Поетичне „Відро хмар”

     Поезія – дивна країна, зі своїми законами, зі своїми будовами, надбудовами, фундаментом і навіть підземними ходами. У ній трапляються різнокольорові дощі, цілі пустелі снігів, усі пори року в один день. І ще багато чого, такого – різного на смак і дотик або й, узагалі, такого, що почіпати, спробувати і навіть побачити не можна, але воно точно існує.

     У цій країні всяке і всякі трапляються, але вхід тим, хто без поетичного слуху, нюху, а головне – відчуття і почуття, заказано. Можна прослизнути нелегалом, але як прослизнеш, так і вислизнеш.

    У ній можна подорожувати очима по рядках, можна пожонглювати римами, можна по самі вуха зануритися в метафори, можна приміряти будь-який епітет, йой…. у ній стільки всього можна!..

     А ще можна носити хмари відром. Власне, цією можливістю скористався Віктор Наумчик. У цьому впевнено переконує його друга книжка віршів (першою була „Історія однієї хвороби”) „Відро хмар”.

     Поки ще не пробуєш напитися з поетичного „Відра хмар”, а лише споглядаєш його, то вже позитивно дивує і вражає оформлення – своєю багатозначністю, неординарністю, філософськими підтекстами. Саме таким побачив і створив „Відро хмар” і віршів Віктора Наумчика художник Микола Кумановський. Треба бодай потримати книжку в руках, аби переконатися в цьому (і не тільки).

     Далі, звичайно ж, вірші. На що схожі вірші із „Відра хмар”? Поза сумнівом, на ковтки. А вже чого – хай кожен вирішує для себе сам:-). Можна почати не з першого ковтка, скажімо, із такого: „Під зливу треба стати босоніж і / сонце бачити в воді. / Й дівчата всі здаються ще гарніші, / коли вони не босі, а руді”.

     Але часом, особливо на зміну вітру, мабуть, хоча, може, на зміну кольору неба чи ще чогось (варіанти допускаються) змінюється і настрій або ж переходить на інший бік вулиці чи на іншу вулицю (і тут варіанти незайві): „Лезо долі шматує / крихти сухої надії / й плаче / від божевільного годинника / з чорними стрілками”.

     У Віктора Наумчика багато кольорів, багато не лише таких, які можна побачити, а ще й таких, які треба відчувати. Можна інколи під обкладинкою „Відра хмар” заплутатися у розкладених клубках, яких дуже багато, і просто не знаєш, який із них розмотувати, щоб вказав той або не той шлях (до чого? – вирішувати вам). Ще, до речі, можна, перечепившись за задуму, розтягнутися прямо посередині книжки. Але то нічого, чесно, бо ці вірші добрі, вони подадуть руку, риму чи просто рядок із заокругленим словом.

     Деякі із віршів я би трохи просіяла, хоча б легенько. Але то вже приватне право автора. Може, у нього просто немає сита:-)…

    …це так завжди, коли варто завершувати, важко з’ясувати, чим саме. Напевно, завершу тим, що скажу авторові, щоб він наповнював відра, глечики, кухлики і що вважатиме за потрібне, але обов’язково серце (і не тільки своє) поезією. А читачам – п’янких вражень від „Відра хмар”.

Оля Ляснюк

В людей,

які дивляться крізь кольорові вікна,

є двері, що самі відчиняються,

а по підлозі бігають їжаки

з грушками на спинах.

Якби мені зазирнути

у ліжко сонця

з фіолетового вікна вечора

і примоститись

під ковдрою заплющених волошок, –

то зима б заховалася

у гарячому відрі дощу

й чекала б,

коли їжак зненацька принесе мені

жовту грушку.

***

Між віями дерев тремтить, виблискує тепло

й чіпляється, мов п`яне,

за ліниву павутину.

Не відчуваю тіла –

ще такого не було.

Не говоріть зі мною, люди,

хоч хвилину.

Гриби понапивались –

ноги зовсім не тримають.

У молодої м`яти

закрутилась голова.

Суниці, ніби діти,

в морі тиші засинають.

Не говоріть до мене,

бо до чого тут слова.

Смерть

Нерухомі парасолі.

Дві троянди.

Окуляри

всі приховують думки.

Музиканти догравали

Цуценя тремтіло в полі.

Хтось

кормив його з руки.



Фантомний зір

Кошик чорниць,

зібраних на чубі лісу,

та чиясь біла смерть

сидять ув очах фантомами

й співають колискову:

один – що хоче цукру,

одна – що солі.

Тому, наразі,

сльози солодкі,

а сміх – скривився.

Віктор Наумчик

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *