Покальчук Юрій народився 24 січня 1941 року у Кременці Тернопільської області. Його дитинство минуло у Луцьку. Закінчив Луцький педінститут. Навчався у Ленінградському університеті. З 1976 року – член СПУ. 1994-1998 р.р. – голова іноземного відділення СПУ. 1997 – 2000 р.р. – президент Асоціації українських письменників. 2000-2002 р.р. – член Національної ради по телебаченню і радіомовленню. Був першим перекладачем творів Хорхе-Луїса Борхеса. Написав докторську дисертацію із сучасної латиноамериканської прози, та не захистився з огляду на загострену політичну ситуацію. Перекладав Хемінгвея, Селінджера, Кортасара, Амаду, Маріо Варгаса Льосу, Кіплінга, Рембо. Знав 11 іноземних мов.

     Колись одна людина сказала мені, що щастя в тому, що ми не знаємо, скільки нам призначено прожити, а завдання кожної людини – жити насичено і так, як в останній день. Напевно, важко уявити людину, яка жила б так яскраво і повно, як жив Юрко Покальчук. Він пішов з життя у ніч на 10 вересня цього року... Для більшості це стало несподіванкою, тому що Пако ніколи не розповідав про свої хвороби на загал, ніколи не дозволяв виглядати собі хворим, слабким та немічним. І в цьому був весь Покальчук – яскравий, невгамовний і впевнено-сексуальний письменник. Серед читаючої молоді він завжди persona grata. Для ортодоксів – головний біль і шок. Та непоміченим він ніколи не був.
     Мало хто знає його справжню дату народження. Бо Покальчукові було стільки, на скільки він виглядав і на скільки сам себе відчував. Його молодшим колегам та читачам імпонувало „незациклення” на глобальних проблемах політики, економіки та всякої нудоти. Він писав про таке, що цікавить всіх насправді: взаємини між людьми, кохання, секс, подорожі, трохи про історію. Його твори називали „інтелектуальною еротикою”. Мільйон разів він відповідав на питання про різницю між еротикою і порногорафією, відбивав напади за „Те, що на споді”. Він завжди виходив з таких ситуацій з гідністю, говоривши, що немає заборонених тем, є погано написані... Крім того, на закиди „Навіщо аж так відверто все описувати?”, – він відповідав: „А у вас діти є? А як же Ви їх робили?”, – і був стовідсотково правий, діти робляться у той самий банальний спосіб.
     Покальчук-поет не спинився на написанні віршів. Він читав власну поезію, а також вірші Гарсіа Лорки, Поля Елюара, Еклезіяста під акопонемент його музичного проекту „Вогні великого міста”. Багато хто говорив, що співом це було назвати важко. Та Пако й не претендував на звання співака... Ті, хто знайомий з цією роботою Покальчука, говорили, що це музика самотньої людини...
     Але помилкою буде вважати його несерйозною та незайнятою людиною. Він робив більше, аніж деякі чиновники, які безпосередньо повинні займатися громадською діяльністю.Чого варта опіка Покальчука в’язнями з прилуцької колонії, яка тривала десятиліттями. В одному з інтерв’ю Пако говорив про те, що діти з колонії рано чи пізно виходять за межі замкнутого простору, і їм необхідна підтримка. Ось він і взявся опікуватися такими дітьми, з простою і геть прозорою метою відволікти їхню увагу від злочинів, насильства та депресії здоровим спілкуванням. Розвивав у хлопцях творчість, видаючи квартальний журнал „Горнизонт”.
     Юрко Покальчук помер уві сні. Ніколи не говорив про смерть і не хотів піддаватися смерті. Мав творчі плани, які не встиг здійснити. Залишив своїх 350 дітей (з колонії) і рідну доньку Оксану. Відомо, що був одружений тричі. Та сам письменник ніколи не розповідав про свою родину.
    
     P.S. В однин із книжкових магазинів прийшов чоловік, років 60, зупинився перед портретом Покальчука з надписом „Пам’ятаємо” і підбіркою книг... Здивовано запитав: „Помер? Коли?” У відповідь: „Ще 10 вересня, вже й 9 днів минуло”... Підборіддя чоловіка ледь помітно затрусилося, на очі навернули сльози, та вмить він опанував себе і сказав: „Ні, Юрку, я не буду плакати... Знаю, що ти мене лише б засміяв. Дякую, що ти був”. І повільно пішов геть.