Новини
Особистості
Центр правової допомоги
Ковель туристичний
Газета "КОВЕЛЬ СЬОГОДНІ"
Презентації
Ковель і видатні люди
Історія
Суспільно-політичне життя
Соціальна сфера
Економіка
Освіта і наука
Культура
Релігія
Спорт
Стратегія розвитку
Зовнішні зв`язки
Пісні
Журнал ПТАХА
www.muzprostir.com.ua - Все про музику на одному сайтi!

Коломия

Самопожертва (Штрихи до життя Лесі Українки)

Самопожертва (Штрихи до життя Лесі Українки)

 

Леся з Оленою Пчілкою в Криму 

     Житній колосок буває порожнім. Здається, сходив гарно і колосився, а ось стоїть під сонцем і щось пусте шелестить з вітром. Не ламається, стоїть упевнено на стеблі, користі ніякої, а живе довго. А поряд - понад міру наповнений зернами. Весь зігнувся від ваги. Стебло ледь-ледь тримається, рвонув різко суховій, зламалося стебло і впав колосок на землю. І хтозна: горе це чи щастя. Буває ж, висиплеться зерно, прикриється землею і таки зійде наступного року. Ніхто не дослідив, чому наповнене благородними діяннями життя на користь людству, ласкою і ніжністю, раптом ламається. Фатальна доля торжествує перемогу? Але над ким? І чи святкує? Хто знає, хто переміг? Інакше чому вічно люди, знаючи кінець, несуть свій хрест на Голгофу? Життя Ісуса Христа окреслене чотирма злетами: народження від Святого Духа, хрещення, Нагорна проповідь і Вознесіння після смерті. Життя Ісуса - це самопожертва.

      Самопожертвою було і життя Лесі Українки. Могла б Леся бути пустим колоском і ніхто не мав би права її в цьому звинуватити. Знала, що колись вітер зламає слабке стебло-тіло, але наповнювала вона його важкими, повними зернинами духовності.

      Народилася Лариса Петрівна Косач 25 лютого 1871 року в Новограді-Волинському, Звягелі. Батько - юрист, голова з`їзду мирових посередників, мати, продовжуючи справу свого батька і брата Михайла Драгоманова, займалася літературною творчістю, вивчала духовну етнографію України. У той час Україна нагадувала кімнату без дверей, в яку потужним державним насосом нагнітався російський дух, а все українське нещадно заборонялося. І все ж раз за разом хтось, жертвуючи собою, долаючи заборони і тиск режиму, відкривав вікна і впускав промені українського сонця, аромат українських квітів, спів чарівної української мови. Ольга і Петро Косачі здійснили подвиг, виховуючи у тодішніх умовах своїх шістьох дітей у дусі українства.

      Розвиток розумових здібностей малої Лесі, формування її світогляду постійно спрямовувалися мамою у повноводну ріку української духовності. У 1878 році родина Косачів переїжджає до Луцька. Там люди дивувалися, що діти пана голови спілкуються українською мовою і ходять у вишитих сорочках.

      Саме у Луцьку на Водохреща Леся вперше серйозно захворіла. Прагнучи побачити християнське дійство водохрещення у повному обсязі, вона довго простояла у холодній воді, промокла, змерзла і занедужала. Хоч ця неміч невдовзі відійшла, але потім обернулася туберкульозом кісток.

      1880 року родина Косачів переїздить до Колодяжного, де Леся прожила, не рахуючи тимчасових відлучень на лікування та науку, 15 років. Саме тут, немов квітка навесні, починає розквітати її поетичний талант.

      "З ким поведешся, того й наберешся" - каже народна мудрість. Однолітків з панів або культурних сімей у Колодяжному не було, школи також. Леся дружить із селянськими дітьми. Як і мама, вона вбирає в себе скарби народної культури - і говірки, і звичаї, і традиції.

      Розуміючи, що в Колодяжному достатньої освіти неможливо здобути, мама на дві зими (1892-1893, 1893-1894 роки) відправляється з Лесею до Києва, де дівчина навчається музики й іноземних мов. Живуть вони неподалік родини Лисенків, дружать з сім`єю Старицьких, знайомляться з київською елітою культури й літератури.

      З`являються перші поезії, які скрупульозно і строго редагує Олена Пчілка. На жаль, прогресує хвороба і Леся їздить на операції у Відень. І таки поправляє своє здоров`я. Часто виїжджає до Ялти. Саме там знайомиться з С. Мержинським. Це була плідна, цікава, але фатальна дружба. Згодом через вплив поліської погоди на Лесине здоров`я мама будує біля мальовничої річки Случ будинок, куди вони переїжджають. "Зелений гай" хоч і не став тим місцем, де могла поправити здоров`я Леся Українка, але був тим літературно-культурним осередком, де набрався снаги її дух, де розвивалося її виняткове обдарування.

      Як і в Колодяжному, Леся багато працює і з допомогою Олени Пчілки видає поетичні збірки, друкується в періодиці. Недуга прогресує, і Леся, щоб погасити її, відбуває в Грузію, Єгипет. Її сильний дух бореться. Можна загальмувати рух до прірви, але не можна відвернути кінець, коли сила інерції надто велика. На краю прірви, зносячи нестерпний біль, високу температуру, Леся творить у Грузії свою "Лісову пісню", свою нагірну проповідь, щоб звершити вознесіння духу після смерті тіла.

      Лесі Українки не стало в 1913 році. Вітер скорботи пронісся по всій Україні і цілій Європі. Повний важкий колосок зламався на стеблі, щоб засіяти землю новим врожаєм.

      Можна гадати, що було б, якби? Якби було гарне здоров`я, якби не Колодяжне, якби не Мержинський. Але інакшого життя не могло бути. І виховання, і характер, і суспільна позиція, і врешті-решт доля визначила цей нелегкий шлях до вершин. Звідки витікає самопожертва? В ім`я чого людина жертвує здоров`ям, благополуччям і життям? З любові!

"Месіє! Коли ти пролив за мене...

хоч краплю крові дарма... Я тепер
за тебе віддаю... життя... і кров...
і душу... все даремне! Не за щастя...
не за небесне царство... ні... з любові! -

     так пророкує Лесі - Маріам в "Одержимій". У цьому суть її всього життя. На перший погляд дрібні сімейно-побутові проблеми стверджують цю суть.

      Захворіла на дифтерію маленька Ізидора і дуже тяжко. Леся не відходить день і ніч від сестри: виконує вказівки лікарів, го дує, доглядає і таки врятовує. Другий раз вцупилась хвороба в сестрине тіло. Смерть ступила на поріг і готова взяти тіло й душу у свої гострі кігті. Леся, хоча й сама хвора, їде до Петербурга знову бореться з недугою сестри. І врятовує її. Любов до ближньої для Лесі понад усе, понад власні негаразди. "Три рази спасла мене Леся від смерті", - згадує Ізидора Косач-Кривенюк.

     Доля посилає Лесі тяжкі випробування. Після звістки про те, що в Мінську її любий друг Сергій Мержинський лежить при смерті, вона не вагаючись їде на допомогу. Кажуть, мама відраджувала од цієї поїздки і навіть грошей не давала на квиток, але серце і душа Лесі вже біля хворого. Знала мати, що в Мержинського хвороба заразна, може передатись дочці. Знала про це і Леся, але поїхала.

      Хворий не міг вставати, втратив мову і згасав на очах. Леся не відходить і робить усе, що можна, аби врятувати життя, та зусилля її були марними. Так за одну ніч з`являється "Одержима". Мержинський помирає, відчуваючи тепло Лесиної руки, в якій лежала його рука. Хвороба таки від нього перекинулась і вразила нирки Лесі, які вона вже нічим не змогла вилікувати.

      Кажуть, що ця любов була одностороння. Може. Це не применшує самопожертви Лесі в ім`я Любові.

      Гарно грала, малювала, неповторно вишивала, майструвала іграшки, була "ніжна, ласкава, чутлива". Це те високе людське, що творить людину та її образ. "Люба мамочко!", "Дорогий хтосічку", "любая Лілеєнько" - це звернення до мами, до Ольги Кобилянської, до сестри. Звідси, з цих слів пульсує енергія любові.

      Леся серед колодяжненських дітей, серед простих поліських селян, серед цієї природи і пісень стає частинкою рідного краю і завдяки любові до людей, до Волині творить поетичні шедеври. Мучить Лесю і хвора ліва рука і нога, але сидить вона в "білому будиночку" і працює.

      - Навіщо здоров`я своє марнуєш?! Нащо стільки працюєш? - сварив батько, заходячи до Лесі серед ночі.
      - Працюю, татуню, бо хочу, щоб життя моє було корисним для народу.
      Так, все життя по східцях людської любові ішла Леся до своєї вершини. Зламався колосок, наповнений важким зерном любові. Але засіялось поле і квітує, вказуючи шлях сьогоднішнім немічним душам.

Олена Пчілка

      Якби світ керувався добром і розумом, то ідеї християнства давно були б втілені в життя. На жаль, жорстокість, глупство і цинізм ступають своїми брудними чоботами і калічать душі людей, цілих народів.

      Але завжди в жорстоке протиборство добра і зла вступали обрані та покликані епохою лицарі, які духом своїм утримували баланс життя. Хоч ці подвижники не мали за життя ні слави, ні багатства, ні орденів, хіба приниження та знущання. Хоч терновий вінець вище царської корони, але він під силу таким титанам як Шевченко, Сковорода, Леся Українка, Іван Фран-ко. У цьому ряду по праву може стояти і Олена Пчілка.

      Ольга Петрівна Драгоманова народилася 1850 року в місті Гадячі. Сім`я дворянина Петра Драгоманова, батька Ольги, жила біля дивовижної річки Случ. Навкруги дворянського гнізда лунала українська мова і пісні, панували народні звичаї, не в`янули українські традиції. Петро Драгоманов займався етнографічною словесністю: збирав і записував казки, пісні, легенди. До цього його спонукав родич - видавець і збирач українського фольклору А. Метлинський. Маленьку Ольгу перше випробування спіткало у 1860 році - помер батько.

      Незабаром дівчину віддають на навчання до Києва, де вже здобував освіту її брат Михайло. По закінченню школи Ольга Драгоманова самотркки освоює вищі науки, слухає публічні лекції. Через свого брата Михайла потрапляє до кола молодих діячів української культури таких, як М. Лисенко, М. Старицький, П. Житецький і... Петро Косач. Зірки об`єдналися в сузір`я, випромінювати енергію національної ідеї. Молода пара побралася в 1868 році. Юна дружина включається в роботу - займається українським фольклором та етнографією. Підготувала і видала перший в Україні "Збірник українських народних узорів". Пізніше з`являються "Українські колядки".

      "Моя хатня робота була педагогічно-літературна", - писала в автобіографії Олена Пчілка. Псевдонім цей з`явився ще в Новограді-Волинському. Якось чоловік Ольги сказав, що вона працює як пчілка. Їй це сподобалось, бо вона дійсно дуже багато працювала і способом життя і навіть поставою чимось нагадувала ці загадкові створіння, що були символом невсипущої плідної праці. А її другим, так би мовити, місцевим ім`ям було Олена - так її часто називали знайомі у Новограді-Волинському. За ці роки Ольга дарує чоловікові трьох старших дітей - Михайла, Ларису та Ольгу. У 1878 році сім`я Косачів переїжджає до Луцька. "Люди нагорі підстроїли мому чоловіку так за те, що ми їздили за кордон до брата Михайла Драгоманова". І, звичайно, за активну проукраїнську позицію, що на той час для державного чиновника було вельми небезпечним. У Луцьку Олена Пчілка знову активно включається в роботу - вступає передусім у драматичне товариство. "Мені довелось закласти в Луцьку камінчик української культури". Вона стає головною учасницею підготовки двох спектаклів. На виручені гроші були придбані українські книги для бібліотеки. Підготувала книжечку "Українським дітям", яка вийшла друком у 1882 році. Це були в основному переклади російських та польських письменників. До речі, у своїй перекладацькій діяльності Олена Пчілка стає на бік тих, хто вважав, що треба розширювати лексичні багатства української мови за рахунок словотворів, нових слів, яких їй бракує у зв`язку з кількастолітньою дискримінацією.

      1880 року сім`я переїжджає до Колодяжного. Олена Пчілка, ледь облаштувавшись, поринає у новий вир роботи: їздить по селах, досліджує поліський побут, традиції, мову, пісні. З`являється збірка поезій "Думки-мережанки". Одним з головних своїх завдань вона вважає виховання і навчання дітей. В Колодяжному школи не було, а віддавати дітей у школу, де викладання було російською мовою, вона не хотіла, щоб "не зруйнувати моє змагання виховати дітей в українській мові". Це б сьогодні до розуму тим українцям, що забувають, хто вони є і нехтують своїм національним корінням. Волинь захопила полтавчанку. До поліщуків вона ставиться з великим пієтетом і цю любов прищеплює своїм дітям. Як писав "Літературній газеті" І. Денисюк: "У часи глухонімії заходилась Олена Пчілка знімати полуду з очей сліпця". З Наталею Кобринською видає альманах "Перший вінок". Організовує невеликий літературний гурток Волині. І від його імені видаються "Співомовки" Руданського. З Колодяжного летять світлі промені української духовності до Петербурга, Києва, Харкова, Відня, Софії. Саме тут бувають світочі нашої культури Старицький, Франко, Орест і Модест Левицькі, Лисенко, Драгоманов й інші.

      Олена Пчілка співробітничає з альманахом "Зоря", друкує там свої поезії та оповідання. Як потім згадувала, саме тут відчула вона і себе письменницею.

      Продовжити якісне навчання в Колодяжному уже не було можливості і Олена Пчілка разом з Михайлом та Лесею їдуть до Києва, а там діти проходять спеціальний курс навчання у 1887-1883 і 1883-1884 роках, а на літо повертаються в село. В окремих спогадах про Олену Пчілку безпідставно йдеться про її напружені стосунки з Лесею. Ще трапляються люди, які за всяку ціну силкуються віднайти ґандж у житті видатних діячів.

      Але листи, спогади багатьох та й автобіографія самої Ольги Петрівни свідчать протилежне. Могли бути і докори, і настанови матері для дочки, але ж це природно. Не молена звинуватити батька чи матір, які сварили Лесю за те, що та працювала ночами, адже це звичайне піклування про здоров`я дочки.

      Леся, дізнавшись, що її коханий Мержинський у тяжкому стані, поривається до Мінська. Закономірно, що мама стримувала доньку, яка сама була у важкому стані. Коли ж Леся все-таки вирішила їхати, мати хотіла її супроводжувати, інтуїція підказувала їй, що ця поїздка стане фатальною для здоров`я Лесі.

      Аби вилікувати дочку, вона закладає маєток. З хворою Лесею їде до Відня на операції, залишивши усі свої справи. Хвороба дочки була трагедією для Ольги Петрівни. А на її долю випалл багато трагічних випробувань: смерть сина у 1903 році, чоловік - в 1913. Вистояла, бо була мужньою жінкою.

      Попри все веде свою творчу, дослідницьку та просвітницьку роботу. В 1900 році стає активним співробітником журналу "Рідний край", а пізніше - його редактором і видавцем. Випускає додаток до журналу для дітей "Молода Україна". Ні інтенсивна робота, ні втрати рідних не знижували життєвого і творчого пошуку цієї жінки. "Дуже симпатичне обличчя без найменшої зморшки, чорні палкі очі та чорне, наче в ворона, волосся свідчило про її колишню вроду" - писав етнограф І. Зелінський. А виповнився їй тоді 61 рік. Всебічно розвинута, володіючи високим інтелектом, вона мала музикальні та композиторські здібності. Збереглися також її малюнки. Вона перекладала українською мовою Гоголя, Пушкіна, Кольцова, Лєрмонтова, Єсеніна, Міцкевича, Гюго, Шіллера, Мопассана.

      Багатогранна діяльність Олени Пчілки була спрямована на розвиток української культури, передусім нашої мови. Саме вона підписувала лист до міністра освіти в Петербург про дозвіл навчати дітей українською мовою. Як невтомний громадський діяч в роки Першої світової війни Олена Пчілка стає активним членом "Обшества друзей мира". Товариство виступило за роззброєння усіх держав та розв`язання конфліктів між державами мирним шляхом.

      У 1920 році Ольга Петрівна Косач стає членом етнографічної комісії ВУАН. 1928 року обирається членом-кореспондентом Академії наук у галузі суспільних наук - перша жінка в тодішньому Союзі. А в останні роки життя зазнає переслідувань і тільки хвороба врятовує Олену Пчілку від репресій.

     "Я живу довго на світі. Пережила, можна сказати, стільки періодів нашої культури, і протягом тих пережитих часів знала так багато людей наших і чужих, шо коли 6 я захотіла просто написати про всі взаємини свого життя, то вийшли б цілі томи".

     Горить і не згасає вогонь невтомної душі великої українки.

"Моя адреса Ковель"

     "Тільки се дурний поїзд - приходить до нас о 3 годині ночі - отже, раджу кожному, хто їхатиме зі Львова, виїздити звечора, то буде тут удень", - писала Леся Українка в 1895 році М. Павлику. Поїзд цей дійсно незручний, тому що на Ковельський вокзал приїжджав серед ночі, а добиратись до Колодяжного потрібно було 7 кілометрів.

     Коли Леся обмовилась в листі "до нас", то ніяк не помилилась. Ковель в її житті відігравав важливе місце. Є речі, про які ми не говоримо, або говоримо вряди-годи, та без яких не можемо існувати. Без повітря людина задихається, але про нього не говорить, оскільки його навкруги доволі і воно виступає як звичайний природний та необхідний елемент. Таким для Лесі, та й усієї сім`ї Косачів, був Ковель. Петро Антонович щодня їздить кіньми до міста, де працює головою з`їзду мирових посередників, У Ковелі лікарі й лікарня, де постійно лікується хвора Леся. Тут знаходиться повітова пошта, через яку в усі кінці Європи летіли листівки-звістки до друзів і наверталися в Колодяжне привітами, порадами, підтримкою. Сама Леся Українка мала 70 адресатів" з якими листувалася. З Ковеля світлі промені листів Косачів летіли у Київ, Харків, Відень, Варшаву, Львів. "Дорога Лілеєнько, отримала твого листа і спішу послати відповідь так швидко, як це можливо по тутешніх умовах (повезуть до міста завтра раненько)", - писала Леся сестрі.

     Відвідували Косачі Ковельський театр. Згадує Ольга Косач-Кривенюк, сестра Лесі: повертаючись із Луцька в кінці вересня 1889 року, батько і Лесина мати з Оксаною і Миколою "просто " вокзалу в Ковелі поїхали до театру, як умовились з Лесею і сестрою. В той час заїжджа група Василенка грала "Невольника", і сам Василенко був далеким родичем Косачів. Леся Українка і вся родина з друзями фотографувались у салоні А. Епштейна і збереглось багато світлин. У Ковелі було два книжкових магазини: Манделя і Надліна, де купували необхідні книжки Леся, її мати й інші з родини Косачів. На тих книжках досі збереглися поліцейські штампи, які ставились при обшуку в 1905 році.

     Стоїть старий напівветхий будинок у центрі міста по вулиці Незалежності. Стоїть похмурий, мов чимось незадоволений. Вже раз нависала гільйотина місцевої влади і готова була опуститися, щоб знести його заради розширення вулиці. Громадськість не дозволила. А згадана стара будівля колишньої аптеки береже спогади про Лесю Українку. Саме тут виготовляли і продавали такі необхідні ліки для хворої письменниці.

     Сьогодні є рішення про розташування тут художнього музею Андроника Лазарчука. А символічно було б, щоб колишні друзі, нехай і умовно, зійшлися в одному з найстаріших ковельських будинків.

     Немає уже будинку по вулиці Бульварній, 22 (Незалежності), де працював батько Лесі - Петро Косач. Там до і після приїзду відпочивала Леся або чекала тата, щоб їхати додому.

     З ковельського вокзалу Леся Українка проїжджала через тріумфальні ворота, так само, як і свого часу Іван Франко, Микола Лисенко, Михайло Старицький, Фотій Красицький, Іван Труш, Оксана Стешенко, Людмила Старицька-Черняхівська. Ступали великі люди. Залишали овій слід навіки не для слави, а заради свого багатостраждального народу.

     Любили Косачі це Волинське місто:

Волинське Полісся. Діброва, узлісся.
Край Ковеля є там господа,
Що ми будували, садків насаджали, -

     так у "Волинських спогадах" писала Олена Пчілка.

      Любили і жили цим містом. Мали чимало знайомих і друзів. Хоч за справедливість та співчутливе ставлення до селян Петра Косача не дуже шанували, але він ладив з місцевою владою. Особливо дружні взаємини склалися у Косачів з родиною Карташевських. До 1890 року Карташевський займав посаду голови з`їзду мирових посередників. Дружина Карташевського була землячкою Олени Пчілки, а в свою чергу Ольга Петрівна була її кумою, їхня дружба тривала усе життя. Щоліта Косачі і Карташевські відпочивали на Любитівському озері.

     Вели дружбу Косачі із В. Мілковським, який працював мировим посередником і був добрим другом Петра Антоновича. Ковель не раз зустрічав і проводжав Лесю Українку, немов би крилом жар-птиці торкнулась вона його і відлетіла далеко до похмурих Єгипетських пірамід, щоб наповнитись від них духом тим, що "не вмирає". Відлетіла і не повернулась, але залишила свої невмирущі сліди, свою неоціненну духовну спадщину.

     Стоїть у центрі міста чудовий пам`ятник Лесі Українці. Тепер у Ковелі не Бульварна вулиця, а бульвар Лесі Українки. Ковельчани увіковічнили пам`ять про Косачів і у назвах вулиць: Драгоманова, Олени Пчілки, Косачів. Іменем поетеси названий головний кінотеатр міста. Згадують, пам`ятають і живуть з духом Лесі Українки та її родини вдячні ковельчани. "Моя адреса: Ковель, Волинської губернії, с. Колодяжне. До нашого села від двірця треба їхати 7 верств, а переїзд сей хай Вас не турбує, бо тепер, як знаємо, коли прибудете, то вишлемо коні на дворець" (з листа Лесі до дружини Івана Франка).

Голова з`їзду мирових посередників м. Ковеля

Світло геніїв засліплює тіні батьків.

     Петро Антонович Косач, батько Лесі Українки, займає чільне місце серед історичних постатей Ковеля. Пропрацювавши тривалий час головою з`їзду мирових посередників і предводителем повітового дворянства, він залишив добрий спомин про свої діла. У багатьох випадках саме завдяки йому Ковель-шина стає потужним осередком культури тодішньої знедоленої України.

     Петро Косач народився 1841 року в м. Мглині, що на Чернігівщині. Батько Антон Григорович був розумною, чесною людиною, хоч достатньої освіти не мав. Вів активний спосіб життя: працював, полював, любив їздити верхи на конях. І прожив 96 років.

      На відміну від батька Петро був тендітним і хворобливим ще змалку. Після смерті матері його виховувала тітка Параска Чернявська, яка потім займалася і навчанням племінника. А навчався він у місцевій гімназії, після закінчення якої поступив до Петербурзького університету на математичний факультет. Провчившись рік, Він переводиться на юридичний. За участь у революційних порушеннях його, як і інших студентів, виключають з університету. Студент не падає духом, переїжджає до Києва і там закінчує, навчання.

     У Києві тоді вирувало громадське життя і Петро Косач перебуває в епіцентрі подій. Він активно спілкується з М. Драгома-новим, М. Старицьким, М. Лисенком, В. Антоновичем. Відтоді і до кінця життя, де б не був і куди б не кидала його доля, Косач підтримував з ними тісні дружні взаємини Петро Антонович вступає в "Українську громаду", стає членом редакційної колегії "Киевской стариньр", підтримує коштами українську культуру. Звичайно, така активність була неприйнятна для російської імперської влади. І. Косача направляють у Новоград-Волинський на роботу. Ставши головою мирових посередників колишнього міста Звягеля, Петро Антонович займається селянськими справами. У 1868 році він одружується з сестрою Михайла Драгоманова - Ольгою. Двоє молодих людей сходились поглядами і на життя, і на суспільну діяльність. Обоє були активістами революційних рухів, мали спільних друзів, які в майбутньому стали корифеями української культури. Молода пара поселяється у Звягелі. Тут народжуються Михайло, Лариса і Ольга - старші діти Косачів, а молодші - Оксана, Микола та Ізидора народилися вже в Колодяжному.

     Через десять років Петро Косач переїжджає до Луцька, а в 1880 році він з сім`єю опиняється в селі Колодяжному. Знову обіймає посаду голови з`їзду мирових посередників, тепер уже в Ковелі. На деякий час він виїздить до Києва, але згодом повертається і працює в Ковелі аж до відставки.

     Петро Косач був завжди чесним, принциповим і справедливим, за шо його поважали і селяни, і представники місцевої інтелігенції. Йому притаманні були також лагідність, доброта і надзвичайна любов до дітей. Найбільше переживав за хвору Лесю. Коли відправляли дочку до Відня на операцію ноги, він мужньо тримався, давав розпорядження, усіх заспокоював. Але коли Леся від`їхала, зачинився у кімнаті і довго плакав.

     Інтелігентний пан Косач мав просту і доступну вдачу, ніколи не гребував простими селянами, їхніми проблемами та запитами. Коли закладали "білий будиночок" для Лесі, Петро Косач виніс майстрам з Любитова і музикантам відро горілки і промовив: "Пийте, люди, та веселіться, грайте, щоб домик цей був веселий і той, хто в ньому буде жити". Любимий будиночок Лесі був змайстрований за два тижні.

     Петро Косач був суворий на словах, часом гарячкував І підвищував голос, але завжди співчував селянам і допомагав їм Прикметне, що за час його головування із села Колодяжного 11 рекрути пішло лише два хлопці. Цікава й інша пригода, що висвітлює характер Петра Антоновича. Якийсь чоловік з Любитова украв 3 мішки картоплі. Косач його оштрафував на 2 рублі, які той мав віддати школі. Але коли Леся попросила: "Тату, не треба. Може в нього діти голодні...", - він відпустив злодія і сказав: "Іди, тільки більше не бери".

     Взагалі гідність кожної людини, хоч би найменшої дитини, Косач цінував понад усе і намагався нікого не ображати і не принижувати.

     "Я не можу уявити тієї людини, тієї справи, взагалі тієї сили, що могла б примусити батька чи Лесю зробити те, що вони вважали за непорядне і нечесне", - згадувала Ольга Петрівна До кінця свого життя Косач вважав українські справи кревними своїми і найважливішими.

     Час, коли жив П. Косач, був періодом пошуків шляхів демократизації суспільства. Ходіння в народ було модним, тому інтелігенція йшла і в сільські школи, і на низову державну службу, аби бути ближче до селян. Петро Косач був у центрі цих подій. Хоч посада державного службовця забороняла і українофільство, і революційну діяльність, але він сміло йшов своїм шляхом. За зустріч з одним лише Франком, котрий вважався неблагонадійним, Косач міг поплатитися посадою. Але видатний поет був шанобливо зустрінутий і прийнятий у сім`ї Косачів, а дружина Франка взагалі прожила у них майже літо на мальовничому ковельському Поліссі.

     П. Косач у Звягелі не побоявся прийняти на роботу Д. Лободовського, хоч і знав, що той за переклад Гоголівського "Тараса Бульби" українською мовою, зокрема за те, що замість слів "Росія" або "русский человек" поставив "Україна" і "українець", вважався неблагонадійним і перебував під наглядом. За цю справу Петра Антоновича викликав сам генерал-губернатор аж у Київ. Його з дружиною звинуватили в поширенні українських книжок, які залишив їм Лободовський. П. Косач був вимушений письмово пояснювати і захищати дії своєї дружини: "...вона їздила до Новоград-Волинського з метою збирання взірців для розпочатого нею альбому місцевої орнаментики".

     А в доповідній на П. Косача звягельський урядник писав, що "головними агітаторами були Косач та його дружина, які за способом життя свого старалися заводити на кожному кроці хлопоманію і наближались виключно до низької верстви населення".

     1876 року царський уряд взагалі заборонив розповсюдження українських книжок, тому що боявся можливості, хоч і в майбутньому, відчуження України від Росії. Була посилена цензура в цьому питанні.

     Зрозуміло, ковельська периферія не давала широкого поля для діяльності. До того ж, як предводитель дворянства, П. Косач вимушений був здружитися і спілкуватися з місцевими чиновниками та дворянами. "На бали не потрапляємо, бо в Ковелі вони бувають рідко, аніж у Софії, та й гірші" - писав він.

     Розмовляв по-російськи - так склалось і так було заведено в той час, коли українська мова була заборонена. Водночас був постійно в епіцентрі змагань за українську культуру і літературу, за утвердження українофільства. Хоч він часом і твердив "Я ніколи не належав до літературних ентузіастів", але і морально, і матеріально допомагав Лесі Українці та іншим дітям писати і видавати свої твори.

     Леся часто засиджувалась до 2-3 години ночі. Батько докоряв, гнівався, "нащо її наділила фортуна письменством". Він знав, як це впливає на слабке здоров`я дочки.

     "Франко стояв у нас у хаті близько домовини з тілом батька і слухав панахиду, і рясні сльози котились йому по обличчю. Він не міг їх витерти своїми хворими вже тоді руками. То був образ жалю і горя за близьким приятелем". - Так згадувала в своїх споминах Ольга Косач-Кривинюк.

     Цих слів достатньо, щоб і ми разом з Франком віддали шану цій простій і разом з тим великій людині.