Надворі полудень, я сиджу вдома, в моєму старенькому музичному центрі чути знайому до болю, сумну і плаксиву пісеньку «Hello» гурту «Evanescence». Я пригадую своє минуле і записую на чистий аркуш паперу (який через декілька хвилин стане біло-синім, чи рябим від цих слів, які ранять душу…)
Та, що пізнала темряву.
На вулиці іде дощ, а колись світило сонце, тиша панує на кожній вулиці мого міста, а колись було чути щирий сміх. Я лежу в темній кімнаті, мені так важко дихати, так боляче згадувати. Зрештою, я не пам’ятаю нічого, тільки біль, який пронизував мої груди знову і знову, зміщувався зі слізьми, розтікався у всі шпаринки мого тіла. Важко мені піднятися, розплющити очі… Коли я розплющила їх, то побачила темряву, темряву і знову темряву і біль, сильний біль. Я піднялася, впала на холодну підлогу…
Коли на землю стелиться туман.
Усе починалося як завжди. Ми були вже знайомі давно. Не так давно, як здавалося мені, але цього часу проведеного поряд з ним було досить, щоб закохатися в нього. Закохатися назавжди.
Я поверталася з навчання. Їдучи в маршрутці, розглядала осінні пейзажі сіл, думала про життя, думала про все на світі, але тільки не про нього!
Він повертався додому. Похнюпившись і похиливши голову, він ішов вулицею, ледве не плачучи, переживав втрату.
- Привіт…
Він підвів свої стомлені очі і посміхнувся. З обличчя зникла печаль.
- Привіт!
Ми довго розмовляли про життя, після чого він попросив мій номер телефону. Попрощавшись, ми пообіцяли телефонувати одне одному. Дорогою додому я подумала: «Все, це мене так просто не омине.»
Через тиждень він сказав, що я йому подобаюсь, а через два дні вперше поцілував. Яким бажаним та солодким був цей поцілунок для мене! Я чекала його все своє життя, щиро вірила, що це станеться. Я хотіла відчути дотик його теплих губ, випити цей напій, а потім попросити ще… і ще. Я хотіла, щоб його запах завжди лишався на моєму обличчі, на моїх долонях, я хотіла зібрати його всього, до останньої краплі, і вже більше не втрачати. Ніколи. Але три місяці щастя змінилися довгими-довгими днями, сповненими смутком, болем і стражданнями.
Мені ще досі здається, що ввечері задзвонить мій телефон, і я почую його голос, такий м’який, низький і теплий…
Він вкриває наче білою ковдрою, гріє, присипляє. І як боляче засинати в порожній, теплій кімнаті, так і не дочекавшись дзвінка. Потім я писала йому листи, багато листів, але не відсилала. Його голос, його сміх заблукав у моїй кімнаті, день і ніч він звучав у мені, в моєму тілі, я не можу його забути досі.
Здавалося, що я найщасливіша в цілому світі, але минув час, і я зрозуміла, що обдурювала саму себе, намагалася не втопити мрію про казку, щоб не лишитися самій. Кажуть, потрібно секунду, щоб людину побачити, день, щоб закохатися і цілу вічність, щоб її забути.
Женя
Женю! Тобі боляче, але згадайте напис на персні Соломона: „...і це мине...” Роззирнися довкола, і якщо Ти знаєш, що таке темрява, то кому, як не Тобі, вміти відчувати світло. Подивися на людей, яким важче, ніж Тобі, і допоможи їм. І ще: ніколи не забувай, що краще мати і втратити, ніж не мати взагалі. Нічого у цьому світі не робиться даремно. Ти здатна на почуття – а це ой як багато )! Усі ми щасливі настільки, наскільки хочемо такими бути, або наскільки ми до цього готові. Вір у себе, цінуй те, що маєш ). Удачі ).
Оля Ляснюк
|