Новини
Особистості
Центр правової допомоги
Ковель туристичний
Газета "КОВЕЛЬ СЬОГОДНІ"
Презентації
Ковель і видатні люди
Історія
Суспільно-політичне життя
Соціальна сфера
Економіка
Освіта і наука
Культура
Релігія
Спорт
Стратегія розвитку
Зовнішні зв`язки
Пісні
Журнал ПТАХА
www.muzprostir.com.ua - Все про музику на одному сайтi!

Коломия

Ковель і Косачі

Ковель і Косачі
 

Леся Українка в Криму 

 

 

Леся з братом Михайлом

     Ковель - одне з найдавніших міст Волині. Перші історичні відомості про нього відносяться до початку XIV століття, коли Гедимін віддав місто своєму внукові Федору Сангушко. 1518 року Сигізмунд І дарував місту Магдебурзьке право, тут почали відбуватися ярмарки і торги. У другій половині XVI століття Ковель належав Андрієві Курбському, який підписувався на грамотах "княжа на Ковлю". З 1795 року Ковель став повітовим містом.

      У 1850-60-х роках було споруджено залізницю Київ - Ковель - Брест, у 1873 році - Київ - Сарни - Ровно - Ковель - Брест, у 1877 - Ковель - Хелм-Люблін, що з`єднала Ковель з Варшавою. Розбудова Ковельського залізничного вузла здійснювалась і в наступні роки. У 1903 році завершене будівництво залізниці Ковель - Сарни.

      Ковельська залізниця з`єднала місто з культурними і промисловими центрами не лише України і Росії, а й Європи, і це сприяло його розвитку. Якщо у 1863 році тут було 3646 жителів, то в кінці XIX століття - майже 19 тисяч (разом з військовими). Пожвавилась торгівля: щорічно проводилось 10 ярмарок. Розвивались ремесла; серед ремісників переважали кравці, шевці, ковалі, бондарі. Будуються кількаповерхові будинки; деякі з них збереглися і досі в центрі та привокзальній частині міста.

      Час і люди не раз змінювали лице міста, і це закономірно. Зараз важко уявити, яким був Ковель в кінці XIX - на початку XX ст., коли недалеко від нього жила родина Косачів, і з яким так чи інакше був пов`язаний їхній побут.

      У фондах Волинського краєзнавчого музею зберігається невелика колекція поштових листівок початку XX століття з видами міста Ковеля. Поштівки зберегли для нас Ковель таким, яким його бачили члени родини Косачів - батько, Петро Антонович, мати, Олена Пчілка, їхні діти, зокрема Леся Українка - гордість і слава нашого краю.


      Як розповідає Ольга Косач-Кривинюк, її батько, Петро Антонович Косач, після закінчення Київського університету весною 1864 року служив спочатку у Києві у судовому відомстві, а з жовтня 1865 року - секретарем Київського губернського "по крестьянским делам присутствия". З серпня 1868 року Петро Антонович вступив на службу головою з`їзду мирових посередників у місті Новоград-Волинському. Цього ж року він одружився з сестрою свого друга Михайла Петровича Драгоманова Ольгою. У цьому ж, 1868 році, було куплено біля Ковеля ділянку землі площею 471 десятина та один будинок. З осені 1878 року Петро Антонович служив у Луцьку на тій же посаді - головою з`їзду мирових посередників, а з вересня 1891 року - в Ковелі: "... предложением киевского, подольского й вольшского генерал-губернатора от 27 сентября 1891 года за №12607 переведен на должность председателя Ковельско-Владимир-Волынского сьезда мировых посредников". З 31 січня 1892 по 18 червня 1897 року Петро Антонович був "исправляющим должность ковельського уездного предводителя дворянства" (з формулярного списка про службу П.А.Косача). Служачи в Ковелі, Петро Антонович жив у Колодяжному, куди на десять років раніше від нього переїхала його сім`я. З січня 1899 року П. А. Косач служив у Києві. Через декілька років він знову повернувся до Ковеля на ту ж посаду, вийшов у відставку зовсім незадовго до смерті, що сталася 1909 року. Петро Антонович був дуже хорошим знавцем у селянських справах, і його симпатії завжди були на боці селян. Прості люди часто приходили по допомогу та за порадою до нього не як до особи офіційної, а як до людини знаючої та прихильної до них.
     Петра Антоновича як бездоганно чесну і справедливу людину сусіди-поміщики часто запрошували на третейські суди між собою. В цьому будинку відбулася зустріч Касіяна Харитоновича Граната (фінансист-економіст за освітою, народився 1888 року в с. Микуличах Володимир-Волинського повіту) з Лесею Українкою. Восени 1906 року Касіян Гранат працював у з`їзді мирових посередників писарем, а ще він зобов`язаний був "заносити папери до голови на підпис". Зустріч юнака з поетесою була випадковою: від`їжджаючи до Києва, Леся Українка забула деякі речі вдома, в Колодяжному, а тому, щоб не повертатися самій, скористалася знайомством з паном Карвасовським, який працював головою з`їзду мирових посередників у Ковелі, замінивши на цьому посту Петра Антоновича. За речами було послано молодого писаря. Що вразило юнака найбільше - мова, українська мова, якою розмовляли в Колодяжному, якою з ним вела бесіду Леся Українка. "Тоді я не знав,- згадує Касіян Гранат,- з ким мав зустріч і розмову. На жаль, лише пізніше я довідався, що ця жінка, яку я вважав звичайною, але милою панею, була відомою українською письменницею. Це була Леся Українка. Це була Лариса Петрівна Косач, дочка Петра Антоновича Косача, з яким мені довелося бачитись у Колодяжному... І коли я вдаюся до спогадів про свої молоді роки, образ Лесі Українки витає перед моїми очима, випромінюючи тепло і даючи наснагу думкам і почуттям...". По службових справах Петро Антонович Косач міг бувати і в будинку мирових суддів, і в якомусь із банків, наприклад, Банку взаємного кредиту. Як згадує Ольга Косач-Кривинюк, "11 вересня (1907 р. - Н.П.) на одрізному купоні на 225 крб. батько писав Лесі (до Ялти - Н.П.), що тільки "сьогодні" одчинився після жидівських свят банк, і він поспішає послати їй гроші. Просить повідомити про одержання". Очевидно, що мова йде саме про один з банків у Ковелі, бо в той час Петро Антонович жив у Колодяжному.


Мати Ольга Петрівна Драгоманова-Косач 

      У травні 1882 року Косачі переїхали в село Колодяжне, яке на багато років стало їхнім постійним місцем проживання. Від Колодяжного до Ковеля вісім кілометрів, а далі залізниця з`єднує їх з усім широким світом. Залізницею приїздять до Ковеля, а звідти до Колодяжного, і гості Косачів - сім`я Франків, Лисенки, Старицькі, численні родичі і знайомі. "Милая бабушка! Ми недавно їздили до Миші в Холм", - писала тринадцятирічна Леся до Є. І. Драгоманової (Михайло Косач, старший Лесин брат, в середині 80-х років XIX століття навчався в Холмі в гімназії).

      Зручним було сполучення і з Варшавою, куди у травні 1888 року Леся з матір`ю їздили на консультацію до лікарів. В містечку Творки недалеко від Варшави працював лікарем брат матері Олександр Петрович Драгоманов, і Олена Пчілка кілька разів їздила туди з дітьми.

      "От я і дома!" - пише Леся Українка з Колодяжного до брата Михайла після 23 березня 1891 року, повернувшись з Відня. - Дивно це якось перелетіти швидко з Відня на Волинь, аж навіть у голові якийсь хаос постає з тих вражень, думок, порівняннь".

       Часті подорожі Лесі та й інших членів родини були викликані важким станом здоров`я поетеси, необхідністю дати дітям освіту, іншими різноманітними життєвими обставинами. Отож досить часто доводилось їм проїздити центральною вулицею Ковеля, Луцькою, через Тріумфальні ворота в`їжджати на Вокзальну, - від`їздити самим, проводжати гостей та рідних, цим же шляхом добиратися додому.

      Повернувшись з Болгарії в серпні 1895 року, Леся пише до М. І. Павлика: "Приїхала я додому... Тільки се дурний поїзд - приходить до нас о 3 г. ночі, - отже, раджу кожному, хто їхатиме зі Львова, виїздити звечора, то буде тут удень". А через кілька днів вона пише до Л. М. Драгоманової: "Провели ми з Дорою наших в Київ, а сьогодні проведемо папу в Мглин, Гадяч і пр. "не столь отдаленные места".

      У березні 1906 року Петро Антонович, живучи в Колодяжному і чекаючи в гості доньку Ольгу, пише їй, що "виїде в Ковель на двірець за "дорогими путешественниками", як одержить її телеграму, що вона їде з малим сином".

      На початку березня 1907 року Леся Українка виїхала з Колодяжного через Ковель до Києва, щоб більше ніколи не повернутися на рідну Волинь. Того року споруджено новий залізничний вокзал у Ковелі за проектом архітектора Олександра Вербицького.

      Всі Косачі - і батьки, і діти - протягом усього свого життя вели широке листування з родичами, знайомими, друзями, при потребі - з установами, редакціями тощо. Тільки у Лесі Українки відомо понад 70 адресатів, з якими вона листувалася постійно. Живучи в Колодяжному, Леся, як і інші члени родини, здійснювала пересилку кореспонденції через Ковельську поштово-телеграфну контору. Документальне підтвердження тому, наприклад, рядки з листа Олени Пчілки до Василя Нагірного (1884 р., 20 вересня): "Адрес мій такий: в г. Ковель Волынской губернии, в село Колодяжно, Ольге Петровне Косач". 12 травня 1891 року Михайло Павлик послав О.Кобилянській Лесину адресу: "Россия, Волынская губерния, г.Ковель, Ларисса П. Косач".

      Сповіщаючи батька про смерть Михайла Драгоманова, Леся так адресує листа: "Его Высокоблагородию Председателю Сьезда Мировых Посредников, г. Ковель, Вольнской губ., Россия".

      Під час останнього приїзду до Колодяжного у 1907 році Леся пише до сестри Ольги: "Любая Ліліє! Пишу тобі, сидячи на пошті. Тільки що відправила телеграму Кльоні (Климент Васильович Квітка - Н. П.), бо вже дуже турбуюся: обіцяв щодня писати хоч по два слова, а тим часом як написав 12.11, то досі не озивається... Я через те не так часто писала, що папа не щодня посилав на пошту" (лист від 2 (17) березня 1907 року).

      Перед від`їздом з Колодяжного, тепер уже назавжди, Леся пише ще одного листа до сестри Ольги (27 лютого (12 березня) 1907 року): "Дорогая Лілеєнько! Отримала твого листа від 25-го і спішусь послати відповідь так хутко, як се тільки можливо по тутешніх умовах (повезуть до міста завтра раненько)".

      Живучи в Колодяжному, сім`я Косачів досить часто змушена була звертатись за порадою і допомогою до лікарів: стан здоров`я Лесі вимагав постійного лікарського нагляду, хворіли менші діти - як в усіх сім`ях:"... У Оксани екзема пройшла, у Дори проходить, а в Микося щось ще не гоїться, хоч мама різні способи до нього добирає. Самі діти на тую слабость зовсім не вважають і ганяють по цілих днях по дворі, все, бач, не вірять, що минуло літо" (лист Лесі до брата Михайла, вересень 1889 р., с .Колодяжне).

      У Ковелі кілька лікувальних установ - залізнична амбулаторія, єврейська і земська лікарні; найближча від Колодяжного -повітова Ковельська. В кінці XIX ст. в Ковелі працювало вісім лікарів. Серед них - Левицький Модест Пилипович, український письменник, композитор, педагог і культурний діяч, близький приятель родини Косачів.

      "У нас вчора були Левицький і Короткевич і казали, що холера в уєзді уменшається", - пише Леся до брата Михайла 4(16) вересня 1895 р, з Колодяжного. Короткевич Микола Дмитрович, прізвище якого згадується в листі, як і Левицький, повітовий лікар у Ковелі.

      До Модеста Пилиповича звертались Косачі як до "швидкої допомоги": "Ти знаєш, - писала Леся до матері 1 (13) вересня 1896 року з Колодяжного, - уже при тобі моя нога боліла, на другий день після вашого виїзду вона стала боліти гірше, на третій ще гірше, надто коли, посидівши який час, я вставала, щоб іти, то вже мусила просить кого-небудь, щоб поміг, бо нога боліла дуже різко і страшно було подумать наступити на неї. Тоді я поїхала до Левицького, не застала його дома, але на другий день він сам приїхав подивитись мою ногу і найшов, що біль її не від утоми мускулів, а таки від самого сустава це, від пораженого місця".

      Ольга Косач-Кривинюк називає прізвище ще одного ковельського лікаря, який рятував маленьку Дору від небезпечної хвороби: "Вдома ж, у Колодяжному, на них (Олену Пчілку і Лесю, які повернулися з Криму - Н. П.) чекало велике горе:... тяжко заслабла на дифтерит найменша наша сестра Ізидора, тоді 2,5 - літня дитина. Антидифтеритної сироватки тоді ще не було, і від дифтериту вмирала сила дітей, отже, зрозумілий той розпач, що охопив всю нашу родину від того, що заслабла наша маленька "Патя". Мене, сестру Оксану і брата Микося відокремили до хати на "тому дворі", і ми приходили подивитись на своїх тільки крізь вікно. Хвору сестричку доглядали батьки і Леся з Мішею. Коли ж ковельські лікарі, всі, крім одного, д-ра Дилекторського, сказали, що вони втратили надію врятувати хвору, і що вона напевне помре, то батьків узяв такий розпач, що вони, особливо мама, вже нічого не могли робити, і хвору сестру рятували Леся з Мішею, сидячи над нею вдень і вночі та точно виконуючи всі настанови д-ра Дилекторського, що не втратив надії врятувати малу од смерти... Леся ніколи нічого не пропустила зробити впору, що треба було, що казав лікар".

      Література, музика, народне мистецтво, театр, - в такому колі зацікавлень жила вся родина Косачів. Тому, звичайно, вони не могли не відвідувати ковельського театру, який діяв в кінці XIX століття. І цьому факту є документальне підтвердження. Так, Ольга Косач-Кривинюк згадує: "В кінці вересня (1889 р. - Н.П.). Лесина мати з сестрою Оксаною і братом Миколою їздили до батька в Луцьк. Вертаючись звідти разом з батьком, просто з вокзалу в Ковелі поїхали до театру. Грала заїжджа трупа Василенка (далекий материн родич) "Невольника".

      Були й інші розваги, наприклад, фотографування. В кінці XIX століття на Луцькій вулиці у власному будинку містилось фотоательє Альберта (Азріеля) Епштейна, послугами якого користувалися і Косачі. Відоме фото Олени Пчілки в пальті з каракулевим коміром, без головного убору, виготовлене саме у цьому фотосалоні. Влітку 1896 року в Колодяжному гостювала Оксана Михайлівна Старицька. На пам`ять був зроблений знімок у Ковелі: Леся Українка, її сестра Ольга і Оксана Старицька, - всі троє в народних українських строях.

      Різні долі - нелегкі, трагічні, славні - розвели велику родину Косачів по широких дорогах життя. Лише Микола Петрович Косач, наймолодший Лесин брат, останній хранитель батьківського дому, залишився в Колодяжному навічно (помер 1937 року і похований на сільському кладовищі). Після закінчення Київського політехнічного інституту Микола Косач отримав посаду в Ковельському земстві; до господарських справ, землеробства він не мав ні хисту, ні зацікавлення. Родові землі частково продавав, частково здавав в оренду місцевим селянам.

      Від початку століття до 1920-х - 30-х років Ковель не дуже змінився. Відповідно до зміни влади помінялися назви деяких вулиць. І Микола Петрович їхав тепер на вулицю Варшавську, 28 (а колись була Луцька) до Адольфа Городецького, власника нотаріальної контори, щоб укласти угоду з мешканцем села Колодяжного Петром Оксенюком про передачу останньому в оренду строком на тридцять шість років восьми десятин землі в урочищі "Стадниця" біля села Колодяжного. Інший ковельський нотаріус, Іполит Жизновський, що мав контору на тій же Варшавській, 4-6, шістьма роками пізніше ствердив угоду на купівлю-продаж цієї ж ділянки землі. Обидва документи - "Угода арендна" та "Угода купівлі-продажу", підписані договірними сторонами, Миколою Косачем та Петром Оксенюком, датовані відповідно 23 березня 1923 та 29 листопада 1929 року, - зберігаються у Волинському краєзнавчому музеї. Подібні документи зберігаються у фондах літературно-меморіального музею в селі Колодяжному Ковельського району.

      Є в Ковелі ще один будинок, про долю якого давно йдуть суперечки, які іноді переходили в гарячі баталії. На початку століття тут була аптека, яку не могли не відвідувати Косачі, живучи в Колодяжному: виготовлення лікарських препаратів було виключною прерогативою провізорів, а ліки Косачам були життєво необхідні. Здоровий глузд, нарешті переміг: будинок, єдиний з тих, що нині напевне можна пов`язати з родиною Косачів, буде збережений.