Новини
Особистості
Центр правової допомоги
Ковель туристичний
Газета "КОВЕЛЬ СЬОГОДНІ"
Презентації
Ковель і видатні люди
Історія
Суспільно-політичне життя
Соціальна сфера
Економіка
Освіта і наука
Культура
Релігія
Спорт
Стратегія розвитку
Зовнішні зв`язки
Пісні
Журнал ПТАХА
www.muzprostir.com.ua - Все про музику на одному сайтi!

Коломия

Влада

Влада
Доленосне рішення
"Влада над вільними людьми більш прекрасна, більше відповідає добру, аніж панування над рабами", - писав Арістотель 384-322 р. до н. е. у своєму трактаті "Афінська політика". Споглядаючи з висоти сьогодення на хитросплетіння владних структур, можна оцінити ступінь свобод і добра дозволених тією чи іншою владою. Історична доля розпорядилась так, що Ковель від часу свого заснування знаходився під протекцією різних держав: Литви, Польщі, Росії, Німеччини, Радянського Союзу. Саме з вершини владної піраміди тієї чи іншої держави визначались умови життя і благополуччя ковельчан. З вершини королівської, царської чи компартійної влади задавались умови і параметри розвитку міста.

Зацікавленість наша сягає початку XVI століття, а точніше 24 грудня 1518 року, коли король Сигізмунд у Бресті вручив князю В. Сангушку грамоту про надання селищу Ковле статусу міста на основі Магдебурзького (німецького) права. Про історію надання цієї історичної грамоти М. Теодорович пише, що, проїжджаючи Ковельщиною, королева Бона потрапила в якусь небезпечну пригоду. Місцеві жителі швидко прийшли на допомогу. За це вона клопотала перед королем, щоб селищу Ковле надати статус міста. Король Сигізмунд, який безмежно кохав королеву, підписав доленосне рішення. Легенди завжди овіяні ореолом романтики і таємничості. Не відкидаючи свідчень легенди, маємо сказати, що насправді князі Сангушки самі багато зробили, щоб це рішення могло відбутись.

Важливість цього історичного документа зобов`язує нас привести текст повністю:
"Сигизмундъ первый, Божіею милостію король Польскій, великій князь Аитовскій, Русскій, Глоговскій. Объявляешь симъ листомъ нашимъ, всьм вообще и каждому особо, кому объ этомъ выдать надлежать. Этою грамотою дозволяем князю Еасилію Михайло- , ,, вину Сангушку образовать изъ села Ковля город и устроить его на правЪ Магдебурскомъ на вЪчныя времена. Сверхъ того позволяемъ имЪтъ обычные торги и ярмарки, именно торгъ еженедельный по пятницам и двЪ ярмарки: одну въ день Воздвиженгя креста Господня, а другую на четвертый день по Рож-дествЪ Христовомъ, по старому календарю. Эти ярмарки должны продолжаться цълую неділю: всякіе люди имЪют право пр&зжать сюда со всякими товарами и торговать ими. А для большей достоверности, мы сію грамоту нашу собственноручно подписали и печать коронную приложить повелели. Дона въ Варшави, 24 декабря, въ лЪто отъ рождества Аристова 1518...

Жизнь князя Андрея Михайловича Курбского в Литве и на Волыни

Як бачимо, це рішення дало поштовх до прискореного розвитку економіки та торгівлі. Магдебурзьке право надавало можливість вибирати місцеву владу, вершити суд, оскаржувати, несправедливі дії місцевої влади аж до короля. І хоч деспотизм місцевих князів залишався практичною нормою управління, а через слабкість королівська влада не могла корегувати ці устої, все ж таки воно створювало основу для майбутньої будівлі, що називається демократією. Малоймовірно, щоб із наданням статусу міста Василь Сан-гушко поміняв би стиль і методи управління. Нагадаємо, що селище Ковле у володіння Сангушків перейшло ще в XIV столітті. Як стверджує О. Цинкаловський, король Гедемін віддав село Ковле своєму внукові Федорові Сангушку. Пізніше воно перейшло до його синів. Саме вони встановлювали свої порядки і чимало зусиль доклали для економічного і культурного розвитку. Будуються церкви, відкрито школу і шпиталь. І Михайло, і Василь Сан-гушки зіграли свою історичну роль у піднесенні селища Ковле до статусу міста під назвою Ковель. Василю Сангушку випала доля стати першим старостою міста Ковеля.

Староста
Староста призначався королем і відповідав насамперед за збори до казни, за порядок у місті та його благоустрій. Він був наділений правом вершити суд і чинити розправу над місцевою шляхтою та міщанами. У своїх діях староста повинен був керуватися нормами Литовського Статуту, а пізніше (з 1518 р.) нормами Магдебурзького права.

Як засвідчують окремі приклади, старости-князі, маючи необмежену владу, ігнорували норми й закони. Більше того, вони часто не виконували розпорядження і вказівки самого короля.

У 1590 році новопризначений королівський староста Андрій Фірлей, незважаючи на те, що справа Ковельського маєтку знаходиться на стадії судового вирішення, послав гайдуків, які побили сторожу, пограбували замок і вигнали княгиню Курбську з маєтку. Таке самоуправство допускали і князі Сангушки, Гольшанські та інші.

Скажімо князь Андрій Курбський при прийнятті рішень в судових справах користувався судебником Іоанна IV. Він не визнавав Магдебурзького права. У 1580 році, коли миляновицький урядник М. Невклюдов утік, прихопивши з собою цінні речі, золото, срібло та гроші, князь самочинно відмінив вибори місцевої влади і керівників міста призначав сам. Хоча фактично німецьке-право ним ігнорувалося ще з дня приїзду до Ковеля. А. Курбський звільняв від податків, наділяв землю, дарував маєтки і чинив тиск на євреїв. Були випадки коли він проганяв посланців короля і не зважав на його рішення. Так, після самовільного захвату князем Туличівського маєтку король послав свого гінця розібратися у справі. Після тривалих пошуків А. Курбського знайшли в Турійську. Але той не захотів говорити про цю справу і в присутності К. Острозького вигнав високого гостя геть.

Ковельський староста повинен був не просто забезпечувати порядок в маєтку, але й підтримувати політику королівської влади. Він, як правило, керував нарадами, що проводив бургомістр з своїми ратманами. Староста міг скасовувати або поправляти рішення замкового суду. Слабкість королівської влади породжувала конфлікти між самими князями. Відомо, які міжусобні війни вели між собою князі, брати Сангушки. Саме через це Василь Сангушко обмінявся маєтками з королевою Боною і виїхав подалі від неприємних сутичок з братами. Саме з цього часу (з 1543 р.) місто переходить під пряме королівське підпорядкування. На гербах Ковеля присутня королівська корона, яка й засвідчує ста-тус міста Ковеля, як королівського. Ковельським старостою ко-ролева призначила Богдана Семашка, який до цього працював на посаді писаря канцлера Великого князівства Литовського. Саме на цей час припадає багато документів - грамот, наказів, які сприяли розвитку міста. Позначені піклуванням про духовність, вони надавали привілеї міщанам, грошову допомогу православним і католицьким церквам.

На відміну від королеви Бони, московський вигнанець А. Курб-ський запроваджує свій авторитарний стиль керівництва. Керувати містом він призначає деспотичного урядника Івана Калиме-та. Знущання над євреями, їх гоніння, відміна Магдебурзького права і особливо виборів місцевої влади якраз і було свідченням га доказом цього.

Змінювались королі, змінювались старости, а місто залишалось королівським. У XVIII столітті місто було віддане в оренду князю Яблунівському за 18 тисяч злотих. Згодом король дарує Ковельський замок Ваплаву Ржевуському в дідичне й довічне користування за бойові заслуги.

XVI століття найцікавіше для дослідження влади усіх рівнів. Влада завжди має елементи авторитаризму, кількість та рівень яких залежить від зрілості і сили суспільства. Суспільство XVI або XVII століть було настільки слабким, що воно не могло особливо впливати на владу. Окремі братства, що виникали, значної ролі не відігравали. Тому якість влади залежала від індивідуальної волі і характеру князя-старости або вищої гілки - короля.

Бона з італійською романтикою Відродження і Курбський із зашкарублим і жорстоким авторитаризмом Московії Івана Грозного - це два різнополярні приклади підходів влади до управління містом у середньовічні часи. Не можна сказати, що король, маючи інформацію про порушення старостами норм і правил, не реагував на них. Виходили відповідні грамоти, які зобов`язували старост, в тому числі й ковельських, не чинити образ міщанам. Як діяли старости за цими указами, ми вже знаємо. Через 16 років після смерті Курбського (у 1609 році) король видав грамоту, якою повертає ковельчанам права і забороняє керуватись статутом литовським: "Бажаючи, щоб місто наше Ковель розвивалось при добрих порядках: по-перше, відмінено і звільнено місто наше Ковель з усіма його приналежностями, а також міщан і мешканців його від того права литовського і руського, і всякого іншого, а також представляємо йому повне право магдебурзьке на вічні часи" (М. Іванішев).

Якщо активність Сангушків дала змогу Ковелю стати містом, якщо демократизм королеви Бони на основі Магдебурзького права і наданих привілеїв давав поштовх до розвитку, якщо авторитаризм влади князя Курбського був спрямований на розширення міста і підтримання його розвитку, то подальша доля Ковеля протягом двох століть позначена зменшенням населення та його зубожінням. Змінюються старости, діє Магдебурзьке право, але якщо немає мети розвитку, немає і самого розвитку, а з`являються втома і поступовий занепад. Симптоми занепаду міста молена розглядати в багатьох площинах, але одна з них криється в незацікавленості влади у швидкому поступі вперед.

Виконавча влада міста
У XVI столітті ковельські міщани у перший понеділок після Нового року збиралися на вибори. Міська громада з-поміж себе вибирала вісім найосвіченіших і найтямковитіших осіб, які повинні мати досвід управлінської роботи, бути поміркованими і розсудливими...

Другий етап формування місцевої влади залежав від волі старости. Староста з числа вибраних призначав чотирьох ратманів, з яких один, знову ж таки з волі старости, ставав бургомістром. Бургомістр і ратмани виконували всі функції місцевої влади. Бургомістр відповідав за доходи в казну, місцеві збори та видатки на потреби міста. В обов`язки місцевої влади входило збирати штрафні гроші і забезпечувати порядок у місті. В середньовічні часи бургомістр працював всього місяць і передавав свої функції одному із ратманів. Така ротація проходила цілий рік, але до нових виборів. Дії, рішення і вчинки бургомістра і ратманів були під постійним контролем старости і безпосередньо короля. На всі проблеми місцевої влади король реагував своїми рішеннями.

Грамотою Сигізмунда III, виданою в 1611 році, передбачалось, "щоб всі продавці платили податі з лавок своїх щорічно, як це робиться в Бресті. А ті, що торгують сіллю, мають платити за місце, на якому продається сіль, а ті, що мають винні підвали, повинні платити щорічно 15 грошей в міську казну на поліпшення міста" (М. Іванішев).

Грамоти короля упорядковували місцеві відносини і були за-коном для місцевої влади. П`ятою грамотою Сигізмунда III, виданою у Варшаві на генеральному коронному сеймі у 1619 році, сформульовано цілий кодекс про місцеві збори і податки. Міщанам дозволялось збирати мито з тих, хто торгує: з кожної четверті хліба по 2 пенязі, з півмаци - півгроша, з маци - по грошу. Ці гроші витрачалися на ремонт огорожі і благоустрій міста. Таких грамот для міста Ковеля видавалось багато.

Звичайно, з погляду сучасника, видається недосконалою щомі-сячна заміна голови міста. Відносини місцевої влади з економічними структурами (ремісничі цехи) регулювались грамотами ко-роля і взаємними договірними зобов`язаннями сторін.

Винятком з правил в ті стародавні часи можна назвати правління А. Курбського, який запровадив свою структуру і стиль місцевого управління. Відмінивши норми і закони, які діяли раніше, він призначив урядником Івана Калимета. Останнього відзначали деспотизм, надмінність і зневага до міщан. Сам ви-гляд підкреслював це - він носив дорогі одежі, кафтан з позоло-тою, шаблю в позолоченій оправі і т. д. Був дуже багатим. Саме він запровадив кару, коли за несплату мита або податків винних сажав у боргову яму, наповнену водою і п`явками. Урядник І.Калимет чинив утиски і знущався над місцевими євреями, чим викликав ненависть міщан до себе, і не тільки ковельських. Так в 1571 році володимирські міщани закрили ворота і мало не вбили урядника, але йому чудом вдалось втекти. Та кара йшла слідом - в 1572 році Івана Калимета вбив князь Булига. Легенди, яка дійшла до нас, розказує, що під Полоцьком, в особистому двобої Калимет поранив князя. Суперники воювали з різних боків барикад - один за Московію, інший за Литву. Яким було здиву-вання князя Булиги, коли свого кровного ворога зустрів у Володимирі. Не роздумуючи, князь вихопив шаблю, кинувся на Калимета і порубав його на шматки.

Доля іншого ковельського урядника Кирила Зубцовського була набагато щасливіша. За хоробрість, виявлену в бою під Псковом, король Стефан Баторій нагородив Зубцовського і призначив уряд-ником луцьким.

Авторитарний стиль управління суперечив Магдебурзькому праву - він скасовував елементи демократії. Наприклад, засідання ми цевого уряду проводились тільки під головуванням старости або урядника. В нарадах, як правило, брали участь лише війт і ратмани. Всі рішення в книгу записував писар, якому громада платила по грошу від диму. Лише на початку XVII століття королівською грамотою було відновлено Магдебурзьке право.

Російські реформи
З 1795 року, після третього поділу Польщі, Ковель перейшов під юрисдикцію Росії. Катерина II, шоб не викликати соціальних і політичних заворушень, залишила на приєднаних землях старі порядки. Наприклад, влада у місті залишалась в руках Ржевуць-кого ше тривалий час. Росія чекала якогось соціального спалаху, шоб одним махом поламати старе і встановити нові правила гри. Таким приводом стало польське повстання 1830-1831 років. Реакція царської влади була швидкою і жорстокою.

"Дії литовського статуту скасовувались і замість них вводилось російське право. Були призначені російські чиновники. Російським людям даровані королівські маєтки, відібрані в бунтівників", - писав знаменитий П. Батюшков у книзі "Волинь. Історичні де Південно-західного краю". Скасувавши всі демократичні правила, царський уряд встановив свої, авторитарні, з чіткою вертикаллю від самої вершини піраміди влади до її основи.

Створюється Волинська губернія, на чолі якої стояв губернатор. Губернія ділитіїся на 1 повіті в. Ковель стає повітовим містом Росії. В свою чергу Консульський повіт ділився на 4 стани і 18 волостей. Для порівняння - Луцький повіт ділився на 16 волостей.

Управління губернією виглядало так: канцелярія губернатора, губернське управління, губернське управління у селянських справах, управління у міських справах, казначейська палата, управління державним майном, наказ громадського порядку, акцизне управління, відділення Держбанку, поштова контора, дворянські і депутатські збори, жандармська управа, окружний суд, митниця і т. д.

У місті діє повітове поліцейське управління, управління по військовій повинності, повітовий комітет громадського здоров`я, дворянська опіка, пошта, з`їзд мирових суддів і мирових посередників. Міська влада виглядала досить скромно. На чолі міської управи стояв міський голова (городничий), управлінців всього було 4. До управлінських структур входили також поліцмейстер, міський лікар, міська дума, управа купців, сирітський суд, мирові судді, нотаріуси. У місті запроваджувався прокурорський нагляд і податкова інспекція.

З розвитком економіки, особливо будівництва залізниці, в місті з"являються поштово-телеграфна контора, банк, держказначей-ство. Відтак розвивається соціально-культурна сфера: лікарні, школи, сирітський притулок... Царський уряд неодноразово вносить зміни в схему місцевого управління. В 1857 році магістрати втратили право судити. Міська управа мала займатись справами маєтку, забезпечувати порядок і господарську опіку убогих. Міській владі надається право складати бюджет міста. Вводиться нове оподаткування житла, возів, коней, собак і т. д. Росія регулює і політичні питання, що стосуються національних меншин. Місцевим євреям дозволялося торгувати і займатися ремеслом, але до місцевої влади могло входити тільки 10 відсотків цієї меншини. Нагадаємо, що в Ковелі в другій половині XIX століття євреїв було більше, аніж українців, поляків, або росіян.

Роль, яку Росія надавала місцевій владі, була окреслена досить чітко:
- побільше витягнути, викрутити благ для імперії;
- русифікувати український народ.

Українська влада українськими руками і розумом мала зміцнювати імперські устої. Призначаючи на посаду міського голови, перш за все, передбачалось вірне служіння царському режиму. Можна згадати городничою В. Крушевського, який працював у Ковелі з 1852 по 1861 роки. Він був призначений по переводу з Луцька, а ще раніше працював городничим Острога. Зумівши добре догодити спадкоємцю престолу, що перебував у Луцьку, він був обласканий подяками і грамотами від самого генерал-губернатора. Можливо, за ці заслуги В. Крушевського призначили городничим міста Ковеля.

Місцева влада, відповідаючи за збір коштів, за порядок в місті, його благоустрій та інші життєві проблеми, не могла реально впливати ні на розвиток міста, ні протидіяти русифікації його мешканців. У Ковелі наприкінці XIX століття не було українських шкіл. Через це Олена Пчілка, наприклад, вчить Лесю Українку приватне.

Багато міст і містечок, маючи досить вагомі підстави - торгово-економічні, духовні та культурні для свого розвитку - ніби зупинились і стали звичайними селами чи селищами. Місцева влада в цьому процесі була статистом - ніби простим споглядачем. Королівські грамоти і накази, відповідна увага, спричинили до бурхливого розвитку Ковеля в усіх сферах життя. Рішення царського уряду про будівництво залізниці Київ - Брест дало поштовх до інтенсивного розвитку економіки, торгівлі, культури і духовності. Але при будь-якому розвитку залишається вірною теза Арістотеля, що влада над вільними людьми є прекрасніша, продуктивніша і більше відповідає добру.

Судова влада
Ковельський староста вибирав із цехових міщан війта (суддю). Війт мав бути людиною чесною, віруючою, і мусив знати закони. Він вибирався на все життя. Міщани із свого середовища обирали лавників - народних засідателів. Всі вони складали присяги громаді в присутності бургомістра та ратманів. Суд судив міщан за кримінальні та цивільні злочини і всякі громадські порушення. За судові справи суду платили встановлене мито, яке між собою ділили війт і лавники. Зберігались відповідні права міщан і демократичність суду. Судова практика передбачала відповідний захист у вищих інстанціях. Якщо засуджений не погоджувався з вироком, він мав право передавати свою справу бургомістру і ратманам. Якщо й рішення бургомістра та ратманів не задовольняло, то скарга йшла до ковельського старости. Але коли компромісу і тут не було знайдено - справу розглядав королівський суд.

Є багато прикладів, які свідчать: влада князя, що виконував і функції старости, як і в княжі часи, була необмежена і несла в собі вседозволеність. А королівський суд був формальним актом, практично недієвим.

У середині XVI століття Андрій Курбський, одержавши ковельський маєток, призначив урядником міста Ковеля Івана Ка-лимета і надав йому всю повноту влади. Невдовзі, як уже зазначалося, за якусь провину Іван Калимет посадив трьох місцевих євреїв у боргову яму з водою та п`явками. Ті кричали на все місто від-болю і страху, але управитель був невблаганним і знущався ще жорстокіше. Ковельчани нічим не могли допомогти. Обурені євреї міста Володимира подали на Івана Калимета в суд за таке жорстоке самочинство. Калимет пояснював, що князь А. Курбський передав йому всі повноваження, тому він має право судити аж до смерті. Скарга дійшла до короля. Королівський суд попередив князя Курбського, але далі цього справа не пішла. А князь неодноразово суди проводив сам, не дотримуючись ні литовського статуту, ні німецького права. Прикладом цього є суд над служницею М. Гольшанської. У справі йшлося про крадіжку різних речей у великих розмірах і з комори К. Зубцовського, сподвижника князя А. Курбського. За статутом Курбський мав злочинницю повісити, а майно передати Зубцовському. Але Курбський прийняв рішення згідно з судебником Іоанна IV, мабуть, ближчого до душі і розуму князя. Зрозуміла річ, російські закони йому були ближчі.

Вищесказане засвідчує, що теоретично, на папері структура судочинства була справедливою і демократичною, а на практиці виглядала іншою. За фасадом закону високими чиновниками чинилися свавілля та знущання, порушувалися закони і за це ніхто не карався. Недарма європейська демократія передбачає розподіл влад і незалежність судової влади. Це хоч якоюсь мірою "стриножить" вседозволеність вищої виконавчої влади.

Правова свідомість мала свої витоки і основу в місцевих звичаях та порядках. На початку XVI століття правові відносини впорядковуються Литовським статутом (1529 р.). Дмитро Дорошенко наводить окремі приклади його дй: "За вбивство шляхтича, шляхтич платив 100 кіп грошей головшини родині вбитого і стільки ж великому князю: ... а за вбивство мужика всього 10 кіп. Шляхтич за те, що вдарив шляхтича, платив 12 кіп штрафу, але коли вдарив шляхтича "простий хлоп" або міщанин, то йому відрубували руку. За вбивство ж шляхтича хлоп платив головою".

На практиці все виглядало по-іншому. У 1583 році був застрелений сподвижник А. Курбського Вишневецький. І як стверджували, за наказом князя, його поховали без розслідування, а вдова, не маючи можливості, позовної заяви не подавала. Але коли брат убитого написав скаргу королю, той без слідства і суду написав листа з наказом оштрафувати Курбського на 2000 кіп грошей, на що останній дуже образився. І в свою чергу написав, що скаржник його звинуватив даремно і взагалі він утеклии слуга і має інше прізвище. Тоді король відмінив свою кару та дозволив Курбському розібратися в конфлікті.

Такі дії і їх наслідки могли мати місце тільки через слабкість законодавства. Приміром, у кримінальних та цивільних справах при згоді сторін закон взагалі не застосовувався. Так легко пройшло розірвання шлюбу Курбського з першою дружиною.

Сам А. Курбський поплатився за ігнорування законів і необізнаність. Грамота про передачу ковельського маєтку була підписана королем, але не затверджена сеймом. Тому король повернув землі ковельські під королівське управління, відібравши їх у дружини князя О. Семашківни.

В той час розірвання шлюбу в Литві і на Волині не представляло ніяких труднощів. Згода дружини і чоловіка були достатньою підставою для розірвання шлюбу. Незадоволене одне одним подружжя з`являлось спочатку до уряду і робили запис, в якому оголошувалось, що воно погоджується на розірвання шлюбу і дозволяє один одному вступати в новий шлюб. Духовна влада, як правило, не протидіяла цим звичаям.

Мирною угодою закінчилась судова тяжба А. Курбського з князем Булигою за вбивство І. Калимета. Булига на суд не з`являвся і за це на нього було накладено штраф у сумі 1655 кіп грошей. За законом Булигу чекала смерть. Мирна угода була підписана в присутності К. Острозького, воєводи Київського та інших повалених осіб.

Цікавими були розгляди судами справ і винесення вироків за скоєння злочинів. Так, в 1697 році дружині ковельського цех-майстра Габрієловій суд виніс вирок платити штраф на розбудову Благовіщенської, Воскресенської та інших ковельських церков Такі вироки були непоодинокі, вони залишались в XVIII і XIX століттях. Як приклад, можна нагадати випадок з практики мирового судді Петра Косача. За те, що селянин з села Любитів вкрав 3 мішки картоплі, суддя покарав його штрафом в 2 рублі. Ці гроші мали піти на утримання школи.

Росія після 1795 року ввела своє судочинство і російське право. Царський уряд розумів, що одним розчерком пера Магдебурзьке право, яке діяло століттями в західних областях, ліквідувати не можливо. Тому ішов пошук компромісу. Суди діяли, але визрівала реформа 1857 року в судовій справі відбулися зміни - магістрати втратили право судити. Самостійність судової влади мала свої переваги, хоч істина не завжди гріється під сонцем.

Суди в царській Росії залишались слугами влади. Пошлемось на ще один випадок, який-мав місце в 1856 році. Відомий нам городничий В. Крушевський під час пожежі в місті Ковелі посперечався з євреєм Ліберманом. "За дерзости, нанесенньїе Ко-вельскому городничему" при виконанні службових обов`язків суд посадив Лібермана в тюрму.

Друга половина XIX століття - це "ходіння" передової Інтелігенції в народ. Ковельський мировий суддя П. Косач, його друг і попередник М. Карташевський несли в собі дещицю лібералізму і проявляли прихильність до селян та міщан Ковеля. Така прихильність, як правило, не каралась. Але знайомство з народником Михайлом Лободовським і зберігання українських книг мало не коштувало П. Косачу посади. Реформи російського судочинства наближали імперію до демократичної Європи. Суди і судді були лояльні до дрібних побутових злочинів і безжалісні до революційних проявів, що посягали на устої царською режиму.

Влада у XX столітті
Ковель молена віднести до міст, у яких визрівали класичні моделі влади за різних окупаційних режимів. Польща запровадила просту і дієву схему управління, що безвідмовно діяла століттями. При цій структурі руками українців народжувалися багатства Польщі. Для контролю за цим ставився староста.

Австрійська окупація ввела знайомі нам порядки. Сотник Д. Ві-товський стає на чолі виконавчої влади Ковельського округу, який поділили на 15 жандармських станиць. Сюди входило 216 селищ і сіл. Д. Вітовський підпорядковувався комендантові. У Ковелі, як і в інших окупованих містах Волині, комендантом був поляк - прототип старости XVI століття. Ілюзії січових стрільців щодо українізації влади на Ковельщині не мали під собою ніякої основи. Добрі відносини Вітовського з вищими окупаційними начальниками не могли нести в собі навіть надії на українізацію і незалежність народу в майбутньому. Як урядник окружної команди, Вітовський був простим гвинтиком окупаційного режиму.

За Ризьким мирним договором від 18 березня 1921 року Ковель входить до складу Польської держави. На Волині встановлюється чотириступенева структура управління з поділом на громадське, волосне, повітове і воєводське. За законом 1933 року воєводства були поширені на всю Польщу. Ковель стає повітовим містом Польщі. На вершині піраміди ми бачимо того ж повітового старосту, внизу - уряд міста. Ще один погляд і ще один приклад. Фашистський режим встановлює знайому структуру управління. Виконавча влада створена з українців. Міський голова, або посадник теж українець, а над ним контрольний, політичний і репресивний гебітскомісаріат. Німецький порядок додержується українською поліцією. Ця схема спрацьовувала за рахунок репресій і наведення на місцеве населення страху. Австрійські окупанти на привокзальній площі вішали на стовпах сотні непокірних, поляки заселяли нові й старі в`язниці активними українцями. Німці розстріляли десятки тисяч ковельчан, а для наведення страху вішали непокірних українців на електричних стовпах. Радянсько-комуністичний режим хоч і мав демократичну конституцію, але створив знайому нам з XVI століття тоталітарну структуру влади. Як завжди, внизу - виконавчий комітет на чолі з головою, а над ним перший секретар Компартії України. Контрольні, надмірні політичні і репресивні функції виконував великий апарат, що складався з організаційного та ідеологічного відділів, партійних комітетів і бюро, економічного та інших господарських контролюючих` підрозділів і т. д. На цю структуру працював потужний апарат НКВС, пізніше - КДБ, міліція і армія.

Місцева влада виконувала роль буфера між населенням та партійним апаратом. УСІ негативні процеси і соціальні збурення мав приймати на себе виконавчий уряд. Роль "благодійного корм-чого" виконував компартійний апарат.

Старости XVI або XVII століття мали велику неосяжну владу і свободу дій. Перший секретар компартії був наділений такою ж неосяжною владою, але діяв у рамках жорстких правил, встановлених зверху. За порушення закону на користь режиму він не тільки не карався, а міг одержати заохочення, а за відхилення від норм і порушення партійної дисципліни негайно звільнявся. Ці правила гри поширювались на місцеву владу і керівників усіх рівнів.

У 1991 році Україна стала незалежною. Конституцією та іншими законами дерхсави встановлено нові форми і органи управління. З них, і це зрозуміло, вилучено першого секретаря компартії з його комітетом. Встановлено нові параметри місцевого самоврядування. Демократичні засади в Україні створювались на основі багатовікового досвіду західних країн.

Закон України про місцеве самоврядування передбачає прямі вибори міського голови усім населенням міста. Міський голова одночасно очолює раду з обраних депутатів і виконавчий комітет з апаратом фахівців відповідних галузей. Ковельська міська рада з 36 депутатів, як і міський голова обираються на 4 роки. Міськрада затверджує бюджет міста, встановлює місцеві податки і збори, вирішує земельні питання, затверджує стандарт міста і заслуховує звіти про роботу виконавчого комітету.

Виконавча влада забезпечує надходження доходів до бюджету, несе відповідальність за видатки на місцеві потреби, підтримує належний порядок в місті. На неї покладено також обов`язок соціального забезпечення малоімуших. Закон про місцеве самоврядування передбачає відповідальність за належну експлуатацію житла, комунікацій, вулиць, парків, закладів культури, медицини, спорту. Закон встановив договірні відносини органів місцевої влади з підприємствами промисловості. Органи правопорядку підпорядковуються адміністративне своїм міністерствам та відомствам. Та ж сама роль покладена на податкові структури й казначейство.

Останнє десятиріччя XX століття принесло для України нову хвилю випробувань в умовах самостійності. Майже п`ятсот років місто жило в умовах управління, яке працювало на іноземців-колонізаторів. Перші кроки в умовах демократії, перші спроби ринку, перші рішення місцевої і державної влади формують нові відносини і нову незалежну державу.

Князі Сангушки - Ковельські
Відрізок часу, що займають князі Сангушки в історії Ковеля, є значним - друга половина XIV - і перша половина XVI століття. Галицько-Волинська держава у другій половині XIV століття доживала свої останні роки. Король Гедемін оженив свого сина Любарта з волинською княжною, легко здобув спадкове право на ці землі. Практично за Гедеміна утворилась литовсько-руська держава. Це була держава, в якій політичне становище волинян і литовців було рівним. Тому й не дивно, що династія Гедемінів легко об`єдналась в одну державу. Вже Гедеміну доводилось витримувати напади німецьких рицарів. За час панування його сина Ольгерда ця боротьба загострилась ще дужче. Ольгерд довіряє оборону своїх земель від німецьких нападників братові, хороброму Кейстутові. Самому доводиться вступати у боротьбу з польським королем Казиміром Великим. У 1366 році місто Ковель Казимір таки захопив, але ненадовго. Через декілька років місто повертається у підпорядкування Ольгерда. Ольгерд, так як і було заведено серед інших князів, поділив державу між синами і братами. У 1377 році село Ковле Ольгерд віддає своєму синові Федору. Читача, очевидно цікавить, де взялось прізвище Сангушко. Посилаючись на історичні джерела, В. Денисюк доводить, що Федір Ольгердович міг мати язичницьке литовське ім`я. Відомо, що Литва в той час, за винятком окремих випадків, мала віру поганську, язичницьку, тому звідси могло піти прізвище Сангушко. Заслуговує на увагу інша версія, на якій наголошує В. Денисюк: "Князь Федір Ратненський мав трьох синів: Романа, який став князем Кобринським і від нього пішли князі Кобринські, але цей рід вигас наприкінці ХУ-го століття, Гурка - князя Красни-чинського і Сангушка".

Сангушко - це ім`я власне, яке у своїй еволюції стало родовим прізвищем магнатів Сангушків. Є версія вчених, що воно утворилось від імені Семен: Семко-Сенько-Сенгушко-Сангушко. Так чи інакше, ми знаємо, що від Федора Сангушка село Ковле переходить до його сина Михайла і той у 1511 році передає його сину Василю Сангушку. Саме Василю випала історична місія одержати в 1518 році грамоту короля про статус міста, а потім віддати Ковельський маєток королеві Боні і тим самим закінчити історію князів Сангушків Ковельських. Щоб мати об`єктивне уявлення, що собою представляли князі Сангушки, необхідно показати їхній майновий, політичний і соціальний стан. Сангушки були на одному щаблі ієрархічної драбини, що і Острозькі, Вишневецькі, Гольшанські, Чорторийські, як їх називали "княжата головні".

Головні або великі князі в ХУ-ХУІ столітті мали свій обсяг прав та свою модель відносин, що збереглися з древніх княжих часів. До цих прав належали:
- суверенність землеволодінь;
- право статутодавства, при якому князь видавав власні розпорядження і жалувані грамоти підданим в наданні їм земель;
- встановлення місцевих податків і зборів різних повиннос-тей і надання різних пільг;
- право суду над підданими аж до смертної кари;
- право бути і виступати у великокнязівській раді. Це право надавалось не за особисті заслуги чи за перебування на державній службі, а винятково за звичаєм стародавнім;
- право підсудності тільки королю, а не місцевому суду або шляхті.

Князі Сангушки, володіючи правом бути у великокнязівській раді, забезпечували собі контроль над політичним життям регіону. Але у великомасштабних або загальнонаціональних інтересах такий вплив української фракції був мінімальним. Українських князів налічувалось всього 9, а загальний склад ради у XVI столітті був 180 осіб. Хоч самі князі мало переживали за державне або національне, кожен князь увесь свій потенціал, усі сили й енергію віддавав на створення власної держави-володіння, яка, мов міраж, приносила почуття фальшивої могутності і усвідомлення своєї влади і своєї значущості.

Великі князі володіли особливим правом збирати збройні загони на війну і при цьому йти не в складі загального ополчення, а окремим власним формуванням. Князь, зазвичай, мав право на персональні листи, повідомлення від імені великого князя про початок військових дій. Причому звичайні листи опечатувались зеленим кольором, а королівські і великокнязівські - червоним.



На Волині на одного поміщика припадало 2233 десятини землі, Сангушки мали 31349 десятин, в той час як граф Потоцький - 31723 десятини, а знамениті Радзівіли - 36928 десятин.

Найбільшими князівствами Волині в XVI столітті були:
- Острозьке з Рівненщиною, Заславщиною і Дубровицькими маєтками;
- Несвізьке із Збаражчиною і Васильківщиною;
- князів Сангушків з маєтками Ковельськими, Ратнівськими, Каширськими.

Шляхта у цей час виглядала порівняно дуже скромно. В ковельському старостві в 1556 році шляхта мала всього одне село, а й 1590 - 19. Сангушки, використовуючи свої князівські права, надавали або частину маєтків своїм підданим. Вони застосовували форму ленного права, надання земель під земельну суму: "нагороджуючи... записал єсми ему во йменню своем... у 200 коп грошей. А сьін мой й потомки его отнимать не мают, первой мают отдати 200 коп грошей". Таке обтяжливе пожалування земель було основним у земельній політиці короля. Є й інші приклади щедрого пожертвування своїм підданим. В 1542 році князь Василь Сангушко Ковельський надає дворище у селі Мощена слузі Демиду Войтковичу, "которьій с детства свое-го при дворе нашем слркил, бил нам челом, просячи нас о хлібокормлении". В обов`язки Войтковича входило "конем служити" і князь зобов`язувався ні в чому слугу свого "не кривдити й порушати" самого, його нащадків "боронити".

Рід Сангушків виступав не в одній особі, а, як бачимо, в XIV столітті, представників чоловічої статі - 1, в другій половиніXV ст. - 4, в першій половині XVI ст. - 9, в другій половині XVI ст.- 7, в першій половині XVII ст. - 2. В кожному відрізку із семи поколінь ми простежуємо цю просту еволюцію піднесення і затухання роду. Можна з впевненістю припустити, що кількість населення чоловічої статі несла в собі і негативний елемент. Князі дрке часто конфліктували і сперечались за землю.

У 1537 році князь Андрій Михайлович Сангушко уклав двосторонню угоду із своїм дядьком Василем Сангушком відносно розподілу маєтку: Городелець відокремлювався від маєтку Ковеля і Клевецька. В угоді було записано: "Я князь Андрій з дядьком моїм князем Василем, про ту землю, що граничить проміж нас, від Городельця їдучи до Ковеля по березову стругу, і тою березовою стругою в річку Турію, а далі через ту березову стругу, там, де впала в річку Туру, моїм людям Городельським езов не бити і риби не ловити і інших пожитків не мати, з Городельця їдучи дорогою до Клевецька по зарослях... - направо від дороги поміж троскіт і троскотця по той край зарослів від Клевецька вся та заросель має бути до Городельця... і то поле троскітське має бути до Городельця, а берез того поля від Клевецька, що з дороги наліво, з троскітським болотом у лимушське болото, посеред болота, а Лимушським болотом до річки Турії...".

Неспокійні Сангушки мали проблеми не тільки між собою, але й самим королем. Так, у 1441 році Сангушко Федькович силою приєднав колишнє родство, на той час королівське Ра-тенське. За це король Казимір Великий відібрав у нього волость Каширську. Такий рішучий крок короля змусив Сангушка підкоритися. Сангушки прибувають до короля з волинськими князями та боярами, віддають йому належну шану і супроводжують його аж до Вільна. Сангушко Федькович одержує пробачення і "був повернутий до ласк", тобто король повернув йому Ратне.

Князі Сангушки, як і Острозькі, були походження українського. Всіляко підтримували православну віру. На початку XVI століття з`являються православні святині у селі Ковле - Благовіщенська церква та Воскресенський собор. Біля цих церков споруджено школи і богадільні для бідних. Відомо, що при Сангуш-ках Ковельських з`явився Свято-Троїцький монастир, який став осередком культури. Ченці переписували книги, малювали ікони і займались іншим культурним ремеслом. Але так як і рід Острозьких, Сангушки поступово відходили від православної віри до католицької. Милентій Смотрицькйй в 1610 році від імені матері-церкви-вітчизни оплакує відступництво і зраду: "Де той неоціненний камінець... що сяяв, наче світильник, наче сонце між зорями в-короні голови моєї, дім Острозьких, що блиском світив і руських князів родив; неоціненні сапфіри князі Сангушки, Зас-лавські, Зборацькі, Вишневецькі, Чорторійські...".

"Неоціненні сапфіри князі Сангушки" діяли в жорстокому психологічному, політичному і правовому полі польського короля, польської влади, польської духовності, в якому українське, немов дим від вогню, непомітно зникало, розчинялося у повітрі. Не можна звинувачувати одних Сангушків, ні Острозького, що поступалися своїм родовим українським на користь польського або литовського. Після Данила, міг об`єднати українців той же Острозький, але не зумів. Сангушки не могли і не хотіли.

Сангушки родичалися, об`єднувалися з іншими родами за рахунок шлюбних відносин. Кинувши оком на родовід Сангушків, ми побачимо, що цей процес ішов різними і несподіваними шляхами. Дмитро Сангушко обрав собі за држкину Галину Острозьку, причому силою, і в цьому йому допоміг сам Костянтин Острозький. Софія Андріївна Сангушківна поєднала свою долю з Федором Заславським, (ім`я не збереглося) Андріївна Сангушківна - з Федором Чорторийським, Ганка - з Іваном Сапегою, Федір - з Ганною Депотівною. Шлюбні зв`язки Сангушків простежуються аж на Київщину, до Гальшки Василівни Гулевичівни, фундаторки Київського братства. Шлюбні зв`язки, з одного боку, грали роль підсилювача стабілізації роду, з іншого - спричиняли подрібнення князівських володінь. Ковельський період князів Сангушків закінчується 10 березня 1543 року, коли староста Ковельський Василь Сангушко обмінявся маєтками з королевою Боною, дружиною короля Сигізмунда. Василь Сангушко одержав від королеви маєток Горболь, Смоляни і Обольци. В грамоті короля наводиться угода, в якій мовиться: "Аж я, маючи великим и незносны кривды свои от молодости своее, аж и до того часу от брати кревных своих и от инших многих суседов своих як в поседании земель, так в частых заплатах, и презысков их, ко горам им чинил, завжды ку впаду и шкодом приходил... и долги немалые себе заводил... Ее милость королева и великая княгиня Бона рачила надо мною, слугою и подданым своим милосердье и ласку свою господарскую оказати и з волею господаря нашего, короля Его милости рачила Ее милость мне дати в отмену волость Горвол, а двори свои: Смоляне, и Обольцы (ныне Могилев-ской губернии Оршанского уезда) зо в сим, як тая волост и тыи дворы в себе мают и як ест в листе Ее Милости ширет описано, а в противку тое волости и иных дворов Ее милости спустилом ее милости отменого имене свои отчизны" вси и купленые и всякими обычаи набытии ничего себе и ни потомков и ни ближних своих в тых имениях не оставуючи: то есть замок Ковле з местом і з дворы к нему прислухаючими и прилежачими, на имя: Мощеном, Дубном, Клевецком, Туличовом и з сел к тому ж замку і двором прислухаючими на имя: Вербка, Монастыр святой Троицы, села Монастырские, Гошин, Бахово, Лагодлево, Волы, Озер-ница, Облапы, Городыше, к церкви Городышенской: Новосады, Соколова Воля, Осовецкая Воля, замок Миляновичи з местом и з дворы к нему прилежачими на имя: Парыдубы, Нуйно, Сомын, Туровичи, Годевичи, Клечковичи, Голшаница, Зилово, Бояре Дворецкие, замок Выжва з местом и з дворы к нему прилежачими на имя: Хотешово, село Выжва Старая, Брод, Гридковицы, Красная Воля, Секун, Шушки, Мостиша, замок Филимичи з местом и села к нему прислухаючими на имя: Заставцы, Седмерты, Красная Воля.

Которы и ж замки и именя свои спустилом, королевой Ее Милости и великой княгине Боне, напервой с костелом и с церкви Божими и с подавани церковными, з месты и з дворы и с нашними дворными, з боярами и з людьми боярскими и слугами путними, з людьми тяглыми и з данными, с торги и з ярмарки з мыты, с корчмами и с всякими подачки и платы в тых местах и дворах моих, с Чыними пенегиными и кунучными и з дними медовыми и грошовыми и овсяными и зо всякого власно-стью тых замков и мест и дворов и имений моих то есть зо всими землями пашными и бортными, з леса, боры и дубравами и з ловы всякого зверю, малого и великого и пташними и бобровыми топы з реками и речками, с озеры и с ставы и ставищы, з млины и их вышелки и зо всем тым правом и власностью, якь ся тыи замки места и дворы и имене мои сь стародавня сами в себе и в границах и в обыходах своих мают, ничого ни себе и ни потомков и ни ближних своих не заставуючи" (М. Теодорович). 166 років служило місто династії Сангушків Ковельських. А може й, навпаки, Сангушки служили Ковелю, щоб воно стало містом, збагачувалось і розвивалось. Великий слід Великих князів на Ковельській землі і сьогодні чекає на подальше дослідження.

Королева Бона
Вітер історії доносить до нас безліч подій, фактів, історичних постатей. І кожного разу сучасники по-різному сприймають цей вітер, а відтак буває закручуються цілі циклони, які деколи далекі від реальності.

На початку XVIII століття Івана Мазепу вважали зрадником, в кінці XX він стає на постамент національного героя. На великого політичного діяча і полководця XVII століття Богдана Хмельницького раз за разом повіває від наступних поколінь холодним вітром звинувачення. Розуміючи різномасштабність історичних постатей, щось подібне можемо сказати і про королеву Бону. Ми не наважуємось і не збираємося її судити, а просто спробуємо зробити певні штрихи до її портрета.

Народилася королева 2 лютого 1494 року в Італії. Дочка міланського аристократа, герцога Сфорца, вона отримала всебічну, європейського рівня освіту. Нагадаймо той славний час, в який народилася королева. Епоха Відродження дала світу неперевер-шених геніїв. Знаменитий Леонардо да Вінчі переїжджає з Флоренції до Мілана і створює свої шедеври, такі як: "Тайна вечеря", "Мадонна серед скель", "Поклоніння волхвів". Більше того, родина Сфорца запрошує Леонардо до себе і він творить фамільний пам`ятник "Колос", "щоб увічнити пам`ять знаменитого і славного роду Сфорца". (А. М. Ефрос. Майстри різних епох).

У цей час геній Мікеланджело Буанаротті дивує Італію своїми сонетами і змагається з Леонардо та іншими художниками. Вулканічна енергія титанів формувала дух вищої італійської знаті. І не тільки її. Юна Бона перебувала в зоні діючих духовних вулканів і сама наповнювалася усім передовим, духовним, високо культурним, що тільки існувало на той час. Тому й не дивно, що в середовищі князів вона була королевою по праву і несла в собі той свіжий вітер Європи, який був так необхідний на теренах Волині, Білорусії і Польщі.

У 1518 році Бона переїжджає до Польщі і стає дружиною короля Сигізмунда І. Король щедрою рукою надає в користування своїй коханій дрркині маєтки і землі в Польщі, Литві, Білорусії і на Волині`. Пізніше, в результаті обміну, до неї переходить маєток ковельський, що був власністю князя В. Сангушка. Королева має своє бачення економічних, соціальних, духовних проблем і видає з цього приводу відповідні укази, які затверджує король. Вона активно впроваджує західні порядки і звичаї, стає законодавцем західної моди і етикету. Призначивши В. Семашка старостою, королева береться за влаштування міста і маєтку. З наказів королеви ми бачимо, що Вона впроваджує європейські порядки на основі законів та справедливості. Вона зобов`язує старост не ображати міщан, не знущатися над ними. Ковельчанам дозволяється дотримуватися своїх древніх звичаїв. УСІ накази, рішення і міські діяння мають записуватись писарем війта у спеціальну книгу. Ми знаємо, що німецьке право дозволяло у містах селитися людям інших національностей. Для запобігання національним і релігійним конфліктам євреї мали селитися окремо: "...Забороняється жидам будуватися поміж християнами, а приписується жити на окремій вулиці". (М. Іванішев).

При королеві Боні бургомістр і єврейський раввин звільняються від податків. Міщанам приписується і дозволяється відкривати ремісничі цехи. Звільнення від податків або зменшення їх давало можливість цехам і торговим міщанам розвиватися. Але при цьому і євреї, і міщани мали працювати на різних роботах, необхідних для міста, таких як облаштування огорожі, осушення, благоустрій.