|
...продовження, початок у 5-6 випуску журналу «Птаха»
Ще тоді, в кафе, осяяна твоєю посмішкою, я знала, що це востаннє, що ти вже не мій.
А потому стало страшно. По-справжньому страшно… Не знаю, за що, просто душа відчула, що та казка, про яку мріє кожна людина на цій реальній землі, у моєму житті вже була. БУЛА!!!!! Тобто в минулому часі. «Двічі в одну річку не ввійдеш…»
Те, що не прийшло перше смс ввечері, коли вона їхала, навіть не насторожило. Вона знала, що так і мало бути… Але надія лишалася. Сіла батарея телефону. Якщо зарядити, то лишається надія на те, що смс прийде із запізненням. Ніч у потязі була важкою і глибокою… Навислий сон важкий, непідйомний. Ніби спиш, але не відпочиваєш.
Вранці настрій був кращий. Надія все ще жевріла. Він не міг після всього просто про неї забути, про «свою Левицю». Ні так не буває, серце знало правду, а мрії не хотіли помирати, вони вперто боролися за життя.
Котяча натура брала гору над левиною. Їй хотілося ніжності, теплих слів, обіймів… Вона просто мріяла… Левиця бере сама, а їй хотілося, щоб їй давали…
Мрії померли набагато пізніше… Коли вже й телефон зарядився, і прийшло повідомлення про те, хто цілу ніч телефонував…. Але то був не він. Його номера в переліку тих, хто не додзвонився, не було. Не було і звичного смс…
Тобто все сталося, так як і мало статися. Він про неї забув.
Розум усе аналізував і кричав, що так і мало бути, що це на краще, що іншим і в цьому не щастить, що не буває по-іншому, але душа плакала, тихенько плакала, своїми слізьми перекрикуючи гучний поклик розуму.
Ти мала все. Казку. Трималася за ніжну молоду руку, він теж тебе тримав, прогулянка зимовим передноворічним Києвом була казкою, була здійсненням мрії. Інші про таке навіть думати не сміють. Ти це мала, ти мала його біля себе, дивилася в його карі очі, його чарівні карі оченята, які так здивовано тебе вивчали. Коли він почав аналізувати, чому він, ти відчула перші нотки закінчення казки, але ти не вірила, ти відтягувала той момент розчарування, який фатально наближався. Ти знала: казка закінчується крапкою, великою, яку не всі хочуть бачити, але ти вже її відчула. Крапка буде потім, пізніше, а зараз він поруч, ти дивишся на його гарні руки, музичні пальці, ніжну шкіру, фізично відчуваєш потребу торкнутися… він зашарівся… чому? Він зашарівся, коли я перша взяла його за руку… перетворити на жарт? Чи нехай бачить, що відчуваю? Злякається? Ні сприйняв, але напружився. «Коли до губ твоїх лишається півподиху, Коли до рук твоїх лишається півкроку, Зіниці твої виткані із подиву…»
Душа кричить… голосно-голосно… чому? Пекучі сльози грудневого дня обпікають набагато сильніше…
ІV ПРАВДА
Ніхто й подумати не міг, що мої очі можуть бути червоними не від туші, перевтоми чи компа, а від… зрадливих сліз. Сліз, які самі, просто самі текли.
- У тебе щось сталося?
Ні, нічого не сталося, окрім того, що немає більше, про що мріяти…
Бійтеся побажань на зразок: «Щоб усе в тебе збулося! Щоб усі мрії стали реальністю» - це найстрашніше, що може статися. Поки ми бачимо маячок мрії попереду, у нас є сила йти.
Ціль позаду – що рухатиме мене вперед?
Не витримала… Скористалася своєю обіцянкою телефонувати щоранку, поки він у Києві.
31.12.06
- Привіт, Сонечко! Як настрій?...
Фрази натягнуті і нещирі. І його, і її… Він підбадьорюється, намагається надати голосу впевненості і радості, але занадто мало, хлопче, у тебе життєвого досвіду, щоб надурити…
Стоп, стоп, стоп…. Що це було? Він шкодує? Він розчарований зустріччю, і це так яскраво прозвучало навіть у прихованих фразах!
Але чому вона дивується? Все так і мало бути. Вона все знала наперед… Знала і намагалася зберегти цю створену нею казку від краху, але юне палке серце не захотіло прислухатися до досвіду. От і результат.
Біль минає лише тоді, коли на декілька годин впадаєш у неспокійний сон. Коли його обличчя – щасливе, усміхнене – бачиш перед собою… Найщасливіші години, коли він сниться, коли знову все, як у реалі…
Через декілька днів та ночей – яка вже різниця, де що?
«Це була ніч чи день – не розуміла.
Тільки тебе відчути я хотіла…»
На підтримку переконання у тому, що їх різниця у віці не є нічим аномальним, виступали постійні думки про Айсидору та Єсеніна. Можливо, не найкращий приклад щасливого кохання, але ж було…
Не все так просто… Якщо казка має початок, романтичне продовження, то і завершення повинно бути. Важко це усвідомлювати, але необхідно. І передноворічний день був осяяний думкою про щире закінчення.
«Як я могла всі дні без тебе жити?
Хіба можливо тебе не …….?»
Потелефонувати? Ні, занадто банально. Розборки, хто кому що не сказав, хто як глянув, для чого це все? Ні, це не вихід. Повинно бути щось на зразок:
31.12.06 23.30
Вона:
Дякую за новорічну казку! Бажаю, щоб Я була останнім розчаруванням твого життя! Цілую…
31.12.06 23.55
THE END
Але без втручання ангелів почуттів не буває. І телефон перший порушив тишу. На дисплеї таке рідне «СОНЕЧКО». Серце мало не вискочило на зустріч мелодії смс-повідомлення.
Він:
31.12.06. 13:57
З Новим роком я вітаю, здоров’я і щастя бажаю, і нехай цей рік Свині, не підсуне тобі свині. А подарує лише чудові дні та здійснення бажань усіх.
Якби він знав її бажання, він нізащо б не написав такого, але прості слова як тішили, так і руйнували все… романтичного нашарування у повідомленні не було. Було просто привітання для ЗНАЙОМОЇ.
Вона:
31.12.06. 14:20
Дякую за новорічну казку! Нехай всі розчарування залишаться в цьому році, а наступний принесе романтично-щасливу реальність. «Цілунок».
Після цього неочікуваного смс, у душі знову ворухнувся жаль за почуттям щастя, але як ворухнувся, так і вмер. Реанімувати мертвого через 4 дні неможливо. Дуже хотілося б, але неможливо. Буде щось інше, можливо, не гірше, можливо, краще, але не таке, саме такого більше не буде. Можливо, усвідомлення жорстокої реальності не дає спокійно перегорнути цю сторінку життя. Сила життєвої позиції потрібна там, де вона може щось змінити, а там де життя вносить свої корективи, то і сльози не залежно від нас течуть.
Навіть якщо кришталево-рожева куля мрії розіб’ється об твої очі, все одно дякую тобі за те, що ти був співавтором цієї фантастично-феєричної казки. Дякую, що цей майже місяць я відчувала себе не просто царівною – ЛЕВИЦЕЮ. Справжньою, романтично-казковою, всесильною, творцем того світу, якого сама хотіла. Дякую, що підтримав прогулянки парком, чай у кафе і не втратив віру до останнього моменту у вірті. Ти знав, що яблуко не завжди таке червоне, яким ми його собі уявляємо, але ти вирішив побачити його і мав намір не розчаруватися… Не вдалося… Хто ж із нас винен? Я жодним словом тебе не обманула. Принцип правди, правди і тільки правди супроводжував мене віртуальними прогулянками з тобою. Ти знав, скільки мені, яка я, звідки… Але цього виявилося замало для реальності.
При переході з фантастичного задзеркалля у реальність дзеркало неодмінно б’ється… Голосно, із міріадами друзок і обов’язково зі скалкою в душу…
Такою гострою скалкою виявилося миттєве фото під Новорічною красунею. Воно мимоволі стало матеріальним нагадуванням того, що було.
«Все віддаю, візьми собі, що хочеш,
Та не приходь мені у снах щоночі…»
В чаті є чудова кнопочка «ігнор». Це порятунок для тих, хто не має бажання спілкуватися з конкретним співрозмовником.
Найбільше я шкодую, що в житті такої кнопки немає…
Поставивши на «ігнор» співрозмовника, тим самим ми йому показуємо наше ставлення до нього. І все стає абсолютно зрозумілим. У житті навіть при найбільшому бажанні показати своє ставлення до іншого на відстані неможливо, – єдине, що ми можемо, – тихенько злитися від того, що інший не знає, як ми сильно його ігноруємо.
Але вона знайшла вихід. Таки є в житті «ігнор»… і це найстрашніше. Адже ти так і лишаєшся не в курсі того, чи інша сторона про тебе згадала.
Гострим мечем було відсічене все … Минуле було казкою. Дякую всім за це, але ще є життя, реальність , так би мовити. От і треба починати жити.
Так, страшно! Всім страшно. Ти починаєш вчитися спілкуватися із собі подібними, ходити і усвідомлювати, що вулиця, якою ти цокаєш каблуками, це реальність, і якщо вийти на дорогу не в тому місці, задивившись на «Бентлі», то може бути боляче.
Змінивши роботу, вона не ставила «аськи» в новому компі. Дитинство переросла.
Комп’ютер для роботи, для ділового листування, для того, щоб бути в курсі новин… Та й не кортіло. Всі друзі мали номер її телефону. Новий номер, той, який вона подарувала собі на честь закінчення дитинства. А всі, хто шукав за старим та в інеті, нарешті зрозуміли, як виглядає кнопка «ігнор» у реалі.
Але як би гордо не трималася голова, в душі лишалося бажання якимсь чином дізнатися, чи шукав він її…
Щось у житті зламалось… Кожне слово пісні, яку б вона не слухала, їй нагадувало її, або обставини того фантастичного побачення на берегах Дніпра, коли Новорічна ялинка не була головною героїнею свята.
Страх передчуття реальності страшніший від самої реальності.
Юлія Гринчук
|
