Новини
Особистості
Центр правової допомоги
Ковель туристичний
Газета "КОВЕЛЬ СЬОГОДНІ"
Презентації
Ковель і видатні люди
Історія
Суспільно-політичне життя
Соціальна сфера
Економіка
Освіта і наука
Культура
Релігія
Спорт
Стратегія розвитку
Зовнішні зв`язки
Пісні
Журнал ПТАХА
www.muzprostir.com.ua - Все про музику на одному сайтi!

Коломия

Ковельщина та Волинь у житті та творчій долі художника Андроника Лазарчука

Ковельщина та Волинь у житті та творчій долі художника Андроника Лазарчука
     На мистецькому небосхилі Волині особливе місце займає постать нашого земляка, уродженця с. Уховецьк Ковельського району Андроника Григоровича Лазарчука. Сучасник Лесі Українки, ілюстратор видань Олени Пчілки, Лазарчук був художником глибоко національним, закоханим в рідний край та його людей. На межі XIX і XX століть він зумів за суворою реальністю і бідністю волинського села побачити високу духовність і одухотвореність його жителів. Йому пощастило створити своєрідну живописну енциклопедію народного життя, залишивши в історії українського мистецтва неперевершені образи простих волинян і волинянок, природи краю в буденній її красі.

     Замовчуваний і не до кінця зрозумілий Андроник Лазарчук сьогодні повертається в українську культуру як приклад незнищенності народного духу, як талановитий художник, педагог, подвижник культури, громадський діяч.

      Народився художник в сім`ї колишнього кріпака, миколаївського солдата, віддавшого армії 25 років життя, учасника Кримської війни та оборони Севастополя 1854-1855 років, "отпущеного по билету". Повернувшись до села, одержав від громади 1/4 десятину землі для огороду. Займався стельмашеством та столярством. Православні Григорій Григорович Комар (таке перше справжнє прізвище) з дружиною Ксенією Косміною народили п`ятеро дітей. Андроник був наймолодшим. За спогадами Лариси Корнійчук, яка з любов`ю зібрала і впорядкувала розпорошені свідчення та біографічні факти про талановитого прадіда, родина жила дуже бідно. Мати Андроника була дуже лагідною жінкою з поетичним баченням світу, умінням відчувати красу в буденному селянському житті. Коли Андронику було 6 років, її не стало, а у 9 - помер батько. Осиротілі діти давали собі раду. Старший Степан був добрим стельмахом. Тихої, лагідної вдачі, він умів творити красу з простого дерева. Саме він узяв на себе відповідальність за своїх молодших братів і сестру Феклу. Федір став шевцем, добросовісним, чесним майстром. Трохима зачарувала музика, він самотужки вивчився грати на скрипці.

     Потяг до малювання у молодого Андроника проявився дуже рано: перші малюнки з`явились на стінках печі, а то й навіть на долівці. Ні хвилини він не міг всидіти без малювання. Великою радістю для нього стало навчання в сільській школі, де брат Степан підробляв столяром. Майбутній художник був найкращим учнем. Згадують, як вечорами при лучині він просиджував довгі години за книжкою. Брати, а особливо Степан, дуже цінували талант свого Андроника. Відмовляючи собі, вони старались продовжити навчання здібного хлопця, всіляко допомагаючи йому в освіті.

      Дочка Олена Андрониківна пізніше згадувала про батькове дитинство: "Розказував, як з малих років йому хотілося малювати, але не було в нього ні клаптика паперу, ні олівця. Влітку лозиною малював на піску, а зимою вугіллям на стіні в хаті або на грубці. Одного разу перед Різдвом, коли в хаті було вже прибрано та дожидали батюшку з молитвою, жінка братова чогось пішла до сусідки. Андроник скористався її відсутністю, намалював на грубці вугіллям цілу картину: тут і люди, й коні і все. Коли повертається братова, побачила таке "художество", аж обомліла, та й почала сварити, бити. "Ось, - каже, - прийдуть батюшка, я їм все розкажу." Коли на порозі й батюшка, почитав молитву, а братова й почала. Батюшка послухав, глянув на малювання, та й каже: "Ач як ловко змалював, ти диви, наче справжній художник, от молодець!". І... забув батюшка зробити зауваження Андронику... Під час навчання в початковій школі, вчитель бачив, як Андроник захоплюється малюванням та й порадив після закінчення школи (у 1880 р.) віддати його в науку до маляра (в Ковелі).

      Розповідав нам батько, що то була за наука. Маляр нічого не показував, як і що малювати, й тільки те й знав, що разом з дружиною загадували роботу. Тільки встанеш - принось воду, нарубай дров, замітай, біжи в монопольку по горілку, розтирай фарби, а коли подивишся, як маляр вимальовує ікону, зараз і кричить: "Чого дивишся, не бачив, чи що? А йди по дітей, вали". Так щодня. Батька віддали в науку на 4-літній термін, але сроку він не добув, утік через тяжкі умови і вступив до церковно-учительської школи, в Брикові".

      На цей період припадає, мабуть, і знайомство талановитого хлопця із Косачами. В уховецькій родині Андроника Лазарчука існує слідуюча романтична бувальщина, записана Ларисою Корнійчук так: "Одного разу, приїхавши на канікули, Андроник просив відвезти його в Колодяжне, до панів Косачів. Цю відповідальну справу доручили Михайлові, племіннику художника. Довго лагодив коней, лаштував юза, застелив його найкращим рядном. Коли ж Андроник запитав хлопця, кому той так прихорошує воза, Михайло відповів: "їдемо ж до панів". Андроник заперечив: "Хоч вони й пани, але прості люди і селян поважають". Дорога до Колодяжного промайнула швидко, бо коні у Лазарчуків були добрі, бистрої ходи, добре годувались і доглядались. Ось і садиба Косачів. Дуже привітно зустріли їх господарі, а особливо панночка Леся, яка була вбрана по-простому, чим здивувала Михайла, бо в Уховецьку польські пани, котрі жили там, одягалися відповідно до свого стану. Леся відразу заговорила до Андроника.

      Видно, що знались і раніше. Михайло ж весь час провів біля косачевих коней, бо змалечку кохався в них. Лише під вечір Леся провела Андроника, тепло попрощавшись. Пізніше Лазарчуки купили коней у Косачів, і ті коні велися у Михайла аж до того часу, поки совіцька влада не забрала їх і не звела".

      Ймовірно родина Косачів зіграла певну доленосну роль в освіті та становленні майбутнього митця.

      По закінченні церковно-учительської школи в с. Брикові на Кременеччині, розписує ікони в Святотроїцькій і Печерній церквах Почаївської лаври, удосконалюється у Лаврській рисувальній школі. Настирливість, селянська працелюбність привела в 1889 році до Імперської академії Художеств в Санкт-Петербурзі. Не дивлячись на холод та й частий голод Андроник Лазарчук здобув максимум освіти: 21 жовтня 1895 р. отримав диплом академії про повний курс і "званіє художника"; 15 травня 1897 р. - атестат академії про проходження академічного курсу; 11 травня 1900 р. - свідоцтво академії на право викладання чистописання в учбових закладах та малювання в середніх учбових закладах. В двохрічній перерві від навчання (1897 - 1898 рр.) викладає рисунок і живопис в Лаврській школі в Почаєві, одружується. Таємниць художнього фаху та майстерності набуває з часом в Санкт-Петербурзькій майстерні проф. В. Маковського, відомого російського художника-передвижника.

      Бажання піднімати свій край перемагає і повний молодечого запалу молодий вчитель-художник 20 жовтня 1901 року призначається попечителем Київського Учбового Округу на посаду учителя чистописання, креслення та малювання Ковельського Міського Училища. До Ковеля переїздить із дружиною Таїсією Юліанівною та двома дітьми: із дворічною Оленкою та чотиримісячним Іпполитом. З часом Олена Андрониківна згадувала: "Свого батька я пам`ятаю з 4-х років. Ми жили в м.Ковелі, на Волині, де батько був вчителем малювання та креслення в двокласному училищі. Восени я захворіла, в гарячці нікого не пізнавала. Через деякий час прийшла до пам`яті, пригадую, біля мене сидить мама, батько, бабуся Лисавета. Батькова рука гладить мене по голівці, батько близько нахилився до мене, я бачу його добрі очі, чую тихий, ласкавий голос: "Ну, як тобі, вже покращило? Чого б ти забажала?" Пригадується наша квартира в Ковелі. У невеличкому будиночку три кімнатки, одна з кімнат батькова майстерня, туди нам, дітям, заборонено входити. Ми з сестричкою Нютою маленькі та дурненькі, можемо зробити шкоду, а в батьковій кімнаті все для нас цікаве.

      Майже щодня до батька приходили учні з училища, це більш обдаровані, талановиті діти: і дівчата, і хлопчики; з ними батько проводить додаткові заняття по малюванню. Знаходить батько й для своїх дітей вільну хвилину, щоб вийти на прогулянку, розповісти казку.

      В Ковелі я вперше побачила й познайомилася з дядьком Степаном, старшим братом батька. Дядько Степан середнього зросту, русявий, з сірими очима, соромливий. В Ковелі батько намалював картину "Трудна задача", яка в 1907 році була надіслана на виставку в м. Краснодар в картинну галерею ім. Ф. А. Коваленка, а згодом й придбана для галереї.

     В 1904 р. переводиться до Дедеркальської вчительської семінарії ..."

      Не легкою виявилася доля і творчий шлях митця. Про це свідчать скупі рядки автобіографії: "1904 -1913 рр. - вчителем малювання й креслення в Дедеркальській учительській семінарії, 1913 -1914 рр. - вчителем малювання в Конотопській жіночій гімназії, 1914 - 1915 рр. - вчителем малювання, креслення й ліпки в Кременецькій 8-ми класній комерційній школі, 1915-1918 рр. - вчителем малювання й креслення в Борзенській чоловічій та жіночій гімназіях, 1920-1922 рр. - вчителем малювання й креслення в Борзенській професійно-технічній школі, 1922- 1925 рр. - вчителем малювання, креслення й ліпки на Борзенських педагогічних курсах, 1922 - 25 рр. - вчителем малювання й ліпки в Борзенській 2-й трудшколі, 1924 -1933 рр. - учителем графграмоти в Борзенській 1-й трудшколі, з 1920 по 15 січня 1933 р. вчителем малювання й креслення в Борзенському Рабфаці, з 1919 р. -завідував і керував Борзенськими художніми курсами. В 1919р.- створив Борзенський музей, з 1922 по 1925 р. керував ним."

     Син Олексій, який народився в 1918 р. уже в Борзні, згадував: "Батька я пам`ятаю як занадто скромного і спокійного по характеру. Я ніколи не чув, щоб він колись підвищив голос в розмові чи кричав на когось. Цього не було ніколи. До всіх людей, знайомих чи не знайомих, він ставився з повагою. Він був справжнім народолюбом з великої літери. Його дуже поважали учні та вчителі. На уроках своїх не раз повторював, що у всякій роботі потрібен не лише хист, але й охота до діла, наполегливість... Батько мав величезний вплив на учнів, виховуючи в них естетичні почуття і справжній художній смак, навчав їх любити і цінувати все прекрасне. Приходячи із школи, майже завжди приносив у своєму альбомі намальований олівцем чийсь учнівський портрет. Не пам`ятаю, щоб батько якийсь день не малював, багато борзенців замовляли свої портрети на полотні, написані олійними фарбами. Батько інколи брав мене з собою до того чи іншого замовника, де були діти, і я грався з ними, а він в той час працював над портретом. Писав портрети дуже швидко і всі дивувалися, як можна досягти такої схожості з оригіналом. В святкові дні любив йти на природу та малювати пейзажі, а в вечірній час зі своєю сім`єю йшли до знайомих... Батько у компанії був веселий і любив жартувати".

      Андроник Лазарчук працював до останнього дня. Переживши жахливий голод 1933 року, порятувавши родину та багатьох односельців, після тяжкої хвороби 6 вересня 1934 року помирає. Похований на місцевому кладовищі в м.Борзні. Андроник Григорович дуже любив свою Волинь, рідне село. Щоліта приїздив до рідні, мандрував із мольбертом і малював, залишивши величезну кількість пейзажів, натюрмортів, портретів, малюнків, замальовок тощо. Нерідко на зворотньому боці уже створених картин він пише нові композиції, не думаючи про те, чи потраплять вони коли-небудь до музеїв. Малював для себе, для душі, без творчості не уявляв свого життя, себе як особистості.

      Складна доля і творчої спадщини митця, розпорошеної по Україні та зарубіжжю. Деякі твори втрачено назавжди, залишились лише згадки в документах та каталогах.

      1963 року дочка художника Михалевич Олена передала чимало батькових картин Волинському та Уховецькому народному краєзнавчим музеям. Ряд його робіт зберігається в музеях Києва, Мінська, Краснодара, Кременця, Чернігова, Конотопа, приватних колекціях. Комплекс прижиттєвих документів, фотографій, особистих речей, в т. ч. мольберт художника, зібрали і бережуть працівники музею Лесі Українки в с. Колодяжному.

      В 1995 році в Луцьку і Ковелі експонувалась велика ретроспективна виставка творів А. Лазарчука із музеїв України, відбулася науково-практична конференція "Андроник Лазарчук і українська художня культура кінця XIX - початку XX століття". Родина митця вперше відвідала Луцьк, Ковель, батькове село Уховецьк, місце, де стояла хата, в якій він народився, сільське кладовище. На прохання родини та громадськості краю Ковельський міськвиконком прийняв рішення створити художній музей із меморіальною кімнатою А. Лазарчука в будинку XIX ст., пам`ятці архітектури в центрі міста. На жаль, це рішення не було виконано. Немає вже музею і в селі Уховецьк.

      Сьогодні змінились економічні і політичні реалії. Росте зацікавленість громадян у дослідженні своїх коренів, витоків, своїх святинь, розширюється туристична мережа. Збереження і вивчення культурної спадщини висуває нові завдання.

      Волиняни дуже заборгували перед великим волинянином, сподвижником, художником, педагогом, громадянином. У його творчої спадщини повинна бути своя власна дома і дома ця повинна бути у Ковелі.