Новини
Особистості
Центр правової допомоги
Ковель туристичний
Газета "КОВЕЛЬ СЬОГОДНІ"
Презентації
Ковель і видатні люди
Історія
Суспільно-політичне життя
Соціальна сфера
Економіка
Освіта і наука
Культура
Релігія
Спорт
Стратегія розвитку
Зовнішні зв`язки
Пісні
Журнал ПТАХА
www.muzprostir.com.ua - Все про музику на одному сайтi!

Коломия

Ковельські цвинтарі

Ковельські цвинтарі
     Ковельський цвинтар, або як його звали в народі "польські могилки", зустрічає таємничим поглядом Михайлівської церкви. Храм і є для того, щоб берегти дух тих, що померли, передавати його живим. Зліва біля каплиці виділяється місце, де поховані протоієрей та священики. Гомоніли молитви до Бога і пішли по його волі: хто від віку, а хто за велінням його величності випадку. На одній із надгробних плит надпис: "Феодосій Іллюк, 28.03.1943 р. Вічний тобі спокій, дорогий і незабутній друже і батьку". Це він загинув від рук коменданта Ковеля Маттеі (Мантеля). І нам ніби відкривається віко страшних подій окупації. За те, що втікали в ліс, і зрадили німців ковельські поліцаї, Мантель їхав і вбивав по вулиці перехожих. Священик Іллюк був дев`ятим, бачила цю трагедію племінниця і побігла до родичів. Вони й випросили тіло священика і поховали його як християнина. Інших каратель Мантель хоронити не дав - хай лежать для перестраху.

     З правої сторони біля огорожі - типовий для сталінських часів пам`ятник заступника голови міськвиконкому Федора Михайловича Приступи (1920-1955 рр.). Журнал "Універсум" повідомляє нам, що його смерть не випадкова, а спланована. Федір Приступа був розвідником, який бачив останнім Миколу Кузнецова. Загадка смерті, яка досі до кінця не розгадана. "Викликає підозру, що передчасно пішли з життя усі люди, які б могли щось розповісти про смерть Кузнєцова. Останніми, хто бачив його були розвідники Василь Дроздов, Федір Приступа. Невдовзі після війни Дроздов загинув у Бродівському районі Львівської області, а Приступу знайшли мертвим біля перекинутого мотоцикла у Ковельському районі Волинської області. Дві розвідниці кузнєцовської групи - Ліда Лісовські і Майя Мікота після війни були застрелені з військового студебекера по дорозі з Острога в Шумськ. Хто їхав цією автомашиною, невідомо, бо у Кременці вона потрапила в аварію. Судмедексперт, який давав висновок про смерть розвідниць, був убитий наступного дня".

     Стежка цвинтарю не визнає порядку чисел і дат історії. Вона веде нас то близько до подій минулих, а то раптом кидає через роки подалі. Тільки невеликий напис - ім`я, по-батькові, прізвище, роки життя - і все... Чи то клятва берегти таємниці, чи то сталінський страх стоїть на сторожі? А навпроти ми читаємо гучний напис: "Вечная память бойцам робоче-крестьянской армии, погиблим за освобождение трудящихся Западной Украины, 19 сентября 1939 г.".

     Під високим, у формі піраміди, монументом захоронення немає. Ця споруда збудована бійцями, які загинули у 1920 році. Тоді велику відвагу виявив бронепоїзд "Комунар". Оточений з усіх сторін, він вів запеклий бій з поляками. Попереду палаючий потяг, кругом ворог. За наказом командира бронепоїзд замінували і проклали бікфордів шнур. Але машиніст, ризикуючи життям, спробував відігнати палаючий потяг. Під кулями, вибухами снарядів він пробрався до паровоза і вивів його на запасні колії Бронепоїзд, відстрілюючись, прорвався до Ковеля, лишивши 10 чоловік вбитими. Мовчить споруда, зберігаючи минулі події.

     Дати захоронень переносять нас на кінець XIX - початок XX століття. Стрункі пам`ятники нагадують нам про часи великої царської імперії. В одній огорожі під скромними пам`ятниками спочивають троє молодих людей. Шумовська Таїсія Гнатівна. 18 років. Дивиться з фотографії невинно і мовчить. А поряд стрункий, юний і рішучий поручник Кінгбурзького 19-го драгунського полку Борис Миколайович Гловачевський, 24 роки. Спокійний погляд - без осуду і докору. А за ним велика трагедія кохання.

     Розказують цю історію із сльозами на очах. Покохали одне одного без тями. Зустрічались таємно від батьків. Молоді янголята, мов голуб з голубкою, воркували свою ніжну пісню кохання. А батьки - проти. Для дочки - поручник не пара. Просились, плакали, благали і даремно, мов об стіну. Перший постріл в серце коханої, другий - розбиває своє серце. Один рік, один день, одна фатальна хвилина: 1.12.1904 року.

     Почув брат про трагедію, що сталася з сестрою, примчав у Ковель. Виплеснули горем пекучим емоції і натиснений злополучний фатальний курок пістолета. Шумовському Володимиру йшов 19-й рік. Не мовчать пам`ятники. Вони ще і ще раз стверджують істину - кохання сильніше заборон.

     Напис лише підтверджує цю просту життєву істину.
"Тише, о жизни
Покончен вопрос,
Больше не надо
Ни песен, ни слез".

     Ці слова від них, юних і закоханих, останні для нас.

     Поряд поховання офіцерів іншого полку. Біля самої церкви високі пам`ятники полковника 165-го ковельського піхотного полку Н. І. Лебедєва і його дружини. Ніби офіцери царської армії стали на варті біля церкви.

     Між сучасними могилами чіткий російський напис повідомляє, що "Доктор Михаил Разумов 28.04.1890 года" пішов від нас на 33 році життя. Він був сучасником подій, що творились у Ковелі, коли тут жила велика Леся Українка.

     Російська імперія цінувала своїх чиновників:
"Поміщик акциз-наглядач. І. С. Радомський. 1892 рік". На 52 році життя пішла важлива людина, яка кувала гроші до бюджету Росії. Ти для держави - держава для тебе. Вірнопіддане служіння понад усе.
"Той день, коли твій дух погас
І серце перестало битись,
Став найстрашнішим днем для нас
І ми не можем з цим змиритись."
 
     1959-1980. З кінця XIX століття ми перенесемось в XX, щоб ще раз підтвердити, що в земному житті все повторюється і вимір часу - поняття умовне. Віктор Валентинович Черняк, що загинув трагічно в автокатастрофі. Ішла впевненою ходою династія Черняків. Три брати. Михайло пройшов усю війну, визволяв Ковель, керував довго електромережами, Валентин був другим секретарем міськкому партії, Юрій керував фінансами міста. Так і пішли за Віктором у світ інший. Надломилось дерево династії. Рівняє Бог бідних і багатих. Не жаліє доля ні сильних, ні значимих.

     Від індивідуальних життєвих трагедій ми переносимося знову до подій історичних.

     Над могилами стоїть хрест. "Польським воїнам, що полягли на волинській землі у роки Першої світової війни. Співвітчизники 1996 рік".

     За великим хрестом ціле поле однакових невеликих хрестів, під якими польські вояки. Немає ні прізвищ, ні імен на хрестах. Воювали на українській землі і лишились у ній навічно. Спіть спокійно, вояки-поляки, - ви не винні і не несете відповідальності за інтриги політиків та урядовців. На цьому цвинтарі вас 150, а скільки всього!? Це ще раз підкреслює, що цвинтар - речник миру!

     Поряд, через вузеньку алею - мармурові плити. Під кожною по шість заборонених вояків. На плиті викарбувано шість імен і прізвищ. Одна з невідомими солдатами. Звучить скорботна мелодія - це вони промовляють до нас живих. За кілька кроків далі нас зустрічає великий монумент. Скорботна мати із сином на руках продовжує сумну трагічну колискову. Ці її сини захоронені в цій братській могилі. 1620 солдатів залишились тут навічно. Визволили місто і залишились на вічний спочинок. Збоку і позаду мов на почесну варту до рядових солдатів і офіцерів стали Герої Радянського Союзу капітан В. А. Смірнов, ст. лейтенант В. К. Олійник, майор Підколоднов і, немов би зберігаючи військовий ритуал і вимоги статуту, вищі за званням полковник Моргуліс, підполковник Фадєєв, підполковник Безсонов. За цими іменами - жорстока стодвадцятисемиденна січа за Ковель. На прикордонних рубежах німці вирішили створити другий Сталінград. Тисячі жертв і суцільні руїни міста. Німецькому генералу за оборону Ковеля Гітлер вручив найвище нагороду - Хрест з діамантами. Нагорода для солдата - слава і гордість, для матерів - це сльози. Дорога ціна заплачена за свободу і волю. Цвинтар промовляє. Цвинтар застерігає.

     З лівого боку Братської могили, немовби вибачаючись, - пам`ятник з мармуру ще одному Герою Радянського Союзу ст.лейтенанту Петру Клименку. Пройшов війну і лишився живий. Не загинув від кулі. Ми знаємо сміливців, яких доля провела через пекло війни і лишила живими. Вони творили подвиги, які золотими літерами внесені в літопис великої війни. Від Братської могили поміж сучасними хрестами алея цвинтару приводить до двох хрестів із сталевих труб з дерев`яними табличками: "На цьому місці захоронені жертви більшовицького терору, які були розстріляні в тюрмах і ізоляторах НКВС 21-23 червня 1941 року". Мав тут бути насипаний великий курган як символ жертв політики геноциду та репресій. Розстріляли винних і невинних. Скільки захоронено, ніхто не знає.

     Документи НКВС мовчать у таємних сховищах спецархівів. Страшна сталінська машина нищила безжалісно, холоднокровне і методично мільйони людей. До світлої комуністичної ідеї - через жертви.

     23.06.1941, за 6 днів до приходу німців в`язниця була переповнена "класовим ворогом", "агентами буржуазії , "націоналістичними запроданцями". Насправді знаменита "трійка" судила на смерть селян, робітників та інтелігенцію. Під виглядом евакуації арештованих переводили в сараї залізничного НКВС. Голодні й побиті, ледь живі вони не вірили, що їх розстріляють. Історія не знала такого. А машина терору працювала.

     Групами вивозили арештованих за стайню, ставили лицем до ями і - постріли в потилицю. Завели трактор, щоб не чути пострілів. "Чорні ворони" підвозили все нові жертви. За день 250 чоловік засипали землею. Збереглись імена: Данило Барбарук - вчитель з Облап, Федір Муха з Нового Мосира, Федір Кухта, Олександр Жук - учитель із Старих Кошар, Платон Шелепа з Турійська, брати Захар і Юстин Власюки, Трохим Власюк, Пилип Карпук із Сільця, Тетяна Рибчук з Перкович, Маруся Романчук - вчителька з Седлища та сотні інших.

     28.02.1942 року при активній участі "Просвіти" відбулось перезахоронення. Тисячі людей з`їхались. Сумна і трагічна похоронна процесія. Перша труна з невідомим в`язнем. За нею ідуть священики, хоругви, прапори і 75 домовин, що несуть на руках, в яких останки загиблих.

     Сотні вінків, серед них три тернових. На стрічках написи "Українським мученикам", "Борцям за долю України" та інші. Священик Благовіщенської церкви Вишневський відслужив службу і виголосив проповідь. Домовини клали в дві широкі викопані півколом ями, щоб потім за козацьким звичаєм шапками і руками насипати пагорб. Падали пригорщі чорної землі в яму і глухо відбивались в душі. Сталінські слуги стерли надгробні знаки. Пішохідна стежка пролягла на тому місці, розділивши братську могилу навпіл. Тепер два залізних хрести своїми написами промовляють: "Вічна слава і шана всім, хто віддав своє життя за вільну і незалежну матір-Україну".

     І знову, як свідчення нашої суперечливої історії, через декілька метрів братська могила партизанам і розвідникам: "Радянським партизанам, замордованим буржуазними націоналістами в січні 1943 року", з іншої сторони - загиблим в жовтні і в липні 1943 року - розвідникам. І ці 29 чоловік, серед яких один невідомий, загинули за волю і свободу Батьківщини при визволенні Ковеля. Об`єднав цвинтар борців за волю України на одному місці. Чи то провидіння, чи то фатум. Розповідають про мудрість іспанського диктатора Франко: політичних супротивників, які билися на смерть, він поховав на одному кладовищі і поряд.

     Бабуся Манька з села Клевецька засвідчила, що коли після визволення Ковеля та його околиць місцеві жителі звозили загиблих у братську могилу, то біля радянських вояків і цивільних захоронили двох німецьких солдатів, що загинули в бою. Перемішалися кості, вивезли їх в Турійськ у нову братську могилу. Але акція символічна і не менш цінна ніж та, що творив диктатор Франко. Примирення не має альтернативи. У ньому запорука спокійного, цивілізованого майбутнього. Якщо пройти крізь густий ліс сучасних хрестів і пам`ятників, відкривається панорама захоронень великої Речі Посполитої 30-40-х років. Полякам хотілося відновити минулу славу. Двадцяте століття познущалось із них. Такі гарні пам`ятники, що свідчили про силу і міць держави польської, сьогодні поглядають на нас розбитими, розламаними, розібраними і часом, і людьми. Час розтрощив минулу силу, газети писали в 1920 році, що Ковель став вільним. Від чого і від кого? "У кожного своя воля, і свій світ широкий" - писав Шевченко. В 30-40-і роки в Ковелі і воля, і світ були польськими. І не випадково, що на українській землі залишились тільки руїни над шляхетними поляками. Ніхто вже сюди не приходить, не плаче і не прибирає. Тут на Ковельському цвинтарі минула чужа слава не потрібна стала.

     Пройшовши далі біля акуратно прибраних сучасних могил, ми помічаємо сумну тумбу, що береже таємницю загибелі німців у Першій світовій війні. Від цього бетонованого саркофагу колись тягнулись могили німецьких солдатів аж до вулиці Незалежності. У куточку лишилось 12 невинних плит з написами, хто і в якому році був похований. Сучасні німці загиблим військовополоненим в Другій світовій війні спорудили три чорних мармурових Хрести і трохи далі на землі хрест з викарбуваною на мармурі німецькою каскою переплетеною дубовою гілочкою. Німці відновлюють пам`ять про себе на українській землі. Надіємось, що і цей жест - в ім`я миру.

     Ковельський цвинтар спресував в одну площину більш як ціле століття миру і війни, боротьби і перемог. Об`єднав українців, німців, росіян, поляків та представників інших національностей.

     Хто винен в трагедіях і війнах, хто має кару за мільйони жертв? Німці, відчуваючи провину за дії предків, проявили ініціативу, зібрали кошти і разом з українцями-ковельчанами біля центрального цвинтар спорудили пам`ятник жертвам Другої світової війни.

     Розщеплений Хрест, розколена земна куля, червона кров - мають застерігати нащадків. З обох боків дві православні церкви: зліва - Андріївська Київського патріархату, а справа - Михайлівська Московського патріархату. Виграють дзвони обох церков над душами мертвих.

     А сьогоднішнє діюче міське кладовище знаходиться за залізницею. За останні роки воно вже вкотре розширюється. Воно теж в собі сконцентрувало, немов у комп`ютері, масу інформації про життя простих і визначних ковельчан. Спочивають там - голова районної адміністрації Г. Остапюк, що трагічно загинув на колодяженському переїзді, секретар Ковельському виконкому Тетяна Сахнюк. Споглядає на нас з фотографії молодий талановитий співак Богдан Гнатюк, смерть підстерегла його в автокатастрофі. Тут і вояк Сметюх, що загинув в Афганістані. "Всі поїдемо в одній труні. Ніхто з причіпом добра на кладовище не їхав",- любив повторювати директор м`ясокомбінату М.Фурман, який теж похований тут. Тисячі і тисячі душ спочивають на новому цвинтарі серед соснового лісу, шумить віття навколо нерозгаданою розмовою і мертвих, і живих. Розкидані по місту захоронення. На схід від міста на колінах стоїть радянський солдат з автоматом, а в землі - 8 невідомих воїнів (біля залізничного переїзду). На захід, по вулиці Володимирській - кладовище, на якому поховання з ближніх сіл Будищ, Довгоніс, Люблинця і бідних ковельських міщан.

     На північ, біля вербського кар`єру захоронено 1,5 тисячі вояків, що загинули в Першій світовій війні. На території військової частини, що на Горці, поховано теж близько 1,5 тисячі людей. Свято-Воскресенський собор оберігає захоронення з південного боку, біля огорожі - 7 могил у 2 ряди, а із західного - спочиває благочинний О. Козка, що загинув в автокатастрофі, по дорозі з Москви.

     В районі кінотеатру Лесі Українки і дитячої лікарні було захоронено 100 чоловік. На території, де розташований новий корпус лікарні, останки заборонених викопані.

     Між деревообробним комбінатом і паливним складом поховано 200 німецьких вояків. Поховання розкопано і знищено. Біля центрального в`їзду в напрямку поля було захоронено 150, а біля ставка- 70 німецьких солдатів.

     Невеликий цвинтар був біля управління газового господарства - це жертви Ковельської тюрми. Найдавніше єврейське кладовище, про яке згадує історик М. Іванишев, і яке знають ковельчани, було по вулиці Володимирській. Сьогодні там побудований палац культури "Ковельсільмашу". Ще одне єврейське кладовище потерпіло від сучасників - на ньому збудовані адміністративні і виробничі споруди ремонтного житлово-комунального підприємства №2 по вулиці Д. Галицького. Необхідно згадати цвинтар французьких вояків, що загинули біля Ковеля у 1812 році, який знаходився на місці теперішнього стадіону "Ковельсільмаш". Його зруйнували поляки для будівництва костелу. Немає ні цвинтаря, ні костелу - є стадіон для гри у футбол.

     Всевишній розпорядився по-своєму. Береже цвинтар таємниці людей. Відкриєш ледь-ледь двері і випливають історичні події і факти. Ми зробили тільки невеликий крок до цих таємниць.