Наші друзі
Контакти
Видання
До нас пишуть
ВІДЕО
Анонси
Архів
Торба
Фотогалерея
Кафеліт
Партнери
Цікаво про цікаве
Результати пошуку
Питання-Відповіді
Анонс номеру
Новини


   
НАШІ ДРУЗІ
КОВЕЛЬ. Історія та сучасність
Молодіжний портал Волині
Дух Волі - суспільно-політичне інтернет-видання
Світ молоді
Бандерштат
Каміло Хосе Села: думати, знати і бути вільним
    «Я пишу через самотність і говорю через самотність», – такі напівправдиві слова говорив про себе один із найвизначніших письменників Іспанії, Нобелівський лауреат з літератури Каміло Хосе Села. Людина, у серці якої одночасно жило шість мільярдів людей, глибоке презирство та велика любов до них.
Рубрика: Торба
У Луцьку – «Дурнєв+1»
     Сьогодні до Луцька завітали ведучі та незмінні обличчя популярної телепрограми «Дурнєв +1» телеканалу «ТЕТ» Олексій Дурнєв та Дарина Ши, – інформує «Волинська правда».
Рубрика: Новини
З Днем народження, «Намисто»!
     1 лютого виповнилось 3 роки фольклорному колективу «Намисто»!Кожна з дівчат-учасниць гурту – різностороння цілеспрямована особистість.      Певно, не всі знають поіменно «намистинок», тож знайомтесь:
Рубрика: Новини
НЕСТЕРПНА НОСТАЛЬГІЯ
     Інколи буває сумно пригадувати свої синдроми скромності і гордості. Невикористані моменти на тролейбусних зупинках, у плацкартних вагонах. Щось стримує сказати банальне: „Котра година ?”, „Коли була остання дванадцятка?” чи просто шокуюче: „Давайте знайомитись. Я...”. І все це відкладається на потім, на наступну більш сміливу середу чи суботу.

Стіна з пап’є-маше

     Хвилини кіносповіді, подаровані американським режисером Річардом Лінклейтером, – це занурення у схожий із власним захованим світлом у спогадах момент, коли ми забуваємо про патологічні фобії переходити межі, руйнувати стіни наших замаскованих володінь, причепурених під нами ж обраний образ: сміливця, падлюки, розумника, благодійника, говоруна тощо. Такі історії траплялися майже у кожної людини. Чарівні своїм магнетизмом зіткнення двох людей на обмежений часовий проміжок: зворушливі розмови, відверті вчинки, поспішні очікування конечного розставання. Це рідкісний шанс зустріти кіно у власному житті, сходити до себе на сеанс і отримати купу довгоживильного раю у думках. Десь порізно, сховані кожен у власних понеділках і п’ятницях, ми переживаємо той обірваний, але такий ностальгічний, омріяний зв’язок із людиною одного дня. Неважливо чи щасливі ви в цю мить повторів, головне що з вашого життя, як шило з мішка, стирчить незабутній, хвилюючий, єдиний на все життя образ мрії, коли відбувався непрорахований, безкорисливий, зустрічний потяг один до одного. Чи було це на світанку, чи перед заходом сонця, а можливо, під час повного затемнення, зливи, скрипучого снігу і свіжого вітру... Пам’ять сколихує і шокує, додає сил і допомагає триматися. Описане вище відбувалось, як у житті, так і в кіноісторії „Перед світанком”(1995 р.), авторство якої належить Річарду Лінклейтеру. Чудова пара акторів : американець Ітан Гоук і француженка Жулі Дельпі ніби були народжені для цієї картини – обоє молоді і розумні, прекрасні і особливі. Їх зустріч відбувається у вагоні комфортабельного євроекспресу, що прямує з Будапешту в Париж. Вони самотні, занурені у книжні світи, аби вбити час. Їх погляди спіймали взаємне бажання розмовляти. Селін підсідає до Джессі (так його звуть), він американець, що подорожує Європою. За вікном швидко втікають невідомі краєвиди, книги відкладено до наступної самоти, француженка Селін переходить на англійську, аби врятувати взаємне розуміння. Усе б нічого, але скоро Відень, і Джессі має там сходити, тому що у нього літак у США саме з австрійської столиці. Коли потяг зупиняється, він обриває і подальший розвиток стосунків між героями. Але сміливість перемагає, і Джессі переконує Селін провести з ним вечір і ніч у чужому, але прекрасному Відні. Чи вона погодилася ?
     Влітку на одному із телеканалів після опівночі демонстрували фільм „Перед заходом сонця” (2004 р.). Це друга частина фрагментарних стосунків Джессі і Селін. У картині режисер Лінклейтер через 9 років після ночі у Відні розповідає про їх нову зустріч у Парижі... Я був втішений, і всі свої сили доклав для пошуку початку дилогії – „Перед світанком”. А вже тепер стрічки у правильному порядку переглянула хороша подруга Оля. Крім кіновражень, вона поділилася зі мною особистою історією, фантастично схожою на кіно: „ За три дні до мого Дня народження я їхала в потязі. У мене було 17 місце, і мені мало виповнитись 18 років, а на 18 місці їхав хлопець, у якого в цей день був День народження і який святкував... тих самих 18. Такий дивовижний збіг чисел і обставин. Ми познайомилися, проговорили до 4 ночі. Йому потрібно було виспатись, але я про це не знала. Він вийшов у Рівному, залишив мені свій номер. Я йому якось подзвонила, але він був на парі...і ми ніколи-ніколи більше не бачилися. Це така історія, яку можна розповідати замість історій про погоду. Приємно згадати. Цікаво знайомитись з кимсь, з ким тебе нічого не об’єднує. Люди замкнуті, і розімкнути їх важко. Двоє незнайомих людей у мить стають важливі один одному. Вони зустрічаються випадково, і у них немає точок дотику. У цьому цінність таких стосунків. Я навряд чи хотіла б вийти за нього заміж, але мені сумно, що я не зможу його привітати на „23” і отримати букет квітів на „восьме”, написати листа, приїхати у його місто. Ця ситуація ніколи не повториться. Він був досить цікавою людиною. А тепер про фільм розповім... Переглянувши „Перед світанком”, я вважала дуже класним, що продовження їх стосунків більше немає. Коли я дивилася „Перед заходом сонця”, я кардинально змінила свою думку. Селін і Джессі мали бути разом! У нього не з’явилося б тієї величезної зморшки, а її волосся не стало б схожим на ганчірку. Життя їх добило, вони були інші, багато могли дати одне одному. Шкода. Мені подобається, що вони є головними дійовими особами, а другорядні люди мають значення таке ж, як і дерева, метелики. Чудовий цей символічний момент псевдофотографування, коли вона була з косичками. Взагалі такі стрічки дуже реальні. Їх і не назвеш документальною зйомкою, які є зазвичай бляклими, блідими. Є фільми, під час перегляду яких можна заплющити очі і просто їх слухати, засинаючи. Від цих робіт Лінклейтера неможливо відірватися, відійти і пити каву, їсти, малювати тощо. Треба тільки дивитися. Мені подобається фінал, такий розмитий. Запам’ятався її піджак без ґудзиків, дуже класна майка. Усе мало певне значення. Ще чудовий момент імітації розмов телефоном, коли вона має подзвонити своїй подрузі, а він спочатку не розуміє, що має грати її роль. А потім навпаки, ніби вона його друг із цим: „Привіт, чувак!” – прекрасно зіграли, це був такий імпровіз!!!”

Острів приватних правил

     Минулого літа мені неабияк пощастило. Незвично наштовхнувшись на одну із винятково цікавих сінемальських програм ТБ – „Аргумент-кіно”(яку показово відсувають у програмі на другу ночі, аби громадяни ненароком не стикалися з культурою), я отримав достатнє уявлення про творчість американського режисера Річарда Лінклейтера. В якості наочного прикладу телевізійники демонстрували його ранню роботу „Передмістя”(1996р.). Народжений у штаті Техас, режисер неабияк правдоподібно відтворив світ підлітків на порозі кардинальних змін. Проста за формою, але глибинна за суттю історія кількох молодих людей, які кожної ночі тусуються біля супермаркету, стала для мене справжнім нічним потрясінням. У кожного героя із цього провінційного раю своє бачення життя. Символізм конфліктних зіткнень кількох героїв дивовижно цікавий: одні перебувають в апатії до матеріального забезпечення свого існування, інші – мріють про кар’єру в Нью-Йорку. Егоїзм не переростає у поступ, і всі залишаються при тому, що мають. Вражає чудовий режисерський хід Лінклейтера: під класичну і неймовірну гарну пісню Джина Пітні „Town without pity”. „Передмістя” розпочинається польотом камери навколо різних будинків, невідомих перехожих. Нас знайомлять із непримітним, малозаселеним Барнфілдом. Але тут же спокійні краєвиди порушують несамовито вільні підлітки під музичним соусом рок-гуртів Sonic Youth, Ministry, Elastica. Фільм не набув широкого розголосу і передбачувано провалився у прокаті. Режисер не загубився. Його почали поважати як якісного представника американського авторського кіно. У вересні 2001 року на Венеціанському фестивалі кілька нагород зібрала його стрічка „Пробудження життя”. Вона була наповнена звичною розмовною формою. Герой фільму – хлопець, який проводить одну за одною розмови із вченими і незнайомими перехожими. Чи уві сні, чи наяву його існування і глядацьку цікавість займають непересічні діалоги про життя і смерть, сни і творчість, критерії вибору, свободу і її відсутність. Безкінечне число ідей і думок не створюють ефекту зарозумілості. Напіванімаційне „Пробудження життя” задовольнить усіх. У співпраці із сміхотворним товстуном-актором Джеком Блеком Лінклейтер режисер відзняв свій подарунок любителям рок-музики і простим домогосподаркам „Школа року” (2003 р.). Фанатичний гітарист (Блек) заборгував своєму другові квартплату та ще й колеги по групі вирішили прогнати його з колективу. Залишаючись без копійки в кишені, він наважується піти на обман, видаючи себе за друга-інтелігента. Так невдаха перетворюється в авантюрного вчителя престижної школи. Але досвіду викладання він не має, тому дітей чекає три місяці рок-н-ролу. Несамовитий і натхненний мрійник у виконанні Блека, що перетворює закомплексованих учнів на справжніх рокерів, сподобався усім. Фільм вийшов теплим і домашнім, як щойно спечений пиріг. Касовий успіх стрічки для Лінклейтера не означає скотитися до банальності.
     Залишаючись в тіні „оскарівських” і каннських лауреатів і улюбленців, Річард Лінклейтер назавжди увійшов у сінема-світ своїм тонким вмінням зафільмовувати слова. Його романтичне і рок-н-рольне кіно збиває з пантелику і притягує спогади про щось безтурботне і живе.

МАКСИМ ІВАНУХА
Обговорити
Дивилася я його фільм "школа року". прикольний з гумором..
Крапля
Дата публікації: 18.05.09
Коментар:
Ваше ім`я:
e-mail:
Другий місяць року?
Попередній місяць Листопад 2018 Наступний місяць
ПН ВТ СР ЧТ ПТ СБ ВС
1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930
Погода в Ковеле