Ну от і він. Ну от і прийшов, а з ним, як з тими відчиненими дверима, залетів мороз. А мороз – то штука така дивна. Він приносить не тільки холод (важко уявити? – мені теж..), а й відчуття того, що завітав новий рік. Чи краще сказати: Новий Рік. Це відчуття мурашками пробігає, як той крадіжка, усім тілом і намагається забрати все собі – тепло та радість. Хе, але ми люди - народ дивний - тішимось з цього, беремо до своїх онімілих рученят згустки білосніжного (чи не дуже) снігу й кидаємо в першого-ліпшого товариша. Потерпілий щонайменше відповість сніжкою, а щонайбільше – натягне на лице єхидну усмішку й буде переслідувати вас, допоки не закінчить свій майстерний шедевр під кодовою назвою "Снігова баба".

Не знаю, як у вас особисто минув цей Новий Рік, але вцілому, сподіваюсь, добре, та, якщо навіть й погано, у кожного все ж таки є своє власне тепло в душі, пов`язане з цим святом. Як ті кадри з фільму, у мізках вимальовуються певні картинки: подарунки, мандарини, сніг, ялинка, вогники, петарди та багато-багато-багато чого ще. Але спогади - це вам не фільм, і тому там частенько є прогалини, адже ми запам`ятовуємо лише те, що хочемо запам`ятовувати. Себто саму короткочасну радість та пов`язані з нею яскраві моменти. Наприклад те, як ти, спотикаючись, біг до ялинки діставати свої подарунки, прискіпливо дивився на батьків, але в серці все одно залишалась віра у те, що це не від них, а від НЬОГО. Або не так: ти вперше бачиш салют, вперше бачиш його на Новий Рік, через твоє "замурзане" вікно або на вулиці, де всі чомусь не відчувають того захвату, який виринає великими водоспадами з тебе. Ні? Не було такого? Тоді просто святковий стіл, жування салату олів’є (ну як я могла про нього не згадати!), волання телевізора про те, що саме зараз, так-так, саме в цей момент, потрібно радіти тому, що минув ще один рік, і прийшов на станцію наступний, вже веселі лиця родичів (тут однозначно пахне не новорічним настроєм...) та походи до ялинки й назад.

Здавалося б, що Новий Рік – то лишень звичайне свято, та ми самі створюємо навколо нього цю чудову атмосферу власного дива, і чим довше вона зберігається всередині нас, тим тепліше нам взимку. Так "давайтє жить дружна, рєбята!" Бережіть у серці хоч невеличку казку. Кінець. Умовний, звісно – аби було місце для:...

Ксюша Шеліган