Напівпідпільний голос кіно Досить часто можна почути таке: Львів – культурна столиця України. Тобто показовий Львів на голову вище інших великих міст: Києва, Харкова, Одеси тощо, не кажучи вже про дрібніші, в тому числі і наш Ковель. Голос ковельської молоді про створення «рок-клубу», що збирав би увесь нестандартний прошарок осіб, які не бажають «тусити» в «Аркані» чи «КИНО» нажаль так і залишився голосом у порожнечу. Ця ситуація наштовхнула мене на роздуми та порівняння: львівський «Кіноклуб» існує вже понад 10 років, створений громадськими об’єднаннями людей та особисто Олегом Яськівим, які не спиралися на допомогу «владних вершків», а створили свій культурно-просвітницький заклад, який виживає за допомогою цікавої молоді та власного бажання змінити катастрофу під назвою: «культура – надбання меншості». Цікаві нові та чудові старі фільми, все це показується для небайдужих до мистецтва кіно.

Розмова про створення кіноклубу, цікавий досвід, який змушені перебрати собі ковельчани: все це у інтерв’ю з організатором цього закладу, простою, але дуже цікавою людиною, львів’янином Олегом Яськівим:

- Пане Олеже, скажіть, а з якого фільму розпочалося ваше велике захоплення кінематографом?
- Кіно не є моїм найбільшим захопленням. Так само, як важко виділити найбільш улюблену книгу. Складно сказати, що я більше люблю: музику чи кіно, літературу чи живопис. Це все рівноцінно. Я «прийшов» до кіно досить пізно, сприймав його як продукт масової культури та нерозбірливо. Перший фільм, який пробив ту «браму сприйняття», це була картина за участю Міккі Рурка «Відхідна молитва», з того часу я маю до нього певний сентимент. Остаточно утвердила мене у тому, що кіно – це мистецтво, геніальна стрічка Серджіо Леоне «Одного разу в Америці», яку я й тепер люблю. Один з найкращих фільмів в історії людства взагалі. Це сталося десь на 2 чи 3-тьому курсі мого навчання на фізичному факультеті ЛДУ ім. І. Франка, тепер працюю за першим своїм фахом, науковий співробітник, кандидат технічних наук у фізико-математичному інституті.
- Скільки років існує кіноклуб? Хто став ідейним натхненником створення?
- Ідейним натхненником... Таким мабуть доведеться визнати мене. На час створення не існувало такого кіноклубу. Останні спроби робилися наприкінці 80-х років, але тоді я був малий та не знав що це. Все розпочалося з моєї приватної колекції. Накопичилося певна кількість хороших фільмів, які я бажав показувати не лише собі, а й друзям. З’явилася ідея кіноклубу у 1997 р. Перше приміщення кіноклубу було на Погулянці в Палаці творчості: звичайний телевізор і відеомагнітофон… Потім факультет журналістики ЛДУ ім. І Франка нам допоміг і ми в одній з аудиторій робили покази для молоді. Десь із 2000 р. мені запропонували приміщення в «Ляльці», де більший екран, техніка краща. Ми працювали там до літа 2007 р. Кожен тиждень майже без перерв працював кіноклуб.
- Цікаво, а за роки існування кіноклубу: чи було якесь фінансування цього закладу і взагалі увага з боку влади?
- Ні, не було. Перший кіноклуб створювався під егідою Львівської обласної інтелектуальної творчості до заснування якої я маю теж стосунок. З боку влади не було жодної підтримки, зацікавлення. Хіба що можна віддати належне ою’єднанню «Дзига», яке певний час сприяло рекламі, промоції того, що я показував в кіноклубі.
- Переважно на кіно-сеанси ходить молодь, а чи бачите ви наприклад старше покоління в клубі?
- Ну ходить і старше покоління, але пееважно студентська молодь гуманітарних спеціальностей. Хотілося щоб ходило і старше покоління. Ми в часі пішли назустріч працюючим людям. Суб’єктивна реальність: реклама не належним чином, часу чи бажання вже немає відкривати щось нове.
- За останні десять років померло багато кінематографістів: Кубрик, Бергман, Антоніоні, Трюффо і т. д. Чи бажаєте ви особисто зробити певну ретроспективу кар’єри цих людей?
- Я думаю над тим, тому що один день на тиждень це багато, але і мало, бо є що показувати. Мене зупиняє аудиторія. Я настільки «привчив» її до нового кіно, що лише з’явилося на фестивалях, що не впевнений, що люди підуть у великому числі на Фелліні, Вісконті, Трюффо. В очах теперішньої молоді – це дуже старе кіно. Якщо я побачу зацікавленість молоді, думаю організації таких показів не буде.
- На ваш погляд: яка світова кінонагорода є більш об’єктивною, наприклад «Оскар» чи Канни?
- Кіно – це тепер не лише мистецтво, але й зароблення грошей. Звичайно кращим критерієм оцінювання фільмів є європейська трійка фестивалів: Канни, Берлін, Венеція, ще кращими – ті нагороди, які присуджуються гільдіями кінокритиків, людьми, які знаються на кіно та не зобов’язані слідкувати за кінопроцесом. Це такі собі снобські нагороди, які королюють за якість фільмів. Дуже рідко співпадає думка громади і фахівців. Особисто для мене Канни є більш показованим фестивалем.
- Чи довго «лихоманитиме» українське кіно?
- А його вже давно «лихоманить» від часів Довженка. Попри певний обнадійливий період «поетичного кіно» Миколайчука, який був надто коротким та й можливо не був періодом, у нас не з’явилося доброго стилю та сильної кіностудії. Кіностудія Довженка і у радянські часи і тепер не позбулася комплексу другосортності. «Лихоманити» нас буде ще довго. По-пепше немає традиції, хоча є бажання. По-друге, наша фінансова еліта не доросла до того рівня свідомості, щоб втрачати гроші на кіно, яке не принесе їм прибутку, але буде оцінене фестивалями. По-третє, неготовність влади, тому що якби було розуміння важливості кіно, як найбільшого із мистецтв, цитуючи вождя пролетаріату. Кіно потребує великого виробиництва, але це те, що може принести і прибуток, створити реноме державі. Самостійними спробами, «пробиттям»талантів, я сумніваюсь, що це принесе успіх. Мусить бути система. Не треба скептично ставитись до телебачення. Росіяни вкладали гроші у серіали, які ставали кращими з кожним роком. Мені по-білому заздрісно, що Росія вийшла із кризи. З’явилося молоде покоління авторів, режисерів. Зійшла нова індустрія кіно.
- Дякую вам за розмову, було дуже примно.
- Успіху вам!

    То що заважає нам створити «кіноклуб» чи «рок-клуб»? Скільки ще попсових закладів відкриєтсья у Ковелі??? Коли ми нарешті зможемо у рідному місті сходити в кіно не вдома на DVD, а у кіноклуб, де б показували прокатне та незалежне, авангардне та попсове кіно (цього вимагає більшість: ну Періс Хілтон і т. д.)? Чи ми й надалі будемо мучити свої сідниці в ПУМі, який спроможний показати нам лише різанину в «Пилі-4» та все те, що краще було б не бачити? Змінімо наш світ, поки він не знищив нас.