Усе мистецьке є породженням оригінального розуму, який у різні століття поширював нові крайнощі виміру геніальності. Сьогодні, аби «зачепити» світогляд людини, вже не досить романтичних і пригодницьких епосів минулого. Саме у ХХ ст. унікальні голови нашої планети назвали просте безглуздя сюрреалізмом, а відвертій жорстокості надали мистецьку одежину. Такими діями у кіно займалися Луіс Бунюель і Стенлі Кубрик, а тепер скарбницю «шоку на екрані» доповнюють модні режисери Ван Сент, Поланскі, Ханеке, Тріер, брати Коени і багато інших. Але виходить у них це велично, бо справжня культура не має жодних обмежень. Їй підвладні порнографія, брудні потоки крові та усі заборонені, на перший погляд, теми із життя люду. У жанровій палітрі вибір для перегляду величезний: комедії з блондинками і без, психологічні і не дуже драми, триллери і т. д. Один із них – містика. У кіно особливе дихання і розвиток цей жанр здобув з появою на екрані таких популярних серіалів, як «Твін Пікс» та «Секретні матеріали». І швидше за все, загадковій темі у фільмах не погрожують жодні рейтинги «блондинок і не блондинок», адже громаду завжди цікавить щось приховане і небезпечне. Про творця хорошого містичного кіно Девіда Лінча я розповім далі.
     З’явився на нашій планеті Девід у січні 1946 р. в місті Міссула (штат Монтана, США) у сім’ї вченого. З раннього дитинства його тягнуло до незвичайних захоплень: збирання композицій зі здохлих мух., відірваних лапок тварин… Хлопець був вихованим і старанним у навчанні. Сім’я часто переїздила, а Девід все невгамовно запам’ятовував притчі про мерців. З середини 60-х рр. Лінч починає освоювати професію кінорежисера: спочатку у школі мистецтв у Вашингтоні, а опісля – у Філадельфії. Перша кіноспроба Девіда Лінча відбулася у 1967 р. Це був анімаційний короткий метр «Шестеро захворюють». Потім були мінімальні режисерські досліди з напівігровим «Алфавітом» тощо.
     За фінансової допомоги друга дитинства Лінч розпочинає знімати свій перший повнометражний фільм «Голова-гумка» у 1972 р. Картина була виконана у похмурих тонах, відповідно сюжету: нервовий хлопець Генрі мешкає у місті важкої промисловості. Його дівчина несподівано сповіщає, що народила від нього дитя, яке виявилось мутантом-виродком. Батьки «щасливої» матері наполягають на її шлюбі з Генрі. У результаті і так досить скрутне життя головного героя ускладнюється переселенням дитини-мутанта у його домівку. Постійна нестача коштів затягнула зйомки «Голови-гумки» на 5 років. Після виходу картини за Лінчем закріпився культовий статус, а відомий кінопродюсер Мел Брукс запропонував режисеру знімати на власній студії нову картину. Там Лінч переносить на екрани справді слізну, невигадану історію із життя Джона Мерріка, якого через унікально страшні деформації тіла нарекли «людиною-слоном». Річ у тім, що Джон був добрим та здібним, але його жахливий вигляд призвів до рабського існування в руках цинічного п’яниці, який за гроші демонстрував Джона Мерріка зацікавленій публіці. Одного разу поміж атракціонів проходив відомий лікар (його чудово зіграв Ентоні Хопкінс), який і врятував Джона від пригноблення та подарував йому дах над головою. Чорно-біла картина «Людина-слон» (1980 р.) була висунута у восьми номінаціях на «Оскар», але жодної статуетки так і не отримала.
     Унікальний почерк Лінча-режисера зацікавив відомого продюсера Діно де Лаурентіса, який готував до виходу на екрани свою фантастичну картину «Дюна» (екранізація роману Френка Герберта). Девід Лінч був запрошений у проект як режисер чи не останнім. Себто сценарій вже був готовий, а зміни, внесені ним, не були підтримані. І до сьогодні Девід негативно відгукується про свою участь у постановці «Дюни» (1984 р.), яка хоч і провалилася у прокаті, але все ж звільнила загнаний у комерційні грати творчий геній Лінча.
     Свою наступну картину режисер знімав за власним сценарієм і з самостійно обраними акторами. «Синій оксамит» (1986 р.) – найкращий витвір Девіда. У яскравих декораціях Лінч розкрив своє бачення кіно на повну. У захопливій історії, яка розвивається у провінційному і на перший погляд позитивному місті Ламбертон, хлопець Джефрі випадково знаходить відрізане людське вухо у траві. Одержимий цікавістю до незвіданого, Джефрі розпочинає власне розслідування, в ході якого знайомиться із одіозною співачкою Дороті Веланс, яку шантажує місцевий бандюган Френк, переховуючи у себе її викраденого сина та чоловіка, вухо якого і знайшов наш герой. Джефрі намагається допомогти Дороті повернутися до нормального життя, але він сам стає заручником жахливих обставин. Його інтимні зв’язки з Дороті неабияк роздратовують деспотичного Френка, для якого не існує жодних перепон задля досягнення мети – створення абсолютно аморальної ситуації. Двогодинна абсурдна і по-своєму смішна історія захоплює, власне, ілюзорністю, неймовірно оригінальними сюжетними ходами, в яких неабияк природно виглядають сміливі актори, та чудовим музичним супроводом композитора Анджело Бадаламенті. Як відомо, більшість претендентів на головні ролі у цьому фільмі обходили Лінча і його «оксамит» десятою дорогою через несамовиту скандальність сюжету.
     Свою «Золоту пальмову гілку» в Каннах режисер отримає за фільм «Дикі серцем» (1990 р.), у якому змальовано шалений дует закоханих Сейлора і Лолу (Ніколас Кейдж і Лора Дерн), по рок-н-рольному вільний від будь-яких обмежень. Мати Лоли люто ненавидить Сейлора і, як справжня казкова відьма, заважає героям бути разом. Лола і Сейлор все ж їдуть світ за очі, їм начхати на все, вони залишаються разом, аж поки героя Кейджа не саджають за грати. У фіналі головні герої після 6-ти років розлуки зустрічаються, аби відновити той вибуховий потяг, що був між ними.. Сейлор обіцяв якось заспівати коханій «Love me tender» Елвіса Преслі, що він і робить наприкінці цієї екстремальної картини.
     Останнє десятиріччя ХХ ст. Лінч розпочинає зі зйомок містичного серіалу «Твін Пікс», який у 1992 р. був узагальнений у повнометражній стрічці «Твін Пікс: крізь вогонь іди зі мною». Жахливе вбивство школярки Терези у добропорядному Твін Піксі – заплутана справа, яку намагаються розгадати слідчі. Але на черзі ще одна красуня Лора Палмер, останні дні якої показані в фільмі.
     Його наступною роботою став триллер «Шосе в нікуди» (1997 р.), який розпочинається досить-таки жахливо: рок-саксофоніст, сам того не пам’ятаючи, вбив власну дружину. Його очікує найвища міра покарання, але у камері смертників він несподівано зникає, а на його місці знаходять переляканого молодого хлопця, якого згодом відпускають… Фільм завершується і, здається, після перегляду найкраще запам’ятовується вміння Лінча примусити вірити у кіношну містерію, яка ніякого логічного ходу не має.
     Перевтілення Девіда Лінча із маргінала в популярного режисера відбулося у зв’язку із його дивовижною картиною «Проста історія» (1999 р.). Знятий за сценарієм його екс-дружини Мері Свінні, фільм оповідає про пристаркуватого Елвіна, який мешкає із донькою. Його останні роки минають із друзями за пляшкою пива, але одного дня йому повідомляють про те, що його рідний брат, який живе далеко, в іншому штаті, при смерті. Елвін не спілкувався із братом 10 років через застарілий конфлікт, але, відчувши свій кровний зв’язок з ним, вирішує добратись до нього за 350 миль на єдиному власному транспорті – газонокосарці. Неймовірно важка подорож минає не без цікавих життєвих історій, які Елвін переживає з іншими подорожніми. Влучна і гарна музика постійного композитора Лінча Бадаламенті ніби гойдає у цьому неймовірному витворі, що характеризується унікальним стилем подачі та простою грою головних героїв. Картина була номінована на «Оскар» та демонструвалася у конкурсній програмі Канн-99. Такий відхід Девіда Лінча від власного містичного стилю продемонстрував необмеженість його кінематографічного хисту.
     Усім голівудським обивателям, які мешкають на таємничій вулиці Mullholand DR, мабуть, стало не по собі, після перегляду однойменного фільму Лінча. Тут екстраординарний абсурд ще більш заплутаний і, можливо, це добре. Адже, коли ми чогось не зрозуміли, це дає нам шанс або переглянути фільм ще раз (і знову нічого не зрозуміти) або сказати, що це було щось! У картині головну роль наївної підкорювачки Голівуду виконує австралійка Наомі Воттс, яку у позитивному образі упізнати неможливо. Майстерно поставлена картина «Малхолланд Драйв» (2001 р.) отримала приз у Каннах за режисуру.
Протягом двох років Польща стала місцем зйомок «Внутрішньої імперії» (2006 р.). Тут режисер вирішив знімати не звичною камерою, а цифровою. Сюжет розгортається як завжди скупо: головна героїня – молода акторка Нікі Грейс понад усе хоче отримати роль у новому фільмі. Девід Лінч зняв «імперію» у жанрі трилера, який розповідає про людську параною та містичну колію обставин, в яких Нікі втрачає (а разом із нею і глядачі) відчуття реальності: акторці здається, що кривавий сюжет це і є життя, а її кіношна героїня куди більше реальна, ніж вона сама. Дивний сюжет, який ніби заграє із глядачами, намагаючись вгадати: де Нікі, а де її героїня?..
     У 2006 р. Венеціанський кінофестиваль вшанував Девіда Лінча почесним «Золотим левом» за внесок у розвиток кінематографу, але завершувати свої психоделічні подорожі живий класик маячні не збирається. Можливо, ми вже не дочекаємось чогось такого геніального, як «Синій оксамит», але точно відомо, що на цій планеті є ще людина, яка здатна без використання наркотичних засобів викликати істеричні емоції у глядачів, власне, своїм смішним абсурдом, який і є прихованою реальністю.