Деякими секретами „бойового гопака” з читачами журналу „Птаха” ділиться Голова Волинської федерації «Бойового гопака» Хомич Юрій Володимирович
- Де саме була створена Ваша організація, і що було поштовхом до цього?
- Міжнародна організація «Бойовий гопак» вперше була створена у Львові у 1985р. Засновник цього стилю почав відроджувати українські бойові танці („Гопак”, „Метелиця”, „Вихор”). Відповідно, він їздив Україною та збирав по крупинках інформацію про народні бойові мистецтва. Також велику роль відігравав власний досвід, та досвід батька і діда, котрий був охоронцем австрійського цезаря Франса Йосипа ІІ та міг на собі коня носити. Ось так і утворився «Бойовий гопак».
- Отже, що є головним завданням «Бойового гопака»?
- Наша організація включає у себе різноманітні поняття, чому і називається школою «Бойового гопака». Тут ми вивчаємо українські традиції та звичаї. Кожне тренування починається та закінчується піснею і молитвою. Ми збираємо відомості про українську історію та видатних особистостей у місцевому масштабі, досліджуємо видатні події. Також ходимо у туристичні походи визначними місцями: взимку – на лижах, коли тепло, мандруємо на велосипедах, а ще – пішки. Влітку ми відвідуємо спортивні оздоровчі табори.
- Чи берете Ви участь у культурному житті міста або й області?
- Власне, «Гопак» має чотири напрями розвитку: оздоровчий, фольклорно-мистецький, спортивний та бойовий. Практично кожна людина, що прийшла у «Гопак», у першу чергу проходить оздоровчий напрямок, виконуючи певні специфічні рухи, вправи, оздоровлює власне тіло, змінює осанку. Фольклорно-мистецький напрямок включає в себе показові виступи на різних фестивалях, інших заходах, де демонструється техніка «Бойового гопака» під музичний супровід. Найбільші наші досягнення – це участь у зйомках короткометражного фільму у Львові про життя козацтва та у «Євробаченні –2005», що проходило в Україні. Наша географія досить широка.
- А Ви можете сказати назву фільму?
- Тоді проводився конкурс короткометражних фільмів, який організував польський режисер, що знімав фільм «Вогнем і мечем», і вирішив зняти трилогію про життя козацтва у той період. Назви, як такої, фільм не має, він просто виставлявся на конкурс та зайняв друге місце. Можливе і таке, що дехто з наших „гопаківців” зіграє роль у повнометражному фільмі.
- Будемо на це сподіватися. А чи важливу роль у Вашій організації мають стосунки вчителів та учнів, і якими вони є?
- А чи багато охочих поповнити ваші ряди?
- У Волинській федерації маємо більше, ніж 300 учнів. Охочих є дуже багато, та існують певні критерії відбору, і не всі їх проходять, хоча зазвичай великих складнощів не виникає. Якщо людина хоче займатись, вона прийде і буде самовдосконалюватись. Головне – бажання та час. Звісно, не допускаються люди, яким забороняють лікарі подібні навантаження.
- Чи існують вікові обмеження?
- Починаємо набирати з п’яти років, не раніше. Що ж до верхньої межі, то її немає.
- І що ж, можна і після 30-ти?
- У нас є навіть люди, яким по 60-65 років. Ми формуємо вікові групи, де вони і займаються.
- Я чула, що у вас існують певні заборони. Наприклад, не дозволяється вживати алкогольні напої.
- Це одна з багатьох норм поведінки, моралі, яких має дотримуватись кожна людина. Звичайно, особистість, що прагне фізичного вдосконалення, ніколи не буде вживати алкоголь, тютюн, наркотики, бо вони знищують усе, що є хорошого. „Гопаківці” ведуть внутрішню війну самі з собою проти спокус вулиці, яка виводить усе негативне на перше місце.
- То, можливо, Ви якось контролюєте своїх учнів, чи це виконується на підсвідомому рівні?
- Багато людей вживають шкідливі речі, не знаючи їх впливу на організм. Ми проводимо бесіди щодо цього, і 90% усіх учнів, почувши про негативний вплив відмовляються від шкідливих звичок, адже приклади руйнації власного здоров’я вони можуть спостерігати щодня. Також велику увагу ми приділяємо харчуванню. Побільше зелені та перцю, адже вони є надзвичайно корисними, поменше картоплі та макаронів, бо вони згущують кров. Був життєвий приклад у поході. Я взяв один болгарський перець та поділив його на 15 чоловік. У результаті один хлопчик за весь шлях просто енергію не знав куди подіти. Про кулінарію треба дітям розповідати, адже ці традиції ми запозичили у предків, а вони знали, що й до чого.
- А чи траплялися у вас ще якісь пригоди?
- Якщо взяти табори, то у нас існує традиція. В останній день ми проводимо «Велику гру». У нас є навіть нашивки спеціальні (це щось на зразок піонерських ігор). Ділимо учнів на дві команди та кожній даємо прапор. Мета гри полягає у тому, щоб, умовно кажучи, знищувати ворогів, зриваючи з них нашивки та, врешті, забрати прапор суперника. Також, попередньо провівши належні тренування, практикуємо виживання у лісі. Певний гурт людей бере продукти харчування, відходить метрів на 300 від табору та намагається облаштувати свій власний, захистивши його від негоди. Дається лише два сірники, деколи навіть доводиться, так би мовити, кашу «з сокири» варити. Пригод існує досить багато, особливо узимку ми любимо у снігу „поганяти”. Є так званий „гопаківський” футбол, який найкраще проводити у болотистій місцевості. Після гри ми усі разом ідемо купатися.
- Важливу нішу в житті молоді займає музика. Чи створюєте Ви певні обмеження щодо цього?
- Кожна людина – це індивідуальність, і тому школа «Бойового гопака» обмежень щодо музики не висуває.
- Кого більше у ваших рядах: дівчат чи хлопців?
- Поки що переважають хлопці, тому що їм ближчі бойові мистецтва. Хоча достатньо і дівчат. Кожна з них має різну мотивацію: одна ходить на «Гопак» заради фігури, інша – задля спортивних досягнень, третя – щоб навчитися захищатися в екстремальних ситуаціях. У процесі навчання „гопаківці” йдуть до великої мети. Наприклад, зробити внесок у життя суспільства, допомогти іншим.
- Тобто „ гопаківці” – суспільні діячі?
- Так, поле їх діяльності необмежене. „Гопаківці” задіяні скрізь.
- Отже, вони піднімаються не лише на фізичному рівні, а й на моральному?
- Звичайно. Людина, позбавлена моральних цінностей не може принести користі суспільству та собі зокрема. Завдання кожного „гопаківця” здобути дві вищі освіти.
- Що б Ви хотіли побажати тим людям, що живуть поза «Гопаком» та, можливо, навіть не знають про нього?
- У першу чергу я хотів би побажати просто лишатись людьми – незалежно від роду їх занять. Це загальне завдання кожного з нас. Бо найголовніше – це спілкування. Воно відігравало велику роль у житті наших предків так само, як і у нашому. Дуже важливо, щоб брат не йшов на брата, а у бій вступали лише заради захисту. А тим, хто хоче до нас приєднатися, – дорога відкрита, від її початку до самого кінця.