Поїздки, дороги… такий собі туризм на благо любої «ПТАХИ».
    Цього недільного дня (а саме на Зелені свята) він веде нас до одного з найдавніших міст Волині – Володимира-Волинського. Мозок намагається нормально працювати, та сонне марево тримає міцно… Недовго. Тому що автобус, в якому їдемо, вщент „забитий” людьми з купою клунків, сумок, сумочок... У всіх різні причини поїздки. Нас же кличе робочий обов’язок і мешканці славного Володимира, які чекають на зустріч з нами, а значить – і з „Птахою”).
         Ну от, врешті-решт, приїхали, раді-радісінькі вириваємося з полону автомобільного монстра. А нас уже і зустрічають – два милих хлопаки, які є невід’ємною частиною кістяку андеґраундної молоді міста. Переходимо до справи, обговорюємо робочі моменти, але очам неможливо наказати непорушно тупитись в одну точку, вони трішки шалено, з таким собі бісиками зиркають повсюди (така тенденція спостерігається в усіх учасників розмови ;-).     Місто зачарувало нас. Перебазовуємося у центр, себто парк «Слов’янський», сонечко тішить ніжним проміннячком, продовжуємо трудитись… Спілкуємося з людьми, і отримуємо масу позитиву, який закріплюємо, як і минулого разу, смачнючим морозивом).
   
    Тішимось з того, що у Володимирі є небайдужі люди, яким цікаво з нами співпрацювати. Вони із захватом читають привезені журнали, розпитують… а ми, а ми тихо посміхаємось, нам приємно.
    Як завжди буває, у таких іделійних моментах з’являється щось на зразок повітряної кульки, яка лопає… починається дощ. Мусимо переховуватись, на сцені у парку. Виглядає це досить-таки не по-буденному. Але розходитися бажання нема, тому, навіть трішки змерзнувши, переминаючись з ноги на ногу, не здаємо позицій. Приблизно о 18.30 ніби оговтуємося і розуміємо, що нам, взагалі-то, не завадило б уже збиратися додому…   
Прямісінько на автовокзалі я і Ната влаштовуємо фото-сесію). Перехожі посміхаються, а нам весело: ми знайшли купу нових друзів, ми домовилися про співпрацю, зрештою, усе мега-кульно.
    За декілька хвилин до відправлення маршрутки приходить геніальна думка, що ми не фоталися в самому парку… Йдемо виправляти ситуацію;-). Як наслідок, буквально вскочили „на льоту” в автобус.
    Дорога додому завжди асоціюється з чимось меланхолійно-тривожним, але це не той випадок, ми ділимось враженнями, переглядаємо світлини, попутно я вислуховую освідчення в коханні нетверезого дідка;-)… всі разом сміємося.
    А прибувши додому, Оленка робить один-єдиний, нехитрий, але істинний висновок: «Життя – все-таки цікава штука!»