Редакційна політика «Птахи» ніколи не претендувала на істину в останній інстанції. Ми просто намагаємося примусити своїх читачів думати. Дуже тішить, що це не минає безслідно, і на нашу адресу надходить багато відгуків. І ще більше тішить те, що серед них — не лише подяки. Критика завжди спонукала якщо не до розвитку, то принаймні до «ворушіння мізками». Те ж стосується критики самої критики:)
    Нещодавно в одному з ковельських видань ми натрапили на статтю студентки Наталії Матківської, «Стань сленговим — здобудеш волю?», в якій авторка «в пух і прах» розбила відкритість «Птахи» до сленгу. Аби багато не говорити, пропонуємо читачам самим ознайомитися з кількома її головними аспектами. І відразу спробуємо відповідати на питання, поставлені Наталею.

    «Багато з них публікують статті сленговою мовою, яку освічені молоді люди в надрукованому вигляді не сприймають, хоча нею й спілкуються».

    Даруйте, але відповімо запитанням на запитання. Авторка переконана у затятому роздвоєнні особистості, такій собі двомовності «освічених молодих людей»?

    «З якого це часу звичайні люди в українську мову мають право вводити свої слова? Якби кожен з нас ввів би по слову, яке нам подобається, бо ми його вигадали, то нашу мову важко було б назвати українською. І це запитання: а чи має Точка Роси право на створення нових слів, дозвіл і ліцензію на вже створене слово, яке вона друкує у виданні місцевого масштабу, що його читають підлітки?»
   
    Дякувати Богу, ліцензій і дозволів на словотворення поки не вимагається, інакше творчим людям замість того, аби писати, довелося би оббивати пороги держустанов, якщо нема грошей чи нахабності на хабаря.
    До речі, слова-новотвори звуться неологізмами і широко використовуються як у художній творчості, так і в журналістиці. Не сприймає їх лише Word, але й там не важко додати до словникового запасу.
    Лишилося з’ясувати, як авторка встановлює межу між «звичайними» і «незвичайними» людьми, бо ж цікаво, хто таки має право на ті «свої слова»? Ну і, врешті, у захист наших авторів зазначимо: погано — це «очепятки», безграмотність, шаблонність і бездумність. А ось свідоме словотворення — показник майстерності.

    «Ще одна стаття, яку не оминуло моє око, - "Інкунабула", автор -ТRIАSSA. Тут взагалі жоден абзац не обійшовся без сленгу. Я розумію: стаття про сучасний рок-гурт, але писати таке! Вибачте, що ж тоді чекає на нас в майбутньому, коли наша мова так забруднена, і цей бруд друкується в періодичному виданні? До прикладу: "кльова", "хлопаки", "здибались", "ядрьоно-поміркована", "мо`то всього через афігєнний бас", "незаїжджену лірику", "не провтикайте".

    У майбутньому нас чекатиме те, чого ми досягнемо. І мову збережемо за умови, що берегтимемо її. А сленг – річ зовсім незаборонена, головне чітко розуміти, що це – сленг. Просто чим більше від нього тікати – тим більший інтерес він викликатиме. Ми ж його сприймаємо, як явище, і демонструємо точно так само, при чому лише там, де він доречний.

    «Віта Литвак взагалі «лютий» називає «сопливим», вживає слово «лабав» у своїй статті «Українські вітаміни».

    Замість ліцензії на неологізми, яка так турбує авторку статті, краще було би перейнятися ліцензію на необдумане (або й навмисне) виривання слів із контексту. Бо у статті Віти Литвак слово «сопливий» вжите як образ-протиставлення назві другого місяця зими: «То, мабуть, через той дефіцит драйву та підсаджені батарейки від лютого тільки й лишається, що назва, а насправді — м‘який і сентиментальний, такий собі місяць-сопливий.» Словом, вимикаємо потяг до нездорових асоціацій, вмикаємо образне мислення — й усе стає на свої місця;)

    «І це лише аналіз одного номера (третього) журналу, який має 24 сторінки. Забагато сленгу як на таке незріле, малотиражне видання».
   
    Авторка має на увазі, що «забагато сленгу» вона таки сприймає і схвалює, але лише у виданнях із великим тиражем?

    «Я вважаю, що писати потрібно для людей, щоб вони дізнавались щось нове і навчались. Щоб читачам було цікаво. Адже читаєш, щоб духовно розвиватись, а не для того, щоб знаходити помилки в надрукованому».

    Дуже шкода, що зацикленість авторки на «ліцензіях на нові слова» заважає їй сприймати все інше.

    «І взагалі, куди дивиться редактор?»
   
    Редактор дивиться на співпрацю і якомога відкритіший контакт із читачами й авторами, а також вважає, що діалог із-за спини, як і спілкування позаочі — не найкращий спосіб зробити світ кращим. І дуже дивується, чому Наталя не звернулася з жодним зі своїх критичних зауважень до редакції «Птахи» напряму.
    А що думаєте про це ви, читачі?