До вас приходила коли-небудь у гості Совість? Я з нею познайомилася ще у дитинстві, в дитячому садочку.
    «Червоні, пластмасові, з рідкими зубчиками, легенькі, зручні, нам саме такі додому потрібні», - вирішила зробити сама собі дарунки.
     А разом із граблями поцупила ще й гребінець у вигляді ведмедика.
     Як мені вдалося одній раніше вислизнути додому, - знати не знаю. Отож, прикрашати не буду. По дорозі зустріла виховательку і швидко заховала граблі під куртку. То нічого, що їх пластмасові вила стирчали у мене за спиною, мов у павича хвіст.
     Радіючи «подарункам», помчала зі швидкістю велосипеда (тоді мені так здавалося). Услід почали гавкати собаки: «А вкрала, мала, вкрала!!!» І так і рявкали навздогін, та знала я про їх намір. Вони теж хотіли собі такі... грабелькиииии!
     Вдома я не забігла в хату, а одразу гайнула в сад. На землі лежали яблука. Я вправно заповнила свій «порожній бачок» брудним плодом і... гайда всією силою тиснути на газ.
     Робота кипіла, аж дим ішов. Кішка Юлька з порогу спостерігала за моїми вправними рухами. Гріючись на сонечку, переверталася то на один бік, то на інший. Одначе з усіх боків постійно шпигувала за моїми рухами. Нагрівшись досхочу, спустилася в садок, обійшла кущ рожевої чайної троянди, зачіпаючи його хвостом. Покопирсалася в землі, обтрусила свою короткошерсту жовто-сіру шубку і подалася з піднятим трубою хвостиком поважно походжати довкола мене. Скільки себе пам’ятаю, Юлька повсякчас мала оцінюючий погляд. І тоді вона проникливо дивилася на мене, наче соромила мене. Втім, я не звертала на її докори уваги і щодуху гребла листя.
      Юльці набридло безрезультатно вештатися навколо мене впродовж години (тоді так здавалося, адже час минав повільно). Дивно якось: те, що минало більш-менш швидко в дитинстві прискорювалося; а що «волочилося» в кільканадцять разів поволі повзло.
     Кішка. Вона знов-таки пішла ніжитися останніми теплими осінніми днями.
     Кинуло в піт, зморилася. Підійшла до порога і погладила свою наглядачку. Юлька швидко зреагувала, почала ластитися об мене, час від часу нявкаючи, чи то від утоми, чи від котячого осудливого погляду вирішила: «грабельки мені вже не потрібні. Такі малі... нащо мені? Я ж скоро виросту і доведеться пригинатися, щоб загрібати ними...».
     Однак подаровані самій собі речі, все одно не понесла назад, заховала у комірці. Поклала між старим одягом та банками із закрутками, що мамка наскладала на зиму.
     І тут противна Совість почала мене вичитувати. Та грабельки все одно ще лежали в коморі. І тільки після мамчиного «разоблаченія» довелося віднести придбане «добро» назад і розпрощатися з ним навіки.
     Та це ще не кінець історії, бо ця нахаба тітка-Совість приходила періодично зі мною спілкуватися, буцімто не було більше інших співрозмовників(((
     Коли згадуєш ті обставини, за яких доводилося з нею розмовляти, стає смішно. Проте не дає спокою вона мені й зараз. Мабуть, більше з нею не розпрощаюся. Бо «образила рідну людину. Ту, яка допомогла тобі з’явитися на світ. Поки ти копирсалася, путалася в пуповині, одночасно штовхаючи неньку (бач, не терпілося трохи почекати), твоя бабця вже орудувала ззовні, заливаючись потом. І ніяке прощення не допоможе. Ганьба тобі!!!».
     - Знаю, тітко Совісте, знаю.
     - Ну то що з того?