і потоплена у рутині відразу ж сприйме вище написане, як перехід у побутову площину і категорично розкритикує цей матеріал. Що ж, кожен має право на власну думку, не підвладну ніяким редакціям і цензурі. Хіба що редактором виявиться власна совість, та зараз не про це.
Ми, люди Землі, і нам властива така банальна річ, як почуття. Хтось скаже, до чого ж тут сірники? Відповідь дуже проста, якщо, звісно, ви володієте фантазією. Проведіть паралель між коробкою сірників і мрією. На перший погляд дві діаметрально протилежні речі, але чи не так завжди виходить?... Ми мріємо про щось (це як коробка сірників, яка лежить на нашій кухні, вона ж там завжди). Поки ще наша мрія від нас далеко, вона манить до себе як нерозкрита коробка сірників. Цікаво, а що ж там всередині. Що таїть у собі це диво? Що воно принесе конкретно для мене? У голові зринають тисячі питань, і згодом починається «холодна війна» за те, чого ми так хочемо – за мрію. Поки ми боремось, ми з кожним днем все більше і більше дізнаємось про солодкий плід нашого буття.
|
Коли боротьба вже почалась, тоді тільки ми починаємо глибше аналізувати нашу мрію, розуміти, чого ми конкретно хочемо і чи хочемо взагалі. Хоча де ви бачили людину, яка чогось хотіла, про щось мріяла - і враз все бажання зникло?
Помаленьку коробка з сірниками розкривається, і наше бажання починає набирати все більше і більше обертів. Нас веде мрія. Далі все просто. З маленької коробки тремтячими руками ми дістаємо сірник, тобто ми вже на порозі здійснення мрії. Спалах маленького сірника спричиняє пожежу, яку не в силі загасити жоден пожежник. Під шалений стук серця спалахує сірник, збувається мрія… У той же момент нас охоплює дивне відчуття, за всіма ознаками схоже на ейфорію, яку відчуває наркоман після чергової дози. Та цікаво інше: річ у тім, що тільки одиниці здійснивши свою мрію, продовжують жити з нею, або, просто кажучи, сірником запалюють свічку, на світло якої ідуть усе життя, як на маяк.
Є й ті що запалюють,але вони є дуже маленькою частиною соціуму, яка діє, так би мовити, не за правилами. Але ж є інші, їх більшість: вони запалюють свій сірник – досягають апогею здійснення мрії, і на тому все закінчується. Сірник гасне, не встигнувши розгорітися. Мета досягається, але люди не прикладають ніяких зусиль, щоб мрію, яка збулась, зробити сенсом свого буття.
Ми живемо, і протягом свого життя нам постійно нав’язують: «що таке добре - що таке погано». Що призводить до того, що дехто так і не розкриває свою коробку із сірниками? Таких людей дуже багато, - це лякає. А щоб не було так страшно, думаю, потрібно на мить заплющити очі і помріяти про світле майбутнє. Про те, що у нас усе буде добре, і що під кінець нашого життя, хоч як би це банально не звучало, нас у прохолодний різдвяний ранок не знайдуть замерзлими над купкою згорілих сірників… |
