Шлях через віки

Економіка: круті повороти

      Для великих і малих міст діє закономірність: чим потужніша промисловість, чим більше заводів і фабрик, тим більше можливостей задовольняти свої соціальні та комунальні потреби. Щоправда, ця формула не діє за централізованої схеми економіки та бюджету, коли держава забирає собі більшу частину неналежних їй доходів. Надмірний розвиток промисловості породжує й інші проблеми, насамперед екологічні. Аура Полісся після Чорнобиля стала дірявим, зітлілим рядном, а річка Турія після викидів промисловості надовго втратила свою чарівність та привабливість.

      Ковель, одержавши поштовх до економічного розвитку, не перетворився на промислового монстра, а “перескочив” з XVI до XXI століття в своєму оптимальному розмірі. Починалось же все в 1518 році, коли грамотою про статус міста міщанам Ковеля дозволялось організовувати і створювати ремісничі цехи. Ремісники кожного значного ремесла об`єднувались у цехи. Цех мав статут своїх старшин і казну. Як правило, цехи мали свої символи, зброю для захисту. Щорічно відбувалися вибори, на яких вибирався цехмайстер і чотири брати. Гроші йшли в казну після реалізації товару. У міру можливого з прибутків цеховики мали допомагати церкві, бідним братам і лікарні. Оригінальними в ті давні часи були правила прийому на роботу в той чи інший цех. Претендент на роботу передусім мав показати зразок свого виробу, який підтверджував би його кваліфікацію. Другою вимогою було пригостити цехмайстра та братію. Крім того, щоб стати братом, потрібно було відпрацювати прислужником, стояти біля дверей зали, де засідала братія, стежити за порядком, щоб ніхто із сторонніх не зайшов на зібрання, щоб ремісники не виконували таємно свого ремесла і не привласнювали грошей. Крім того, він мав дати на церкву 52 фунти воску і матеріально підтримати лікарню.

      Ремісникам надавались великі привілеї – вони безмитне могли скуповувати по селах віск, мед, хміль, худобу, мідь. Місцеві податки складалися з подушного, помірного, вагового, воскобійного, мостового і т. п. Такі умови сприяли розвитку міста. М. Теодорович описує результат люстрації міста за 1663 рік. Бургомістр представив комісії грамоти, видані ще королевою Боною і затверджені Сигізмундом III про привілеї, надані місту. Дохід в користь замку складався з 74 флоринів золотих.

      У Ковелі діяв булочний цех, що поставляв хліб міщанам. Добре працював і м`ясний цех. Старшина цього цеху, не маючи відповідної грамоти та статуту, просив залишити за ним права й привілеї. Комісія радила звернутись до короля. Цеху швейних і хутрових виробів підпорядковувались ковельські євреї. Вони вносили данину в цехову касу і рівно стільки ж – у казну ковельського замку. В касу замку євреї вносили 487 флоринів.

      Немало цехів працювали без узаконених прав та привілеїв. Старшини взуттєвиків, панчішників, кравців мали також клопотатися про це перед королем. Вони продовжували виготовляти товари і мали прибутки. О. Цинкаловський стверджує, що в XVI столітті у Ковелі діяли цехи: гарбарський, шевський, шаповальський, пекарський, панчішний, кушнірський. Завдяки справній роботі цехів і ремісників місто швидко розвивалося.

      Зрозуміло, що розвиток цей не був стихійним. Королівська влада створювала умови і видавала законодавчі акти, які сприяли піднесенню промисловості. Великі князі – Сангушки, Острозькі та інші були також зацікавлені у власних доходах. Та й умови цьому сприяли. Так, князь Острозький на державні потреби платив всього 25 відсотків своїх прибутків. Велика частина доходів і міст і сіл створювала багатство магнатів і шляхти. Звичайно, цих сум можна було виділити на школу, друкарню або Біблію Хоч Острозький, як стверджує професор теології Д. Блажейовський, не поспішав витрачатися на загальноосвітні та культури потреби. А ось чи то задля слави, чи задля князівського гонору він платив 70 тисяч злотих у рік каштелянові (сенатору) тільки за те, що “сей два рази в рік стояв за його кріслом під час обіду” і наливав йому в склянку вино, – пише М. Костомаров у праці “Історичні постаті в життєписах…”.

      Королівські грамоти вимагали: “щоб місто Ковель виростало при добрих порядках”, потрібно надавати йому відповідні привілеї і дозволити додаткові місцеві збори та податки для благоустрою його. Старшини і цехмайстри встановлювали жорстку дисципліну і спонукали ремісників досконало виконувати свої обов`язки. Вони вивчали попит, місцевий і зовнішній ринок, щоб вижити при конкуренції.

      Сьогодні важко оцінити реальний стан життя міщан. Князі і шляхта, ремісники й селяни мали різний рівень благополуччя. З опису Ковельського костелу ми довідуємось, що в 1799 році піддані цього закладу, які проживали в селі Воля-Ковельська, мали хати і господарчі будівлі, грунт, худобу. Кожен з чоловіків повинен був відпрацювати 2 дні на тиждень на панських роботах, жінки – один день. Крім того, піддані зобов`язувались двічі на рік відпрацювати на загальноміській толоці. Кожен підданий по черзі сторожував у костелі вночі. Були й інші повинності.

Майновий стан підданих костелу виглядав так:
  • Приступа Філімон мав грунт, 4 воли, З бики, 2 корови, 10 овець;
  • Чернюк Якуб – грунт, 2 воли, 2 бики, 2 корови, 10 овець;
  • Хромук Андрій – грунт, худоби не мав, 2 овечки;
  • Валіщук Гриць – грунт, віл, корова;
  • Семенюк Кирило – грунт, 4 воли, 1 бик, З корови, 2 ялівки, 8 овець;
  • Лебедюк Гриць – грунт, 2 коней, 4 воли, 2 корови, 8 овець.

      Річ Посполита не була зацікавлена в розвитку Волині. Колонізатори завжди дотримуються одного правила – взяти побільше. Українські міста починають занепадати. Не обминула така доля і Ковеля. Особливо це було відчутно у XVIII столітті. В такому стані Ковель стає “уїзним городком Волинської губернії” – після третього перерозподілу Польщі в 1795 році. Російський уряд теж не піклувався про розвиток і благополуччя українських міст, що перейшли в підпорядкування імперії. На початок XIX століття в місті зменшується кількість населення. Життя немов би завмирає. Міщани шукають заробітку поза містом, багато з них переходять на сільськогосподарські роботи. Щоб вижити, ковельчани займаються торгівлею. Місцеві купці збагачуються за рахунок продажу лісу, що безжально винищується. Негативні економічні і соціальні процеси, що мали місце за панування Речі Посполитої, продовжуються при російському управлінні і гальмують розвиток міста. У 1812 році його страхітливим крилом кресонула війна, залишивши в руїнах і згарищах одну третину будинків та виробничих споруд.

      Після довгого застою і спаду завжди починається піднесення. Економіка міста в другій половині XIX століття починає нарощувати темпи, в першу чергу, завдяки будівництву залізниці і її допоміжних об`єктів.

      Нові підприємства потребували додаткової робочої сили і кваліфікованих спеціалістів. Статистика показує, що з 1863 по 1897 роки населення Ковеля з 3646 збільшилось до 15116 чоловік. На прикладі розвитку залізниці чітко простежується економічна політика Росії – як внутрішня, так і зовнішня.

      У 1865 році царський уряд ввів новий порядок, при якому; державні концесії діяли нарівні з акціями. Держава брала на себе і реалізацію основного капіталу і створювала умови захисту від обезцінення облігацій на основі стабільного англійського фунта. Під такі гарантії кожен причетний до капіталу і промислового будівництва старався вирвати в уряду чим більший шмат державних фінансів. “Гак, колишній чиновник комітету залізниць П. дон Дервіз, одержавши в уряді концесію на будівництво залізниці від Курська до Києва, “спростивши” проект і технологію будівельних робіт, “напарив” на цьому 6 млн. рублів. Там, де будівництво об`єктів велося погано, державні чиновники втручалися і позбавляли відповідних осіб прав на це будівництво.

      Товариство Київсько-Брестської залізниці, яке теж одержало концесію, не справлялося з будівництвом колії Київ-Ковель-Брест, за що було негайно покаране. Право закінчити її будівництво одержав варшавський банкір І. Бліох, і перший поїзд новою магістраллю пішов у встановлений термін. Маючи контрольний пакет акцій, І. Бліох практично стає власником всієї Південно-західної залізниці. У 80 роках Росія робить крутий поворот до монополізації і одержавлення залізниць. Колишній залізничник, міністр фінансів С. Вітте блискуче справляється з цим завданням. Повчальною є його перемога над найбільшим магнатом І. Бліохом. Банкір запросив за залізницю 104 млн. руб. Уряд на основі проведених розрахунків давав всього 47. Зав`язався жорстокий двобій між: державою і приватним власником. Вітте пригрозив позбавити німців та інших іноземців права на утримання акцій. Це подіяло. Додавши до основної суми всього 2,5 мільйона руб., сторони підписали угоду. У 1895 році всі залізниці Росії стали державними.

      Наприкінці XIX століття в Ковелі виростає ряд нових промислових об`єктів: миловарний завод, два цехи шкіряних виробів, три маслобойні, дві цегельні, дві пивоварні, 4 млини, серед яких 5 – водяні і один – паровий.

      Валовий обіг промислового виробництва міста складав 16 тис. рублів. Паралельно з промисловістю розвивається соціально-культурна сфера. Бюджет міста в кінці століття складав 41 тис. руб. При цьому на утримання гарнізону в міську казну від держави надходило 26,5 тис. руб. На таких мажорних акордах розвитку міста відходив у минуле XIX вік, передаючи естафету двадцятому.

Між двома війнами

      На початку XX століття Ковель виглядає досить потужним економічним центром. Модернізуються і розширюються підприємства, залізниці. Місто стає транспортними воротами Росії на заході. Той факт, що за кількістю населення Ковель виходить на третє місце у Волинській губернії після Житомира і Луцька, лише підтверджує цю тезу.

      Революційні збурення 1905 року вплинути на процес розвитку суттєво не могли.

      Перша світова війна внесла свої корективи у життя повітового міста, але не змінила його значимість. Після австро-угорської окупації і невдалої спроби більшовиків оволодіти містом ковельчани опиняються під окупацією Польщі. З`являються нові можливості розвитку, але тепер як стратегічного центру і транспортних воріт сходу Речі Посполитої. Розвиваються підприємства залізниці, з`являється досить потужна електростанція. Будується бойня і морозильня місткістю 40 тонн. У 1937 році введено в дію третій генератор на місцевій електростанції. Загальна потужність електростанції досягла 850 кВт.

      Дзеркалом економіки є бюджет. В 1937 році було заплановано одержати доходів – 1232358 злотих, стільки ж мало бути видатків.

     Але виконання бюджету здійснювалося не належним чином і склало 1147161 злотих, або 94 відсотки. Постатейно бюджет виглядав так:

  • освіта – 135 тис. зл.;
  • медицина – 68 тис. зл.;
  • суспільна опіка – 68 тис. зл.;
  • виплата боргів – 259 тисяч злотих.

      Через обмежені джерела прибутків місто потребувало допомоги держави. Загальний борг Ковеля складав 950 тисяч злотих. Побутує думка, що в 30-их роках місто не мало інтенсивного розвитку.

      Однак необхідно відмітити, що в цей період населення Ковеля збільшилось, виріс промисловий потенціал, відбудовувалось все те, що було знищено у роки Першої світової війни. Польща була зацікавлена в розвитку свою стратегічного центру на сході, з іншого боку національний гніт і ополячення місцевого населення гальмували цей розвиток. Поляки поступово і цілеспрямовано захоплювали всі керівні посади на підприємствах, українцям відводилась роль чорнової робочої сили. Така політика не сприяла піднесенню місцевої промисловості, а навпаки викликала в українців протидію.

      У вересні 1939 року ковельчани зустрічали радянську армію. Нова влада продовжила політику розвитку залізничного вузла і місцевої переробної промисловості. У 1941 році в Ковелі ми бачимо спиртзавод, тютюнову фабрику, 2 великих і 6 малих млинів, 2 маслобойні, морозильню, меблеву і килимову фабрики, пивзавод, 2 цегельні, цех кахелю, фабрику ланцюгів та цвяхів, бетонний завод, торфорозробку, МТС, фабрику цукерок, хлібопекарню, харчокомбінат та інші промислові об`єкти. На повну потужність діяла електростанція.

      У роки Другої світової війни, після окупації міста, його економіка працювала на рейх. У вагонному депо, крім виконання своїх технологічних функцій, виготовляли валізи. Все, що вироблялося, і те, що було цінним, вивозилося. Війна знищила місто вщент. Від підприємств місцевої промисловості не залишилось майже нічого. Ковельчан чекали нові випробування.

Ритми післявоєнної відбудови

      З перших повоєнних днів розпочалась відбудова Ковеля. В центрі її – відродження головної артерії життя – залізниці. Не менш відповідальним завданням було відновлення робочого ритму фабрик і заводів. Завдяки неймовірним зусиллям ковельчан швидко вступають у дію переробні підприємства. Розвивається мережа побутового обслуговування і соціальна сфера. Вигідне географічне становище міста притягує до себе різні міжрайонні будівельні, осушувальні, автомобільні й інші підприємства, які енергійно розвивають у Ковелі свої виробничі бази і житлове будівництво. Боротьба регіонів за пріоритетність будівництва промислових об`єктів і реконструкції старих в багатьох випадках закінчується на користь ковельчан. На карті України з`являється потужний завод союзного значення “Ковельсільмаш”. Нарощують свої потужності м`ясокомбінат, маслосирзавод, маслосирбаза, завод продтоварів. Славиться продукція меблевого комбінату, швейної фабрики. Набирає темпів вантажопотік автомобільного транспорту.

      У місті діють автопідприємства: по перевезенню пасажирів – АТП-10706; по перевезенню різноманітних вантажів в усі куточки області і України – АТП-10761, АТП “Волиньводбуд”, АТП-0202 і багато інших. Вони мають потужний автопарк з найсучаснішими автомобілями.

      В центрі міста виріс гарний будинок побуту, в якому почали здійснюватися пошиття взуття і одягу, ремонт побуттехніки, годинників, надаватися послуги фотосалону і перукарні. Радують своєю продукцією кондитери, хлібопекарі. У 1989 році ковельчанами вироблено продукції на 39,2 млн. крб., сільгоспмашин – на 110 млн. крб. Товарообіг склав 139,2 млн. крб. Будівельники освоїли 35,9 млн. крб, з яких 65 відсотків державних капіталовкладень, швейних виробів виготовлено на 22 млн. крб., меблів – на 1,6 млн. Відтак почала зміцнюватися економіка міста.

      На жаль, у ній уже тоді визрівали й негативні процеси. Незважаючи на забезпечення високих темпів виробництва різноманітної продукції, ковельчани змушені були задовільнятися обмеженим асортиментом і дефіцитом одягу, взуття, електро- та радіотоварів… І це при зростанні грошових вкладів населення. Скажімо, за 1989 рік вони збільшились на 18 млн. крб. і склали 178 млн. крб. На одного ковельчанина припадало в середньому 2453 крб.

      Бюджет 1989 року формувався за класичною схемою “зверху донизу”. Максимум доходів – державі, місту – мінімально необхідний залишок. Доходи у 1989 році склали 17899 тис. крб. (104 відсотки), сума видатків була дещо меншою – 17819 тис. крб. З цієї суми на соціально-культурну сферу витрачено 12589 тис. крб., на утримання влади 268 тис. крб., на народне господарство – 2411 тис. крб. Планова економіка крутила свій маховик.

      Адміністративно-командна система може сприяти різкому піднесенню економіки, але так само призводить і до її різкого спаду. Останнє зумовлюється відсутністю конкуренції, недостатньою винагородою за працю, незацікавленістю робітників у поліпшенні якісних показників.

      У свій час ремісничі цехи відігравали позитивну роль. Приватний індивідуальний виробник збагачував народний промисел, виховував висококваліфікованих майстрів. Ремісництво торувало шлях до розвитку промисловості. Дрібнотоварне виробництво забезпечувало місцевий ринок необхідними побутовими виробами. Проте царська Росія ще в 1900 році заборонила ремісництво. Радянська влада перейняла цю хибну естафету і пішла шляхом гігантоманії.

      У короткому начерку розвитку промислового виробництва Ковельщини не можна висвітлити всіх досягнень і проблем. Відкинувши політичні амбіції і кон`юнктурні віяння, маємо впевнено констатувати, що післявоєнний період для ковельчан був доленосним. Місто піднялось на досить високий рівень як в економіці і технології виробництва, так і в соціально-культурному аспекті. За валовим продуктом Ковель твердо закріпився на другому місці в області. Звичайно, цьому сприяла, в першу чергу самовіддана праця ковельчан. Дев`яності роки починалися під ейфорією здобутків соціалізму і ніщо не віщувало ковельчанам, як і всім українцям, ні економічного спаду, ні тим більше погіршення добробуту. У 1985 році в двері “великої” будови вже стукала перебудова.

Перебудова

      Вчені стверджують, що економічні зростання і спади – явища закономірні. Причин спадів існує багато: революції, війни, зміна систем управління, неефективні методи господарювання і т. д. Самі будівничі комунізму вбачали серйозні вади в жорстокій, адміністративно-плановій системі. Але вони не передбачали, що накладання демократичних засад на матрицю авторитаризму і централізму в економіці призведе до руйнації всієї системи. Спроба перейти на європейську схему ринкової економіки в умовах радянських відносин і колективної психології не мала перспективи.

      Винуватців усіх проблем і негараздів свого життя ковельчани шукали в консервативному, радянському управлінні як містом, так і підприємствами. На них активісти почали піднімати колективи на боротьбу з керівництвом. Так, колектив заводу “Турія”, на якому працювало понад 400 робітників, висловлює недовіру своєму директору. Відбуваються вибори нових лідерів. Однак новообране керівництво, не маючи ні досвіду, ні уміння, не виправляє становища – зупиняються окремі цехи. Нові зібрання колективу і новообрані керівники, які так само, як і попередні, не можуть допомогти заводу запрацювати в нормальному режимі. Завод зупиняється, робітники залишаються без роботи. Така ж сама доля чекала і меблевий комбінат. На думку колективу, комбінат працює погано і винен в усіх гріхах директор. Організовуються мітинги і директора звільняють.

      Нове керівництво, не маючи ні зв`язків з постачальниками сировини, ні тим більше з вищестоящим керівництвом управління і міністерства, опиняється в патовому становищі. Меблевий комбінат призупиняє випуск меблів і робітники стають безробітними.

      Не обминула гірка участь перебудови і заводу “Ковельсільмаш”. Перетворення заводу в акціонерне товариство виконує відомий професор В. Пензеник. На папері представлено передові розробки та схеми управління виробництвом, що зарекомендували себе в Англії і Німеччині, які, на жаль, на “Ковельсільмаші” – не спрацьовують, і завод чекає така ж участь, що й інші підприємства: зміна керівництва, зупинка окремих цехів і загальне різке згортання виробництва. Більш як шеститисячний колектив передового техніко-оснащеного виробництва розпадається і поповнює списки безробітних та стихійну торгову мережу. Соціальна сфера стає непомірним тягарем для заводу і передається в комунальні структури міста, але й це не рятує.

      Суцільний обвал в промисловості продовжується. Згортається будівництво житла і об`єктів соціально-культурної сфери. Різко спадає вантажопотік як залізницею, так і автомобільним транспортом. Одне слово, радянські підприємства виявляються не готовими до господарювання в ринкових умовах.

      Таку спадщину одержала незалежна Україна. Окремі політики, в тому числі ковельські поспішили звинуватити в усіх негараздах демократію і незалежність. Мовляв, українці самі не вміють управляти ні державою, ні економікою. Залишимо ці твердження на совісті опонентів української державності і ринкової економіки. Безперспективність старого режиму була очевидною. Невдалу перебудову розпочали і втілювали в життя генеральні партійні керівники. Саме вони Спрямували промисловість по слизькій похилій площині занепаду та руйнації. Уряд самостійної держави шукає вихід із ситуації і приймає рішення іти шляхом реформ. Разом з торгівлею, здійснюється комерціалізація побутової сфери. В місті виникають міні-пекарні, цехи по переробці м`яса, невеликі ремонтно-будівельні групи. Спроба великих підприємств наростити обсяги виробництва не вдається через непомірний податковий тиск і втрати ринків збуту як в Україні, так і за кордоном. Намагання вийти на європейський ринок таких підприємств, як “Ковельсільмаш”, крохмальний завод, льонозавод та інших мають тимчасовий успіх, але не забезпечують стабільної роботи.

      Організація спільних українсько-голландських, німецьких, польських і інших підприємств теж наштовхується на перешкоди. Хоча, необхідно відмітити, що продукція Ковельської швейної фабрики успішно реалізовувалась в торгових структурах Німеччини. Попитом користуються за кордоном ланцюги, які виготовляє “Ковельсільмаш”. Ковельчани вміють і можуть виготовляти високоякісну продукцію європейського зразка.

      Економічний спад завжди має свій початок і кінець. Сьогоднішні пошуки ковельчан, як вийти з кризи ведуть до закономірного успіху. Дзеркалом економіки і рівня життя є бюджет. Є база доходів, відповідно діє механізм фінансування та задовільняються ті чи інші потреби.


      Показники бюджету 1999 року, порівняно з 1996 роком мають тенденцію до збільшення. Заплановано одержати доходів 14364,3 тис. грн. З цієї суми передбачені видатки на:

  • освіту – 24267,9 тис. грн. (29 відсотків);
  • охорону здоров`я – 3868,7 тис. грн. (28 відсотків);
  • соціальний захист населення – 2449 тис. грн. (17 відсотків);
  • житлово-комунальне господарство – 1305 тис. грн. (9 відсотків);
  • утримання влади – 472 тис. грн. (З відсотки);
  • розвиток культури – 199 тис. грн. (1,4 відсотка).

      Звичайно, ці цифри порівняти важко, адже тільки в XX столітті в обігу були російські рублі, польські злоти, радянські карбованці і, нарешті, українські гривні. Але безперечним є одне, що бюджет 1999 року – це крок вперед. За цими цифрами простежуються позитивні процеси в промисловості міста. Стабільність гривні і наміри президента та уряду йти шляхом ринкових перетворень є достатнім аргументом в правильності обраного курсу. Перебороти старе і вийти на новий якісний рівень виробництва – таке завдання моменту.

      З вершини XX століття на багатовіковій площині видно і злети і падіння. Занедбане стародавнє селище Ковле перетворюється у місто у XVI столітті, яке активно розвиває ремісництво. Економічний спад XVIII і початку XIX століть змінюється бурхливим розвитком після російської реформи 1861 року. Поруйнована промисловість міста Першою світовою війною та революцією відбудовується, піднімається на ноги при Польщі і радянській владі в 30-і та 40-і роки. Вщент зруйнований війною 1941-1945 років Ковель встає з руїн. Економіка міста досягає належного рівня. Новий спад, викликаний горбачовською перебудовою, наблизився до риски, від якої починається нове піднесення. В кінці довгого темного тунелю ковельчани бачать світло і крок за кроком, долаючи перешкоди, впевнено наближаються до нього.

“Ковельсільмаш”

      Заводи змінюють обличчя міста. Політика соціалістичного державного будівництва передбачала поєднання виробничих потужностей із соціально-культурною сферою. А ще при налагоджених контактах влади міста з відповідними структурами у Києві га Москві можна вирішувати багато соціальних, комунальних і культурних проблем Ковеля.


      У 1966 році після копіткої підготовчо-організаційної роботи Рада Міністрів СРСР видала розпорядження, а Рада Міністрів Української РСР – постанову про будівництво заводу для виготовлення машин для механізації кормовиробництва і прибирання тваринницьких ферм.


      Ударну комсомольську будову очолив майбутній директор М. Шабанов. Бульдозери та землерийна техніка перекроїли пустирище на північно-західній околиці міста. Залізобетонні та металічні колони, гул техніки та блискавки електрозварок оживили територію. До 1 травня 1968 року було здано в експлуатацію професійно-технічне училище з майстернями, яке мало на меті готувати майбутніх спеціалістів заводу – токарів, слюсарів, зварювальників, монтажників, електриків, креслярів.


      Важким видався 1969 рік, коли планова машина постачання забуксувала і виникли проблеми проектно-технологічного плану. Тоді газета “Радянська Україна” своїми виступами внесла пожвавлення в будівництво заводу.


      У вересні 1969 року відбувся перший випуск спеціалістів нового ПТУ-7. Ударна будова набирає обертів. У липні 1970 року виготовлено 80 транспортерів ТВК-80а. Перша машина вийшла за 5 днів! Нову продукцію отримав колгосп “Україна” Ковельського району, інша відправлена в різні області України. Рік закінчили тисячею виготовлених машин. Працюють перші цехи заводу і продовжується швидкими темпами будівництво. 24 грудня 1971 року підписаний акт здачі першої черги заводу, куди входили комунікації, адміністративно-технічне приміщення і перші корпуси. Підприємство організовує змагання і план виконує достроково. В 1972 році введено його другу чергу. І одразу досягнуто успіхів. Універсальний кормороздавач РКУ-200 на виставці в Москві визнаний кращим механізмом такого типу. Заводчанам надано право експонувати машину на виставці “Сільгосптехніка-72”. “Ковельсільмаш” стає дійсним членом торгової палати. Заводу присвоюється звання імені 50-річчя СРСР. Будівельники здають їдальню на 280 місць, побутові кімнати, споруджують нові корпуси. Обладнуються в центрі міста стадіон, база відпочинку на озері Пісочному.


      Місто живе по-справжньому, коли в ньому щось будується. Будова союзного значення змінювала обличчя Ковеля. У 1980 році поруч із заводом виросло селище машинобудівників на 39575 кв. метрів житла і двох гуртожитків на 1524 місця. Побудовано 2 садочки на 600 місць. В ПТУ навчається 800 учнів. Побутовий комплекс, торговельна система,-зв`язок, медпункт приваблюють молодь. Трудовий і технологічний ритм набирає оберти: 65 чоловік заводу нагороджено орденами та медалями, 620 – стали “Ударниками комуністичної праці”. З`явились і свої ветерани: терміст В. П. Луцюк, енергетик С. М. Рубець, машиніст крана Левчук, слюсар-автоматник В. В. Смаль, начальник цеху М. Г. Кухарук, штампувальник Т. В. Нінічук. Із зростанням виробництва збільшується кількість працівників. Місто змінюється не тільки зовнішньо, але і внутрішньо – планка технічного інтелекту Ковеля пішла вгору. В 16 основних і допоміжних цехах виготовляються машини ТСН-160, УС-15, УС-10. Нові машини показують на фермах високу надійність. ТСН-160 вже розрахована на 7-8 років надійної роботи і одержує знак якості. Продукція відправляється в різні куточки Союзу, а також Монголію, Німеччину. Завод одержує Грамоту Президії Верховної Ради УРСР.


      Адміністративно-командна система, яку ми звикли критикувати, має і свої деякі переваги, локальні будови знаходяться під невсипущим оком партноменклатури. Відкриті всі шлюзи фінансування, налагоджені механізми збуту продукції. На висоті моральне і матеріальне заохочення. Темпи вражаючі – на місяць раніше від наміченого строку вступає в дію цех по виготовленню круглоланкових ланцюгів, гарячих штамповок. В 1981 році виготовлено 14000 тонн гарячих штамповок, 1,6 млн. погонних метрів ланцюгів, причому вся продукція – вищої якості. Грамота ВЦРПС і Диплом Держстандарту – це не просто нагорода для сільмашівців, це гордість і слава всього міста.


      На “Ковельсільмаші” проводяться конкурси професійної майстерності серед слюсарів, токарів, фрезерувальників, електрозварників. Велику роль відіграє машинобудівний технікум, який готує високоосвічених спеціалістів. В 1980 році випущено 38 техніків-механіків сільгоспмашин. 1984 року технікум реорганізовано в спеціалізований стаціонарний. В 1997 році в ньому навчалось 550 студентів. Вагомий вклад вніс в цю справу незмінний директор Євген Олександрович Кішман. Технікум має 25 навчальних кабінетів, лабораторію, 6 майстерень, велику бібліотеку і є базою Луцького державного технічного університету.


      Досягнення творять люди. Саме вони рухають технічний прогрес. Винахід інженера-конструктора І. Марчука реєструється Держкомітетом СРСР, а бригадир ковалів-штампувальників Василь Іллюк стає лауреатом Державної премії СРСР. Ентузіазм заводчан дає добрі результати – було реалізовано продукції на 109 відсотків і введено потужності цеху електрошлакового переплаву. Нові досягнення, нові технології дозволяють розбудовувати не тільки завод, а й соціальну сферу. Здано в експлуатацію новий гуртожиток і 85-квартирний будинок. Як і всі ковельчани, сільмашівці поєднують виробничі успіхи з духовним та культурним життям. У селищі заводу діє 5 спортивних і 2 технічних гуртків, 14 спортивних секцій, 240 спортсменів є розрядниками. Фольклорні колективи стають гордістю не тільки міста, а й області.


      Окрасою Ковеля став Палац культури і техніки ім. Шевченка. Санаторій-профілакторій оздоровлює не тільки заводчан і ковельчан, але й гостей з-за кордону. Побудований за межами міста, в сосновому бору біля річки Турії, санаторій є унікальним оздоровчим закладом. Для спортсменів функціонує закритий фізкультурно-оздоровчий комплекс. В центрі міста новий футбольний стадіон приймає гостей з усіх куточків України.


      Життя не стоїть на місці. Колектив заводу переходить на орендну форму господарювання. Окремі цехи освоюють колективний підряд. Створюється кооператив “Ремонтник”. Важливим кроком для “Ковельсільмашу” стала угода з німцями щодо випуску ланцюгів. За контрактом завод мав поставити 400 тонн ланцюгів німецькому бізнесмену К. Шульте. Це покладає підвищену відповідальність за якість і технологію продукції, яка направляється за кордон. Заводчани витримують цей непростий екзамен з честю.


      Підвищені вимоги до якості виробів, нові технології змушують шукати нові підходи до організації виробництва. В 1990 році створюється науково-дослідне підприємство для розробки сільгосптехніки. Горбачовська перебудова не залишає поза увагою завод. “Ковельсільмаш” стає відкритим акціонерним товариством. Директором заводу акціонери обирають інженера О. Селеверстова. Багатотисячний колектив прямує у форватері нових перемін.


      1991 рік для заводу стає переломним не в кращу сторону. Розвал СРСР призвів до створення нових кордонів між країнами, в які надходила продукція сільмашівців, а саме з Росією, Білоруссю, Казахстаном, Узбекистаном, Монголією та ін. Ні галузеве міністерство, ні керівництво заводу не спромоглися в нових умовах забезпечити ритмічну роботу колективу. Нереалізована продукція заповнила склади. Реорганізуватись і перейти на випуск нових видів продукції “Ковельсільмаш” не зумів. В колективі виникають спалахи незадоволення. Директор О. Селеверстов раптом міняє мундир чиновника на сутану священика і з сім`єю їде в Зимненський монастир. Акціонери обирають директором М. Ткачука, який раніше працював на цій посаді. Робляться спроби випускати сіялки, віялки, грабарки, автопричепи. Збільшується обсяг виробництва товарів народного споживання. Ведеться робота щодо створення спільного польсько-українського товариства з випуску комбайнів “Бізон”. Подолавши багато бюрократичних і технологічних бар`єрів, заводчани зібрали і реалізували більше десятка комбайнів “Бізон-Україна”. Проте нові випробування випали на долю сільмашівців – їхню ініціативу враз перехопив більш потужний і впливовий Харків. Підприємство залишилось на папері. Адміністрація продовжує пошук нових партнерів і нових замовників у Польщі, Німеччині, Чехії, Словаччині та інших країнах Заходу, але відновити колишній ритм заводу не вдається. На підприємстві працює близько тисячі робітників та інженерів. Більшість трудівників перекваліфіковується на підприємців, бізнесменів, працівників торгівлі… Місцева влада іде назустріч сільмашівцям і приймає на баланс міста всю соціальну сферу, що лежала великим тягарем на фінансах заводу. На жаль, це були запізнілі дії. Піднятися з колін завод уже не зміг. В колективі знову спалахують соціальні і політичні ексцеси. Позачергова конференція акціонерів міняє керівника заводу – ним стає головний інженер А. Понікарчук. Але і йому не вдається витягнути підприємство з прірви. Основний наповнювач бюджету міста рухається з мінімальною швидкістю. Завод спить. Ковельчани і, в першу чергу сільмашівці, чекають на пробудження від цього сну. Є надія, що незалежна Україна допоможе “Ковельсільмашу” вийти на шлях виробництва нової продукції з передовими технологіями і високою якістю. Але, насамперед, це мають зробити розум, енергія і активність самих сільмашівців.


Живий організм

      Місто – це живий організм. У нього є свої серце, легені, системи кровообігу і очищення. Місто має гарне обличчя, прикраси з архітектури та квітів. Скажімо, функцію легенів беруть на себе парки, сквери, сади і річка Турія. Організм міста потребує поповнення енергією та чистим повітрям. Із брудними вулицями та кварталами, із смітниками та захаращеними дворами воно нагадує невмитого й обірваного злидаря. Пропадає електроенергія або вода і організм міста потрапляє в передінфарктну зону. Коли працюють всі служби забезпечення, мешканці не відчувають незручностей – отже, місто здорове. Якщо переглянути історичні довідки про виникнення та дію різних інфекційних масових захворювань, то можна зауважити, що на початку XX століття у Ковелі панували: малярія, сипний тиф, дифтерія, скарлатина та інші. І головна причина – нерозвинуте комунальне господарство, чи взагалі його відсутність. Міф про одну з перемог Сіндбада свідчить: коли ворогів було багато, сила їх велика і перемогти, здавалось, неможливо, пропозицію вніс друг Сіндбада. Він заявив, що переможе все військо. А силою, яка мала забезпечити перемогу, був звичайний тиф. Він заразив їжу супротивників, військо чужинців корчилось від болю і було не спроможне воювати.


      Приклад повчальний, бо коли в місті погано функціонують служби водозабезпечення, саночистки і т. д., як правило, з`являються захворювання.


      Нині ковельські служби енергетики, зв`язку, водопостачання й каналізації, тепло- і газопостачання, озеленення і саночистки у безперервному ритмі, маючи ступінь високої надійності.


Управління водоканалізації

      У XVI столітті комунальних підприємств у нинішньому вигляді не було. Однією з водопостачальних комунікацій був звичайний колодязь. Мешканці замку і старого міста мали великі переваги в порівнянні з іншими містами. Замок знаходився на одному з островів річки Турії. В мирний і воєнний час мешканці користувались її послугами. Ясна річ, у ті часи багатоводна Турія була практично чистою, а на сучасні мірки – дистильованою.


      Географічне розташування міста, екологічний баланс створювали здоровий мікроклімат для ковельчан, які й гадки не мали про наші нинішні екологічні проблеми. Але повернемось у наше XX століття, коли особливо актуальним є гасло: “Без води і ні туди і ні сюди”. Ще в 1937 році було закінчено виміри землі і розроблено план розвитку міста, яким передбачалося в 1938 році розпочати будівництво водопроводу і каналізації в центрі Ковеля. Чи то передвоєнна обстановка, чи щось інше завадило цьому. В 1939 році в Ковелі ми не бачимо ні водопроводу, ні каналізації. На Волині водогін діяв тільки в центрі Луцька – столиці воєводства. У Ковелі було 172 свердловини (по області 2302), а бетонованих з насосами у місті було – 61, по області – 1464. Зате колодязів дерев`яних було 26 відсотків від загальної кількості по області. Це підтверджується спогадами самих ковельчан. Дочка міського голови М. Пирогова згадує: “У місті не було ні каналізації, ні водотягу”. Біля будинку М. Пирогова був власний артезіанський колодязь. Ці спогади належать до 1940 року, на час приїзду Наталії Яхненко (дочки М. Пирогова) у Ковель із Львова. Час невпинно летить вперед і вносить свої корективи у всі системи забезпечення життя людей. Сучасний водоканал розвивається на благо міста. Незмінним його керівником з 1967 року є С. Тищук. На північ від міста діють потужні очисні споруди, які приймають на себе каналізаційні викиди з підприємств міста і житлового сектора. Станція другого підйому і весь водозабір щодоби очищає і подає 17 тисяч кубічних метрів води. Для забезпечення надійної роботи обладнання водопровідних і каналізаційних мереж діє сучасна виробничо-технічна база. Експлуатацію і ремонт складного обладнання забезпечують спеціалісти, яких в управлінні водоканалізації 170.


      Цікаво буде повернутися в недалеку історію міста, щоб оцінити розвиток тієї чи іншої комунальної структури. Наприклад, у 1977 році потужність водопроводу складала 4,9 тис. м3, його довжина 27,4 км. Діяло 9 свердловин. Комунальної каналізації було 27 км, а її потужність становила 5 тис. м3 на добу. Система залізничної мережі мала 4,5 км водопроводу з потужністю 2,9 тис. м3 води на добу. На одного жителя міста припадало 116 літрів води.


      Нині Ковельське управління водоканалізації має сучасну систему водотягу. Ціла мережа артезіанських свердловин, розташованих обіч Турії, з глибоких грунтів забезпечує водою усе місто. Загалом у Ковелі діє 50 км водогону, 45 км каналізації, 66 водорозбірних колонок, 9 каналізаційних насосних станцій, 16 артезіанських свердловин.


Енергетика

      Сучасне життя неможливе без надійної та універсальної енергетичної бази. Бурхливий розвиток економіки має завдячувати енергетиці. Рівень технології й техніки, зрештою і культури, різко, мов на крилах, піднісся вгору, і не в останню чергу з розвитком електроенергетики. Ковель і в цьому аспекті має свою славну історію. Ми тривалі роки пишалися планом ГОЕЛРО. Агітреклама, влаштована свого часу В. Леніним, показала слабкість Росії в цій галузі – довелося відключити підприємства в Москві, щоб включити наочну схему ГОЕЛРО. Гордістю довоєнної енергетики стала знаменита гідроелектростанція на Дніпрі – “Дніпрогес”.


      А у Ковелі на початку століття крутили свою історію водяні млини та вітряки. Оселі освітлювали гасові лампи, або скалки. І лише у 1929 році збудовано першу електростанцію, в роботу було включено два генератори. За короткий термін споруджено електромережу довжиною 50 кілометрів, до якої під`єднали 4000 абонентів.


      Залізничний вузол вимагав розвитку і вдосконалення. Для ковельської залізниці збудували нову електростанцію з двома генераторами на 240 і 250 кВт. В 1940 році міська електромережа виглядає достойно: 8 трансформаторних підстанцій (кіосків), 6 кілометрів кабельних ліній електропередач. На цій електромережі працювали потужні дизельні двигуни і газогенератор потужністю 350 кінських сил.


      Війна чумою пронеслась над містом, знищивши все. Потому розпочалась відбудова господарства. З довідки обкому КП(б)У Центральному комітетові КП(б)У про стан промисловості області від 17.04.1947 р. дізнаємося, що відновлено і побудовано 7 комунальних електростанцій (Луцьк, Ковель, Володимир, Торчин, Рожище, Горохів, Камінь-Каширський).


      Електроенергія вироблялась на цих електростанціях так: 1944 – 476 тис. кВт/год; 1945 – 1522 тис. кВт/год; 1946 -4625,0 тис. кВт/год. Звичайно, велика увага приділяється обласному центру, де 1952 року вводиться в дію потужна електростанція.


      Розвиток енергетики за рахунок будівництва дизельних Електростанцій не міг бути ефективним. В 1962 – 1963 роках Львівським спецуправлінням № 426 будується електролінія Володимир-Волинський – Ковель і підстанція.


      Електроенергія надходила з Добротвірської теплової електростанції. Електрифікація області починалась із Горохівської електропідстанції у 1959 році. Реконструкція електромереж міста і суцільна електрифікація Ковельщини інтенсивно розпочалася з 1963 року, коли швидкими темпами будуються електролінії й перебудовуються електропідстанції. Організовуються Ковельська районна електромережа і міські електромережі (начальники І. Ган і А. Клопов). Місто стає вузловим центром енергетики. Електролінії прямують за межі міста та району. На карту Волині лягає невеликий, але важливий кружечок потужної електропідстанції на 220, 110/35 тисяч вольт. Вона має постачати електроенергію майже на всі північно-західні райони області.


      У 1985 році відбувається реорганізація – міські і сільські електромережі об`єднуються в єдиний Ковельський район електромереж. Починається розбудова виробничої бази енергетики міста й району. Начальники Ковельського РЕМ В. Корчук і міських електромереж М. Черняк здають свої повноваження. Начальником об`єднаних електромереж призначається А. Семенюк. Непростий реорганізаційний період проходить водночас з будівництвом нової виробничої бази, а саме: споруджуються адміністративно-технічний корпус, побутові приміщення, гаражі, майстерні тощо. Технічна база поповнюється новими механізмами і спецтранспортом.


      У 1986 році вводиться в дію вузлова електропідстанція на 330 тис. вольт, яку живить Рівненська атомна електростанція. З розбудовою “Сільмашу”, молокозаводу, м`ясокомбінату на карті міста з`являються дві потужні електропідстанції 110/10 кВ і одна 35/10кВт. Підстанції мають запас потужностей, який може повністю забезпечити все господарство і населення міста електроенергією.



      Нині енергетика, попри економічні негаразди, працює надійно і стабільно. Станом на 01.01.1999 року ця галузь господарства Ковельщини виглядає так:

  • повітряних ліній напругою 10 кіловольт – 849 км; електроліній напругою 0,4 кіловольт – 921,6 км;

  • кабельних ліній напругою 10-0,4 кіловольт – 93 км;

  • закритих трансформаторних підстанцій 94, загальна потужність яких складає 48335 кВт;

  • комплектних підстанцій 417 – загальна потужність 52321 кВт;

  • розподільчих пунктів напругою 10 кіловольт – 11 шт.;

  • електропідстанцій напругою 110/10 кіловольт – 7 шт.


      Для обслуговування надзвичайно складного обладнання та ліній у Ковелі діють ремонтно-експлуатаційні бригади, що оснащені автотехмайстернями, бурильно-крановою установкою, кранами, автовишкою, тракторами і т. д. При РЕМ діє сучасна електро-лабораторія. Серце ковельської енергетики – оперативно-диспетчерська група, що автоматизована і комп`ютеризована. За постачанням електроенергії стежить відділення енергозбуту та енергонагляду.


      За цим стоять люди. Необхідно згадати першого післявоєнного директора електростанції А. Клопова. Керівник рішучий, з твердим характером і з доброзичливим ставленням до людей, він забезпечував надійну роботу складного електрообладнання і мережі в той нелегкий час. Великий вклад у Ковельську енергетику внесли електромонтери О. Конончук, А. Поліщук, Ф. Іонов, В. Родік, Р. Іваненко, М. Остапчук та інші. Не зайвим буде нагадати, що керівниками електромереж міста і району були І. Ган, В. Корчук, М. Черняк, А. Семенюк, М. Євдокимов. День і ніч, в мороз і дощ несуть нелегку службу енергетики. Саме вони забезпечують доставку електроенергії у кожну домівку та на кожне підприємство.


 Управління газових магістралей

      У другій половині XX ст. на зміну поліському торфу, вугіллю і дровам прийшов газ. Голубе паливо з Дашави, Тюмені, Туркменістану надходило на підприємства Волині. Волинське управління газових магістралей є одним з тих колективів, що за сьогоднішніх непростих умов передає голубе паливо потужними газопроводами області і великій частині західного регіону України. Перша магістраль “Дашава-Мінськ” побудована в 1961 році. Вона проходить поруч з містом. В тому ж році введена в дію газорозподільна станція, через яку місто одержує природний газ. У 1978 році в дію вступають новий газопровід “Івацевичі-Долина II” і перша черга газокомпресорної станції “Ковель”. Нові плани – нові завдання. Будується ще одна газова магістраль “Івацевичі-Долина ІІІ”, яку здали в експлуатацію 1981 року. Потужні газові магістралі і компресорна станція вимагають чіткого управління. У 1976 році місто поповнилось ще одним важливим стратегічним підприємством – створено управління магістральних газопроводів. Великі енергопотужності, 1000 кілометрів магістральних газопроводів, 32 розподільні станції, що розкидані по всій Волинській області, вимагають від колективу чіткої роботи і дисциплінованості. Очолював управління багато років С. Ткачук.


      Управління розбудовується. У 1991 році споруджено мобільну газонаповнювальну станцію, що стала конкурентом бензозаправок. Станція розрахована на 250 автозаправок на добу. Так і проситься реклама: “Газ – екологічно чисте і дешеве паливо”. Бо так воно насправді і є. Іде трубами газ – рухає машини, нагріває оселі і допомагає господаркам готувати їжу. Ковельські магістральні газопроводи працюють для людей і люди їм вдячні за сумлінну працю.


Управління газопостачання та газифікації

      Ковельське управління газопостачання та газифікації має завдання забезпечувати експлуатацію міських мереж та будівництво газопроводів. Управління експлуатує мережі, які постачають 90 відсотків житлового сектора і практично всі промислові підприємства, що використовують газ. Управління обслуговує 240 км газопроводів, з них у місті – 148 км, в тому числі низького тиску 106 км, середнього – 22,9 км і високого – 17,4 км. З кожним роком ці цифри змінюються в бік збільшення. Для порівняння зазначимо, що в 1995 році всього було газопроводів 124 кілометри – удвічі менше ніж у 1999 році. Інтенсивність та ефективність розбудови газових мереж поліпшилися з організацією дільниці по будівництву газопроводів. Це дало змогу якісніше і в коротші терміни виконувати цю важливу роботу. Газорозподільних пунктів у Ковелі налічується – 40, шафних розподільних пунктів – 39. Тепер у місті газифіковано 17537 квартир. Управління обслуговує газову апаратуру 52-х теплових котелень, що підвищує надійність їхньої роботи. Неабияке значення в життєдіяльності городян має газобалонний склад, який забезпечує будинки скрапленим газом там, де ще немає природного газу. Власне, управління – це сучасне потужне підприємство.


      Оперативно-диспетчерська служба 04 частково комп`ютеризована та автоматизована і забезпечує надійну експлуатацію газових мереж, безпечність користування газом. УСПІШНО діє комп`ютеризована система обліку, збуту і використання, а також контролю оплати за газ. Виробничі і побутові приміщення відповідають найсучаснішим вимогам. Управління очолювали С. Дейнека, В. Місюра. Нині надійну роботу підприємства забезпечує начальник Ю. Рибачок. Палахкотить голубий вогник в оселях, нуртує полум`я у чорних пащеках потужних газових котелень. Вогонь горить у належному режимі і все це для блага людей. А за цим стоять фахівці-газовики, ковельчани щиро вдячні їм за працю.


Комбінат комунальних підприємств

      У 1957 році був заснований Ковельський комбінат комунальних підприємств, до складу якого входили: цех санітарної очистки, лазні, перукарні, міськгаз, водоканалізаційне господарство, готель, зелене господарство. З розвитком міста деякі підприємства відокремились і стали самостійними, згодом організувались нові. Але значення комбінату не тільки не втрачається, а навпаки, збільшується. Не заглиблюючись у суть постійних реорганізацій, коротко зупинимося на тих функціях, які виконує це підприємство.


      І знову зробимо екскурс у минуле. В нашій уяві постає місто шістнадцятого століття. На березі Турії – дерев`яний замок з вежами, поряд – Свято-Воскресенська і Благовіщенська церкви. Неподалік розміщені гамірні торгові ряди. Є й інші будівлі, майдан, вулиці, які виходять за межі міста через дерев`яні мости. У се це потопає в зелених садах і омивається тихоплинною Турією.


      Пройшли роки, за межами старого міста люди спорудили собі будинки і жили мирним життям. Доля накреслила Ковелю залізницю і з`явився другий Ковель. Ніхто не лічив дерев. Магістрат організовував загальноміські толоки для виконання громадських робіт – облаштування огорожі, – копання ровів, – аби зробити місто чистим та охайним.


      Після Першої світової війни опалений Ковель знову омолоджувався, впорядковувався. Місто в своїх межах мало 4418 га землі, з якої 1638 – його власність. Довжина вулиць – 86,3 км, без бруківки – 55, з бруківкою – 24 км. Місто мало садок площею 8456м2. Повітовий парк закладений у 1935 році – 4120м2. У проекті планувалось закласти ще 2 парки на 7 га. Квітники, сквери, газони – 32000м2. В 1939 році визначені сміттєзвалища. Магістрат мав 2 асенізаційні машини, З машини для сміття, 2866 ящиків для відходів, 3004 індивідуальних туалети.


      1999 рік малює іншу картину. Вулиць – 134,4 км, з них з дощовою каналізацією – 13,9 км, асфальто-бетонних – 63,7, з бруківкою -16,9 км, гравійних – 53,8 км. Пішохідних доріжок – 248,6 км, із штучним освітленням 66 км вулиць. Площа міських майданів – 2028 м2. В місті є парк площею 4,5 га, сквер на вулиці С. Бандери – 1,9 га. Є парк на вулиці Грушевського. На 01.06.1999 року в місті налічувалося 8149 дерев (без кущів). Оцінюючи план озеленення 1937 року і 1999 року, можна відмітити, що естафета озеленення триває. Місто в районі Люблинецького комбінату будівельних матеріалів має тимчасовий полігон для твердих відходів, яких щодня вивозять по 400 т. Нечистоти туалетів і вигрібних ям в районах, де немає центральної каналізації, вивозяться асенізаційними машинами. Нині комбінат має десять контейнеровозів для сміття, 4 – АС машини та інші механізми. Складність з дотриманням чистоти виникає через додаткове засмічення міста приїжджими торговими людьми з довколишніх міст і сіл. Для контролю за чистотою і екологічним порядком створені інспекція по охороні природи, санстанція та інші. В місті є чітка схема вивозу твердих відходів з житлових районів.


      Стандарт міста передбачає відповідальність за невиконання встановлених правил для всіх підприємств, організацій і мешканців Ковеля. Місцева влада здійснює контроль за виконанням цього стандарту. Наприклад, щоб ліквідувати дерево, необхідно скласти відповідною комісією акт і видати розпорядження міського голови. В цілому комбінат комунальних підприємств здійснює складну роботу! До складу комбінату входять: дільниця по ремонту та експлуатації міського освітлення, дільниця по ремонту вулиць та пішохідних тротуарів, а також ритуальне бюро.


      Комбінат має потужні теплиці, газову котельню і магазин “Квіти”. Тривалий час колектив очолював П. Дубік, сьогодні – Н. Дичка. Ідуть роки, десятиліття. З розвитком міста і зростанням кількості населення збільшуються і проблеми збереження загальної гігієни та краси. Коленої весни місто-красень Ковель потопає в цвітінні садів та зелені парків. Усміхається під промінням сонця Турія. Щодня несуть свою благородну службу люди, які відповідають за чистоту і порядок.


     “Ковельтепло” у ті давні часи, коли започатковувалося наше місто – 24 грудня 1518 року, – Василь Сангушко, одержавши грамоти короля, мабуть, приїхав до Ковеля задоволений і щасливий з думою про влаштування нового поселення. В грубці, біля якої вмостився, горіли дрова, випромінюючи тепло і зігріваючи душу й тіло князя. Чи думав він, що ми будемо згадувати його? Хто зна! Минули століття, з`явилися торф, кам`яне вугілля, а потім і газ. Люди постійно вдосконалювали засоби сталювання і, врешті-решт, винайшли водяні та парові підігрівачі.


     Багатоквартирна і багатоповерхова забудова вимагала централізованого опалення. При житлово-експлуатаційній конторі створюється дільниця по експлуатації котелень. Згодом ковельські тепломережі перетворюються в міський тепловий район, який стає ланкою структури “Волиньтеплоенерго”. У 1991 році здійснюється нова реорганізація, створюється самостійна одиниця комунальних підприємств “Ковельтеплокомуненерго”. У 1999 році житлові будинки одержують тепло від 31 газової котельні потужністю майже 25 гігакалорій. У місті 52 км теплових мереж. Крім цього, діє 4 бойлерні. Лише одна мініатюрна котельня школи № 9 працює на вугіллі. Найпотужніша котельня обслуговує мікрорайон вулиці Володимирської, де встановлено 4 потужних котли із сучасною автоматикою. Загалом до теплоцентралі міста підключено 19,2 тисячі абонентів.


      У 1999 році здано в експлуатацію адміністративно-виробничий корпус. Поліпшено умови праці інженерно-технічного персоналу, запрацювала механічна майстерня. Для робітників побудована лазня-сауна. Відділ збуту комп`ютеризований, що суттєво полегшує роботу з абонентами. Важливу роль у ліквідації аварій і своєчасному та надійному постачанні тепла відіграє оперативно-диспетчерська служба. Третина об`єктів автоматизована. Технічна база підприємства відповідає встановленим вимогам – є 2 потужних крани, 15 автомобілів, спецмайстерня на шасі автобуса, 2 екскаватори, 2 трактори і великий набір ремонтно-технологічного обладнання. В осінньо-зимовий сезон на підприємстві працює 380 чоловік. “Ковельтеплокомуненерго” за своїм рівнем експлуатації та обслуговування є кращим в області. Свідченням цьому є не тільки безаварійна робота тепломереж, але насамперед те, що від різних підприємств прийнято в занедбаному стані близько 10 котелень, які відремонтовано і реконструйовано, а в окремих випадках замінено. “Ковельтеплокомуненерго” надійно і ефективно вирішує проблему сучасності – створює затишок і тепло в багатоповерхових оселях. Його розвиток і надійну роботу забезпечував В. Бойко, а з 1998 року – Я. Андрейків.


Вузол зв`язку

      Перша міська телефонна станція царської Росії була відкрита в Києві 1 квітня 1886 року. У 1914 році тут вже було 4128 абонентів – один телефон на 62 жителі. Взагалі місткість станцій для міст типу Києва тоді була не більше 5000 номерів. У Ковелі нині є 16 тисяч абонентів – один телефон на 4 чоловіки.


      1895 року в нашому місті збудували гарне приміщення контори зв`язку. В ті часи послугами цієї контори користувалася Леся Українка. Саме тут забезпечувалися її контакти з визначними діячами культури М. Драгомановим, М. Лисенком, П. Стариць-ким, І. Франком та іншими. Контора зв`язку розташовувалася на вулиці Луцькій (тепер Незалежності). Доставка пошти здійснювалася кіньми. Обіч дороги на Луцьк збереглись історичні поштові будинки у селах Воля-Любитівська і Копачівка.


      В 1922 році запроваджено продаж газет і поштових листівок. Друга світова війна залишила після себе руїни, в тому числі й від поштової контори. А без зв`язку відбудова міста, зрозуміло, була неможливою. Тому вже в липні 1944 року в дивом уцілілому двоповерховому будинку відкрили нову контору зв`язку. Встановлювалось необхідне обладнання. Працівники жили одним бажанням – забезпечити зв`язок для відбудови господарства.


      Самовіддана праця завжди приносить добрі результати. 1951 року діяло 4 відділення зв`язку, встановлено 227 телефонів, 2 телеграфних апарати. Через десять років Ковель вже мав 15 відділень зв`язку. Встановлено 609 телефонів, обсяги надання послуг зросли удвічі. У 1968 році зв`язківці перейшли в нове прекрасне приміщення АТС з просторими залами для обслуговування людей. В тому ж році здійснено механізацію трудомістких процесів, особливо в поштовому відділенні. Монтується нова АТС на 2200 номерів. Кількість абонентів, включених у загальну міську мережу, зросла до 3500. Введено в дію телетайп і автоматичний міжобласний зв`язок.


      Держава вшанувала кращих зв`язківців. Сортувальниця К. Кондратович, телефоністка К. Місюра – нагороджені Орденом Трудового Червоного прапора, начальник вузла зв`язку С. Морозюк – орденом “Знак Пошани”, 26 чоловік – медалями. Ковельському вузлу зв`язку присвоїли звання “Підприємство високої культури”.


      Непомітно летить час, але помітно поліпшується зв`язок. У 1976 році ковельчани звітували про завершення автоматизації телефонного зв`язку в селах району та міжміського зв`язку. Збудовано потужний телеретранслятор. Коли налагодили нову автоматичну апаратуру для внутрішнього обласного зв`язку, число абонентів зросло удвічі. Тільки в місті діяло 7 відділень, споруджено нові приміщення зв`язку в Ковелі-2, в селах Грив`ятки, Білин, Мельниця, Свидники, Новий Мосир. Встановлено 2 тисячі секцій абонентських шаф для листонош.


      У 1999 році надійний електрозв`язок забезпечує міськрайтелеком. Серце зв`язку – це автоматичні телефонні станції, яких діє 4. АТС-2 – декадно-крокова, АТС-3 – координатна, АТС-ПСК-1000 – чешська станція і найсучасніша АТС-4 квантово-електронного типу. За встановленими станціями можна простежити історію розвитку зв`язку. Декадно-координаційна центральна станція, скажімо, – це розробка ще 1894 року, а виготовлена вона була аж 1954 року. Загальна місткість станцій – 16 тисяч номерів. Від цих 4 станцій тягнеться декілька тисяч кілометрів телефонних кабельних ліній. Більшість з них працює в режимі цифрової системи передачі інформації.


      Між станцією АТС-4 по вулиці Володимирській і центральною АТС прокладені найновіші оптично-волоконні кабельні лінії. Затухання сигналу в цих лініях на відстань від центру до Володимирської майже дорівнює нулю. Кабелі працюють на найновіших американських з`єднувачах. Ковельська мережа зв`язку підключена до систем “Укрпак” та “Інтернет”.


      Поряд із сучасним обладнанням і кабельними лініями збереглись повітряні телефонні лінії – майже 1000 км. Модернізовано мережу міжміського і міжнародного зв`язку. Кожен ковельчанин із свого телефону може з`єднатися з будь-яким містом України чи світу. Адже мережа підключена до Луцької центральної станції (КРАЦ),-через 480 каналів райтелекому і 1020-ТУМСА.


     У 1999 році запроваджується таксофонна карткоприймальна схема. З будь-якого таксофона, вставивши електронну картку, можна телефонувати в різні точки Ковеля, України й світу. Для надійності та швидкого реагування у випадку пошкодження АТС має систему діагностики, яка негайно може знайти місце пошкодження і визначити його характер. До станції райтелекому включена найновіша система мобільного зв`язку, який діє з будь-якого місця, в тому числі й з автомобіля чи будинку. Він може з`єднати вас з будь-яким містом світу.


     Паралельно із системою електрозв`язку функціонує радіомовлення, яке здійснюється через 8 радіовузлів. Щоправда нині жителі міста й району мають лише 16 тисяч радіоточок, а донедавна їх було 40 тисяч. Радіо переходить на ефірне мовлення, яке дає змогу ковельчанам слухати передачі п`яти програм. Вся система абонентського обліку комп`ютеризована.


      Надійну роботу електрозв`язку забезпечує сучасна виробнича база, яка складається із 16 спеціалізованих автомобілів та спецмеханізмів. У колективі працює 230 робітників і ІТП. Крім виробничої діяльності, підприємство дбає про розвиток соціально-культурної сфери. Для дітей працівників є оздоровчий табір на озері “Пісочне”. За здешевленими путівками зв`язківці оздоровлюються у санаторіях. Райтелеком має медпункт, їдальню, стоматологічний кабінет, сучасну побутову базу.В історію Ковельського електрозв`язку вписані імена організаторів:

  • А. Гнатюк – 1939-1941 рр.;

  • А. Шевченко – 1951-1956 рр.;

  • І. Шура – 1956-1967 рр.;

  • С. Морозюк – 1967-1991 рр.;

  • Б. Кошлатий – 1991-1998 рр.;

  • Г. Межов – з 1998 р.

      На залізниці, заводі “Ковельсільмаш” діють локальні АТС. В місті є потужний ретранслятор, який забезпечує міжнародні канали спецзв`язку, мобільний зв`язок і майже всю систему телевізійного транслювання для Волинської області.


      У 1995 році відбулася реорганізація. Електрозв`язок відділили від пошти. Ковельпошта має надійну основу. Здійснено комп`ютеризацію виробничих процесів. Доставка пошти забезпечується автомобільним транспортом.


Житлово-експлуатаційні контори

      У книзі “Феодальні міста України XV – 60 роках XVI століття” історик П. Сас пише, що Ковель належав до середніх міст. Малими містами вважалися такі, як Миляновичі, Вижва, де налічувалося близько 200 будинків. Середні міста – Житомир, Луцьк, Дубно, Ковель – від 200 до 700 будинків. Великі міста, приміром Київ, Кременець, налічували більше 700 будинків. В XVI столітті торгово-ремісничого населення в Ковелі було 260 чоловік, що становило 36 відсотків всіх мешканців міста (всього жителів було близько 1000 .).


      Звичайно, як і інші міста, Ковель не стояв на місці, а розбудовувався. В кінці XVIII століття тут з`явилися добротні дерев`яні будинки князя і княгині Яблунівських. Після переходу міста під юрисдикцію Росії, царський уряд всі будинки, що належали польським магнатам передав російським чиновникам. Війна 1812 року не обминула місто, багато будівель було спалено і зруйновано. По війні розпочалася відбудова. З`являються двоповерхові будинки, що прикрашають місто. Після Першої світової війни місто заліковує рани і знову відбудовується. З 1932 по 1937 рік в Ковелі спорудили 463 будинки. Як стверджує професор Свєшовський, у 1937 році в місті налічувалось 4590 житлових будинків, 36 тисяч чоловік населення.


      Після Другої світової війни тут залишилось всього третина житлових будинків і то на окраїнах. Ковельчани доклали титанічних зусиль до відбудови житлового фонду. З`являються нові мікрорайони з багатоповерховою забудовою. Сучасний же житловий будинок – це складний архітектурний, будівельний і технічний комплекс. Він насичений мережею електро-газо-водоканалізаційних систем і обладнання. В будинку діють ліфти. Експлуатація цих складних об`єктів вимагає високої професійної підготовки персоналу і значного технічного забезпечення. Збільшення об`єктів житлового фонду вимагає вдосконалення управління. В 1971 році в місті було 4 будинкоуправління. В тому ж році відбувається реорганізація і на базі будинкоуправлінь створили житлово-експлуатаційну контору. Спеціалізовані дільниці перетворюються в самостійні організації. Так, в 1978 році відокремлюється дільниця тепломереж. Новим кроком в роботі ЖЕК було створення в 1982 році оперативно-диспетчерської групи.


      Нова одиниця – це формування швидкого реагування на аварійні ситуації в системі обслуговування будинків. У 80-их роках розбудовується мікрорайон по вулиці Володимирській. Нове сучасне житло з 9-поверховими будинками вимагає більше уваги, тому в 1983 році відкрили нову контору – ЖЕК-2, що розмістилася по вулиці Пугачова, нині Д. Галицького. Пошук шляхів вдосконалення управління призводить до відокремлення вуличних двірників в мале підприємство “Попелюшка”. В минулому швидкі темпи зростання обсягів виробництва забезпечували бюджетні видатки на капітальний ремонт житла. Для цього спеціально створюється ремонтно-будівельне управління, яке освоює близько 1 мільйона крб. щорічно. Житлово-експлуатаційні контори займаються виключно дрібним і поточним ремонтом житла. Торік ЖЕК-1 і ЖЕК-2 обслуговували 600 багатоквартирних будинків, з яких 112 – ветхі, 1 – аварійний. Квартир в цих будинках – 10076. Необхідно зазначити, що житловий фонд міста Ковеля набагато більший. Своє житло мають будівельне управління, будинкоуправління залізничників, ПМК-22, ПМК-62, кооперативи, військові частини і т. п. Місцева влада наполегливо працює над поліпшенням роботи комунальних структур. У 1998 році проводиться нова реорганізація, під опіку ЖЕК повертаються вуличні двірники. Проте виробничо-технічна база житлово-експлуатаційних контор нині є слабкою. Бракує транспорту, недостатньо розвинуті механічні й столярні майстерні. Скорочення фінансування призвело до згортання робіт по капремонту. Життєзабезпечуючі системи будинків час від часу дають збої. Хоч все пізнається в порівнянні. На^фоні занепадаючих промислових підприємств міста контори по обслуговуванню житла виглядають мобільними з достатнім цілодобовим ритмом робіт. Керівниками житлово-експлуатаційних контор були А. Сарапін, Г. Заблодський, М. Солтис, А. Семенюк.


      На порозі XXI століття будівництво житла за рахунок державних фондів по суті припинилося. Споруджуються добротні приватні оселі. Житло будують і окремі кооперативи за дольовою участю підприємств.


       Збільшення фонду майна міста поки що не передбачається. Сьогодні тут діють різні структури по утриманню житла: це кооперативи, товариства власників і підприємства… Але попри все, наймобільнішими і найефективнішими залишаються підприємства по ремонту і експлуатації будинків, що належать місцевій владі (виконкому). За ними майбутнє.

Візит

    Ні. Я ніколи не любила осені. Для мене вона була задиркуватою нахабою, яка вривається після спекотного літа, розкидається «ніяким» настроєм, сонливістю, депресією, а потім іде собі геть…

    Ні. Я таки не любила її: з колючими дощами та сірими туманами, просоченими гірким димом.

    Ні. Я не любила…

    А потім з’явився ти. Від тебе віяло зверхністю і холодом. Ти був, як вона: увірвався, збентежив, причарував, довів до депресії, а потім пішов…

    А я? Стала бродити тротуарами і вперше в житті прислухалася, як шарудить опале листя під ногами. Вдихала на повні груди холодне осіннє повітря. Купила собі кумедного шалика…

    Спасибі, що навчив мене любити осінь.

    Іра Угрин

Музична вентиляція кіно

    Залишатися незалежним у власній показній скромності – дорогого варте. Усі навколо розповідають, «як сходили в туалет», аби фанатам було що уявляти та ще більш захопитися обраним ідолом зі стихії шоу-бізнесу. Постійний продаж усіх особистих таємниць залишає лише ляльку на місці людини, макет, який гідний тільки на механічні слова. Є ж і ті, хто уміє вирізнитися не власними недолугими провокаціями, а творчістю без будь-яких натяків на вічну славу чи швидку загибель. Усе іде своїм шляхом, можна піднятися на вершину, але відразу й оступитися.

    Контрастний тон кінотворчості – це велике випробування , яке, не вбиваючи, робить режисера кращим. Британське кіно тісно сплетене із американським, але легко відшукати імена великих режисерів із Туманного Альбіону: Альфред Хічкок, Лоуренс Олів’є та Ентоні Мінгелла, від фільмів яких світ здригався. Час обирає творчість, а не її творця, себто говорити про Сера Алана Паркера як режисера у теперішньому часі немає змоги – він продовжує «мовчати» уже 5 років, але попри це про свій внесок у кіно подбав старанно. Із перших кадрів кожної своєї картини Паркер статично консервативний, а фінал у нього завжди відкритий, і це один із багатьох факторів, чому саме його фільми живуть у внутрішньому світі глядачів досить довго після закінчення сеансу.

    Сім’я простих робітників, які мешкали у північному Лондоні, у січні 1944 р. поповнилася сином Аланом. У часи його юності Великобританія переживала не найкращі роки: постійні зміни урядів, економічна відсталість країни у порівнянні з іншими Західними державами… Паркер не мав змоги навчатися у кінематографічній школі. Він належить до тих, хто прийшов у кіноіндустрію із телебачення. Скептицизм багатьох критиканів , які не терплять меншовартості реклами як виду розваг, абсолютно не хвилює Паркера, який відгукується про свій перший досвід як про головний у його режисерському становленні: він навчився двома словами розповідати історії, працювати з оператором, світлом та усе це монтувати. Стиль Алана унікальний, адже він поєднує чи не усе, що рухається, грає і співає. Дебютувавши на початку 70-х рр. кількома короткометражними фільмами, молодий режисер взявся за свою першу велику картину, постановки мюзиклу «Багсі Мелоун» (1976 р.) – справжній атракціон із чудових музичних партій, хореографій та суті гангстерської історії.

    Дивацтвом є те, що усі актори – діти, які грають серйозні «розборки» між кланами Товстого Сема та Денді Дена у стилізованому Нью-Йорку 1929 р. Головною зброєю є торт із заварним кремом. Тому поява у банди Дена крем-автомату неабияк підсилює її міць, але на допомогу Сему приходить головний супергерой цієї історії – Багсі Мелоун, якому просто потрібні гроші для коханої. Зріла і майстерна гра підлітків феноменально вписується у сатиричний спосіб розважити публіку. Фільм демонструвався у програмі Канн-76 та отримав номінацію на Оскар, він і до сьогодні залишається класикою у жанрі комедійного мюзиклу. Свою першу драматичну кіноспробу Алан Паркер здійснив двома роками пізніше з картиною «Опівнічний експрес» (1978 р.), де розповідається сумна та суперечлива щодо моралі і закону історія. Американець Білл Хейс сподівався перевезти із Туреччини додому кілька пакетів із наркотиками. В аеропорті турецькі військові під час проходження контролю виявили контрабанду… Страх, шок і жорстокість азіатської в’язниці перетворюється на реальність для героя, внутрішній стержень якого досить міцний. Він мужньо витримує свавілля командира та відмовляється від спроби втечі із стамбульського пекла, адже строк у нього невеликий – 4 роки.

    Ближче до завершення його перебування за гратами справу Хейса несподівано переглядають: турецький суд безжально карає американця новим тридцятирічним ув’язненням, що провокує його на рішучі вчинки. Легенда про «опівнічний експрес» (так ув’язнені називали втечу) стає «ідеєю фікс» для Білла Хейса, який здійснює свій намір у драматично фіналі. Картина «Опівнічний експрес» була відзнята за сценарієм Олівера Стоуна, який взяв за основу реальну історію, яка трапилась із одним американським громадянином. Зйомки «експресу» викликали міжнародний конфлікт: турки заборонили знімати Паркеру фільм на своїй території, через це місце зйомок було перенесене на Мальту. Стрічка удостоїлася двох статуеток Оскар. У той же час світову рок-музику сколихнув новий альбом гурту «Pink Floyd» – «The Wall». Виникла ідея кіноадаптації цього музичного витвору. За допомогою художника-карикатуриста Джеральда Скарфа, лідера гурту «Pink Floyd», та сценариста Роджера Вотерса режисер Алан Паркер створив собі нерукотворний пам’ятник ще при житті. До «Стіни» (1982 р.) і після її виходу ніхто подібної за популярністю рок-містерії не створював. «Стіна» – це еталон музичного кіно. Це те, що ніколи не перетвориться на повсякденність. Спочатку камера плавно летить, націлюючись на погляд меланхолійного музиканта Пінка. Все, що відбувається по інший бік його очей, ми і маємо змогу спостерігати у химерному відеоряді під культові мелодії. Хворобливо усамітнена сутність Пінка б’є потоками жахливих параноїдальних думок, які так достовірно і без банальності передані в анімаційних вставках.

    Стіна між людиною і суспільством тут – непорушна. Табу заперечені, але реальність трактує все буденно. Безкінечне число символів та ідей, які заставляють зануритися в цей шедевр, абсолютно відсторонившись від усього. Продовження у кіно теми ізоляції людини для Паркера була чимось відвертим і до болю важливим. Такою роботою для британця стало перенесення на плівку книги Вільяма Вортона «Птаха», історія якої пронизує глядацькі серця наскрізь. Головний герой – хлопець на прізвисько Птаха (блискуча роль Метью Модіна) відчуває закованим себе у тілі людини і понад усе мріє злетіти і звільнитися. Його зневажають батьки, він уникає людей. Одного разу з ним заговорив місцевий розбишака Елл (Ніколас Кейдж), який розпочинає товаришувати з диваком. Несподівано їх дружбу та спокій перериває В’єтнам, куди хлопців відправляють воювати.

    Після повернення додому для Елла війна завершується кількома травмами, а Птаха взагалі«втікає» у власний скафандр, аби не відчувати жорстокості безглуздої ворожнечі з азіатами. Його відправляють у реабілітаційний центр, аби повернути його душу у світ людей. Наш герой не реагує ні на що: просто мовчки виглядає у загратоване вікно ніби птах, якому обірвали крила… Останньою надією врятувати головного героя від загибелі у психлікарні є Елл, який самовіддано намагається достукатись до друга розповідями про їх безтурботне підліткове життя. Фільм, у якому всі емоції дружби непідробні, а ідеал свободи – найкращий, протягом усього перегляду тримає у передчутті ніби трагічного фіналу, який тут змінюється добром із прекрасно віддаленою музикою британця Пітера Гейбріела. Недаремно можна вважати «Птаха» (1984 р.) найкращою стрічкою у творчості Алана Паркера, яку Канський кінофестиваль 1985 року вшанував призом гран-прі. У 80-их рр. Паркер піднявся до найвищих кіновершин: його монтажні винаходи були усім до смаку, несподівані фінали усіх історій відрізнялися від стандартів, а гра акторів не була хизуванням суперзірки, яка отримала мільйонний гонорар. Навіть американець Міккі Рурк – актор номер один тих часів – зумів зіграти у Алана складну психологічно і нетипову для себе роль приватного детектива Гаррі Ейнджела у картині «Серце Ангела» (1987 р.). Для головного героя справа розшуку музиканта стане останньою. Усе це через павутину, сплетену замовником розслідування містером Цифером (зіграв Роберт де Ніро), який демонічно забирає справжню сутність героя Рурка і віддзеркалює у ньому головного підозрюваного у вбивствах свідків. Страшне кіно, яке злісно втаємничене агонією диявола в обличчі де Ніро, демонструє недовготривалий процес знищення людини. А всьому вина – бажання розкрити таємницю.

    Чотири фільми, зняті режисером в останньому десятиріччі ХХ ст., не піднесли його на вершину успіху, так і залишивши самітника Алана поза комерційним багном, у яке так легко вступили колись цікаві режисери Френсіс Форд Коппола і Стівен Спілберг. Паркер продовжив знімати лише те, що хотів. У 1994 році на екрани вийшла сатирична комедія «Дорога на Велвілл», у якій абсолютно не схожий на себе Ентоні Хопкінс, котрий грає роль лікаря-вегетаріанця, який утримує санаторій, де будь-які бажання стримуються. Наступною картиною Алана став чудовий мюзикл «Евіта» (1996 р.) з Мадонною у ролі дівчини Єви Дуарте, яка згодом стає улюбленицею усього аргентинського народу та дружиною президента країни. Після смерті чоловіка Єва займає його місце та за любов до країни і народу була ніжно названа людьми Евітою. Це, дійсно, величний мюзикл з прекрасними мелодіями Ендрю Ллойд Вебера. Мадонна прекрасна, а її голос чарує. Сюжет картини передає найрізноманітніші почуття до Евіти, хоча незмінною залишається надія, яку через увесь свій життєвий шлях пронесла головна героїня. Стрічка була висунута у п’яти номінаціях на Оскар. «Правди немає – є лише точка зору», – такою тезою просякнута остання на сьогодні картина режисера «Життя Девіда Гейла» (2003 р.). Правозахисник і викладач в університеті містер Гейл активно виступає проти смертної кари у рідному Техасі. Напарниця-активістка Констанція смертельно хвора на рак, вона пропонує Девідові влаштувати її самогубство заради фанатичної ідеї жертвопринесення: «смерть за багато смертей». Гейл за складом злочину потрапляє під слідство, з якого живим йому не повернутися. За три дні до виконання вироку він погоджується на інтерв’ю з настирною журналісткою Бітсі Блум (Кейт Віслетт), яка дізнається не лише подробиці злочину, а й може врятувати його життя, бо він, за її доказами, не винен. Несподіваний фінал цієї заплутаної головоломки розбиває усі глядацькі здогадки і варіанти. Таким Алан Паркер залишив своє останнє послання – як завжди двозначне і з неочікуваними перипетіями. Час використовує нас і в момент підносить, а опісля викидає на смітник історії. Тільки для Сера Алана Паркера це неможлива істина, адже фінал у нього завжди антибанальний.

Максим Івануха

«Кордон 803» або «Давайте жити дружно!»

Угринів (біля Сoкаля, Львівська обл.)/Долгобичів (Грубешівський повіт, Люблінське воєводство). Субота, 30 серпня 2008 року.

    На східному кордоні ЄС відбувся концерт – поєднання «Кордон 803» за участю зіркових гуртів з Польщі та України. Концерт на кордоні – виявлення бажання будувати мости, а не залізні мури між народами, які творять Європейську спільноту.

    На Екуменічну молитву за польсько-українське добросусідство прибули Ієрархи та духовенство із різних конфесій з Польщі та України. У спільній молитві до Транскордонної Ікони Корчминської Богородиці взяли участь Архиєпископи та Владики УГКЦ, РКЦ, УПЦ МП та УПЦ КП. Привітання надіслав Блаженніший Любомир, Глава УГКЦ.

     Одним з яскравих моментів свята стала урочиста церемонія вручення статуетки нагороди Капітули польсько-українського поєднання для її цьогорічних лауреатів: Єжи Гофмана та Богдана Ступки.

     Під час концерту було зачитано привітання від Президентів України та Польщі. З відео-привітанням до учасників свята звернувся Арсеній Яценюк, засновник Фонду Open Ukraine. Лист привітання до учасників свята надійшов також від пані Катерини Ющенко, Голови Наглядової ради Міжнародного благодійного Фонду «Україна 3000».

     На «Кордоні 803» не забракло також спортивно-політичної частини. У товариському футбольному матчі зіграли команда Польщі, до складу якої увійшли парламентарії Сейму та команда України, у складі народних депутатів України та збірної Львівської міської ради. У другому таймі на футбольному полі зіграли також Сашко Положинський, лідер гурту «Тартак» та Ігор Пелих, ведучий концерту.

Кульмінацією свята стало унікальне музичне дійство «Кордон 803» за участю «Океан Ельзи», «Тартак», «Бум Бокс», Каї, «T.Love» та «Karimski Club».

     Гурт «T. Love», заграли гарний рок-н-рол. Мунєк постійно показував, що його гурт не можна відправляти на пенсію «за віком», викрикуючи до публіки, співаючи польською, українською та англійською і скачучи з мікрофоном.

     «Польська легенда Кая», – так її представив Ігор Пелих, співведучий вечора. Для когось ця пані була білою плямою, для когось – лише виконавицею пісні «Spi, kochanie, spi», а для когось – справжньою живою легендою.

     «Тартак» усіх поставив на вуха, але, звісно, міг зробити і більше. Тільки чотири пісні, хоча народ показував, що здатний скакати довго і витримати більше. Замість «Гуляйгорода» для виконання «Чорноморця» на сцену вийшли двоє приємних панянок. Відспівали гарно, та все ж  «Гуляйгород» замінити їм не вдалося – чогось не вистачало.

    «Океан Ельзи» – це «Океан Ельзи». Енергійно, гарно, голосно, якісно, кльово. Посеред концерту просто перед очима, на колонку «прилетів» чийсь бюстгальтер;)

     «Карімскі клаб» – це якась суміш настільки різноманітної музики, що разом би не уявилося. Проте змішано все дуже гарно, і слухати було приємно.

     А «Бумбокс»… перед першою ночі просто відкрив усім «друге дихання» та дав можливість пірнути з головою у потік суперової музики і заспівав «Квіти у волоссі» – пісню, котру, кажуть, на концертах, як правило, не співають. Всі ті найвідданіші і найспрагліші, що дочекалися на холоді «бумбоксівців», сповна їм віддячили підспівуваннями, танцями, криками та викликанням «на біс». 

     Чудове дійство, сповнене енергетикою, яка потім не дає спокою дуже довго, адже роки йдут, держави розширяються… тому треба прибирати кордони і жити, як казав котик з мультфільму, врешті-решт «…дружно!»

АТУМ®

Ковель і містечка Ковельського повіту наприкінці ХVІІІ – в першій половині XIX ст.

     Формування Ковельського повіту почалося в ході другого поділу Речі Посполитої, коли указом російської імператриці Катерини II від 13 квітня 1793 року було утворено Ізяславське намісництво, до якого мали входити Волинь і частина Поділля. У 1795 році воно було поділене на два: Волинське і Подільське. У Волинському намісництві Ковель отримував статус повітового міста (разом з іншими дванадцятьма).

      У роки царювання Павла І намісництва були перейменовані у губернії. Кількість повітів зменшилася до 12.3 того часу аж до кінця існування Волинської губернії межі Ковельського повіту не змінилися. Площа Ковельського повіту складала 616562 десятин 1200 сажнів (9,67 відсотка площі всієї губернії). У повіті було 174405 десятин 600 сажнів орної землі (8,27 відсотка орної землі губернії).

      Після приєднання Волині до Російської імперії населені пункти отримали інший адміністративний статус. У цій державі з управлінського закон поділяв усі поселення на три групи: міські, сільські і поселення, які мають особливі права. Однак між ними також не мали чітких відмінних ознак, в тому числі й юридичних. У діючих законах населений пункт визначено міським лише щодо місцевого управління: у місті зосереджувалися місцева адміністрація, тобто визначення того чи іншого населеного пункту містом залежало від потреб адміністративного поділу. Нерідко містом називали населений пункт, економічна роль якого в краї була мізерна. Тому іменування того чи іншого населеного пункту містом не означало виокремлення його ні в юридичному, ні економічному значенні.

      У Російській імперії існувала така номенклатура міських поселень: відносили: міста, містечка і посади. Вони не мали визначених ознак, які б чітко розмежовували один вид міського поселення від іншого. Міста офіційно поділялися на губернські, повітові, безповітові, або заштатні. Останні часто називалися містечками.

      Дослідники народонаселення Росії першої половини XIX ст. зазначали, що одні містечка західних губерній можна назвати коронними містами, вони мали магдебурзьке право, а були перейменовані в містечка після приєднання цих земель до Росії; інші, приватні, відігравали роль ніби промислово-торгових центрів поміщицьких маєтків, деякі з них мали королівські грамоти на проведення ярмарків і торгів та користувалися міськими правами.

       На підставі статті 364 Торгового статуту у містечках (на відміну від сіл) мали право постійно мешкати купці та міщани. Заснування містечок на підставі статті 219 Закону про стани і статті 2819 Торгового статуту було серед привілеїв дворянства. У містечках не могло бути міської думи або ратуші, бо за статтями 339 і 365 Торгового статуту купці, міщани, вільні люди і євреї, які в них жили, повинні були записані до міста того повіту, де знаходиться містечко.

 

      Як бачимо, сам Ковель не був значним містом. У 1798 р. в Ковелі було 456 будинків, в яких жило 1674 осіб, у той час населення інших повітових міст було таким: Кременець – 3528, Новоград-Волинський – 1928, Заслав – 4566, Ковель -1674, Луцьк – 2349, Житомир – 5421, Володимир-Волинський – 3586, Острог – 4098, Овруч – 852, Дубно – 6535, Рівне -2638 осіб. Отже, Ковель належав до найменших за кількістю населення повітових міст, хоча за цією ознакою він вирізняється з навколишніх містечок, майже половина яких мала населення до 500 осіб і стільки ж – до 1000 осіб. (див. таблицю 2). Серед містечок тоді виділялися Маційов і Турійськ як своєю залюдненістю, так і господарським значенням.

      Щодо соціальної структури міського населення, то, як бачимо, міські стани, тобто купці та міщани, виразно переважають в Ковелі. До того ж купецький стан представлений лише в Ковелі. У містечках, в тому числі в Маційові та Гурійську домінують селяни. Майже 6 відсотків міських жителів повіту (а у Ковелі – аж 13) складала шляхта, так звана чиншова, або загродова, яка 30-40-х роках XIX ст. буде переведена до стану однодворців або “граждан”. Наявність у містечках духовенства – православного, греко-католицького і римо-католицького – засвідчує про поліконфесійність християнського населення. Вона дещо зміниться до середини XIX ст. внаслідок остаточної ліквідації царським урядом уніатської церкви на українських землях у 1839 р., хоча греко-католицькі парафії найдовше проіснували саме в Ковельському повіті. За етнічною ознакою населення містечок поділялося на українців, поляків, євреїв і циган. Яке було співвідношення між ними в повіті наприкінці 40-х років XIX ст., опосередковано засвідчує таблиця 3, складена на підставі звіту волинського губернатора.

      Оскільки у першій половині XIX ст. конфесійна приналежність переважно поєднувалася з етнічною, тому таблиця 3 виразно засвідчує про безсумнівну більшість українців у складі населення повіту. Соціальна структура населення Ковеля і Ковельського повіту виразно змінилася на середину XIX ст.

      Як бачимо, купці та міщани переважають лише в Ковелі – їх майже 91 відсоток серед мешканців повітового міста, натомість у самому повіті їх у 10 разів менше. З огляду на статус міста зрозумілою стає порівняно велика кількість військових (як кадрових, так і відставних) і чиновників. Одночасно в міста стало менше духовенства і шляхти. Усі ці зміни засвідчили, що протягом десятиліть проходила уніфікація соціальних станів відповідно до норм російського законодавства. Зовнішній вигляд Ковеля мало чим відрізнявся від містечок: на середину XIX ст. Ковель мав суцільну дерев`яну забудову, з винятком двох будинків (див. таблицю 5). У місті налічувалося 5 церков, 2 католицькі каплиці і 5 синагог; усі культові будівлі також дерев`яні.

      У Ковелі як повітовому місті функціонували адміністративні, судові, фінансові та інші установи. Міські стани підпорядковувалися магістрату, який діяв на підставі царських указів від 12 грудня 1796 р. і 23 грудня 1798 р., а також рішення (“мнения”) Волинського головного суду 2-го департаменту від 17 березня 1803 р. Тоді було визначений склад магістрату: президент і 6 ратманів. Третину ратманів мали вибиратися від євреїв згідно з указом Сенату від 8 грудня 1802 р. Християнська та єврейська громади міста разом вибирали гмінних для вирішення спільних міських справ та возних для вручення судових позовів, У магістраті “першою особою” був не президент (згодом перейменований на бургомістра), а секретар, який призначався губернським правлінням. Він знався на законах, отримував платню (на відміну від решти членів магістрату), його посада належала до “класних” (тобто входила до “Табеля про ранги”): відповідала чину колезького секретаря. У віданні міських магістрату були карні та цивільні справи купців і міщан міста і містечок Ковельського повіту, для яких він був першою, нижчою інстанцією. Цивільні справи, в яких ціна позову була нижчою 25 рублів, вирішувалися там остаточно, і перенесення справи заборонялося законом. Остаточно вирішувалися і карні справи, за винятком тих, що передбачали такі покарання, як страта, позбавлення честі. Засідання цього міського суду проходити протягом року “безперервно”, за винятком “табельних днів” (релігійних і державних свят). Виконання вироків, винесених остаточно міським магістратом, було обов`язком городничого. До середини 30-х років у Ковелі був городничих і один квартальний, а поліцейська команда в кількості 10 осіб набиралася з вільних людей на кошти міських доходів. Ще одним судово-адміністративним органом для міщан була управа благочинія. До її складу входили городничий, два пристави карних і цивільних справ і два ратмани. Городничий призначався Сенатом, а решта вибиралися купецтвом міста на трирічний термін. Управа мала право розглядати малозначні цивільні справи як суд першої інстанції. Верхня межа для позову з таких справ -20 рублів. Очевидно, наявність такого органу пояснювалося великою кількістю цивільних майнових спорів серед городян. Таким чином наділялися дещо розвантажити міські магістрати, прискорити діловодство і судочинство. Указом Сенату від 17 лютого 1838 р. в містах були запроваджені словесні суди для розгляду незначних справ. На серпень 1841 р. в Ковелі він діяв при городничому правлінні. У ході перевірки їх діяльності на початку 40-х років виявилось, що такі судові органи більше сорока років діють у містечках Ковельського повіту: Миляновичах, Мацейові, Вижві, Ратні й Махновці. Вони були засновані ще в 1796 р. на підставі розпорядження генерал-губернатора Тутулміна про відкриття органів управління в містах (“присутственных мест”), У самому розпорядженні не йшлося про відкриття словесних судів у цих приватних містечках, але його вимога “облаштувати присутственні місця для порядку і правосуддя”, очевидно, для місцевої влади в Ковелі стала правовою підставою для функціонування словесних судів у містечках. Після тривалої переписки з київським генерал-губернатором на вимогу волинського прокурора вони були закриті наприкінці 40-х років. Господарські функції Ковеля і містечок визначалися, насамперед, як торгових і значно менше – як ремісничих центрів навколишньої округи. У в Ковелі традиційно проходило три-чотири ярмарки: Василівська (1 січня), на свято Вознесіння, Хрестовоздвиженська (14 вересня), Миколаївська(6 грудня). Ярмарки також проходили в містечках повіту: у Мельниці (Георгіївська – 23 квітня, Миколаївська – 9 травня, Ільїнська – 20 липня, Преображенська – 6 серпня, Семенівська – 1 вересня, на Різдво Богородиці – 8 вересня, Миколаївська – 6 грудня), Ратні (Богоявленська – 6 січня, на “масляну” неділю, Георгіївська – 23 квітня, Ільїнська – 20 липня, на Різдво Богородиці – 8 вересня, Покровська -1 жовтня), Турійську (Богоявленська, Миколаївська – 9 травня, Преображенська – 6 серпня, Миколаївська – 6 грудня), Камінь-Каширському (Іванівська -1 березня, Георгіївська – 23 квітня, Миколаївська – 9 травня, Онуфріївська -12 червня, Ільїнська – 20 липня, на Різдво Богородиці – 8 вересня, Дмитрівська – 26 жовтня, Миколаївська – 6 грудня), Несухоїжі (Стрітенська – 2 лютого, на 40 мучеників – 9 березня, Троїцька, Петропавловська – 29 червня, Семенівська – 1 вересня, Покровська – 1 жовтня), Мацейові (на “масляну” неділю, Онуфріївська – 12 червня, 20 червня, Успенська – 15 серпня, Дмитрівська – 26 жовтня, Ігнатівська 20 грудня), Мильцях, Стобихві (Онуфріївська – 12 червня, Дмитрівська – 26 жовтня), Вижві (Петропавловська-29 червня, Семенівська – 1 вересня), Янівці (Дмитрівська – 26 жовтня), а також в селах: Ворокомля (Богоявленська), Церковка, Глуша, Миляновичі (Петропавловська – 29 червня). Загалом ярмарки мали незначний товарообіг і проходили протягом одного дня з періодичністю три-сім ярмарок на рік (див. додаток 1). Однак слід наголосити на ярмарках в Мацейві: це містечко було торговим центром повіту. Регулярними і вагомими були також ярмарки в Несухоїжі. Той факт, що по одній-три ярмарки відбулися в чотирьох селах повіту (Миляновичі в 30-50-х роках у документах називають селом), може свідчити про потребу селян в обміні своїх продуктів на інші товари, а також про відсутність у повіті належного сполучення між населеними пунктами. В інших повітах губернії ярмарки практично не проходили. Стаціонарна торгівля проходила в ятках, крамницях і корчмах. У 20-30-х роках їх кількість була незначною (див. таблицю 6). На середину 50- років кількість вже доходила до 107. Торгівлю в них вели купці.

      У 1848 р. в Ковелі оголосили свій капітал 13 купців 3-ї гільдії на суму 31200 руб. ср., у тому році в усій губернії було 306 купців з капіталом 734400 руб. ср., тобто купці Ковеля та їхній капітал складали всього 4 % від загальної кількості купців і купецького капіталу губернії. Відмінності між купецтвом і міщанами було чітко визначено у маніфесті 1775 р. В ньому говорилось: “Усім тим міщанам, які не мають капіталу понад 500 руб., у майбутньому не називатися купцями, а перейменувати їх міщанами; купців же, які мають капітал понад 500 руб. і стали банкротами, також вписувати у міщани; які ж із міщан дрібним крамом торгують і капітал свій примножать понад 500 руб, тих вписувати у купецтво. Купців же, які мають від 500 руб. і більше, поділити, як і нині, на три гільдії і брати з них по одному відсотку з оголошеного ними по совісті капіталу щорічно, а подушне з них не брати …”. Ремесло і промисли слабо розвивалися в Ковельському повіті. Наприклад, у 1804 році у звіті волинського губернатора зазначено, що в повіті діє один склозавод і одна поташна буда (підприємство по виробництві поташу), а з 1808 року аж до 30-х років практично немає жодної фабрики чи заводу. Деяке зростання починається в 40х роках.

      Поява підприємств шкіряної промисловості та їх зростання може говорити насамперед, про наявність в повіті сировини та ринку збуту обробленої шкіри. Цю думку підтверджує відомість про кількість худоби в Ковельському повіті у 1853 р.: коней -13909 штук (або 3,87 % від загальної кількості в губернії), рогатої худоби – 49686 (7,53 %), овець -42145 (5,04 %), свиней – 27987 (5,43 %), кіз – 1450 (5,25 %). Отже, в першій половині XIX століття Ковель і містечка повіту розвивалися повільно. Ряд містечок перестали виконували торгові функції. За їхнім населенням закріплюється статус селян, що тягне за собою виконання відробіткової повинності. У середині століття спостерігається деяке пожвавлення господарського життя в Ковелі, однак збереження майже суцільної дерев`яної забудови може свідчити, що воно ще не привело до зростання добробуту його мешканців.

8 липня студенти нарешті оберуть мера

     26-27 червня в Центральному парку міста Луцька відбувався мульти-фестиваль «Студентська республіка 2010». Основним завданням якого було обрання «студентського мера» та «студентського парламенту» Луцька.

     Зважаючи на погодні негаразди, вперше в історії проведення фестивалю, вибори були перенесені.

     Однак, на території «Студентської республіки» не зважаючи ні на що, було зареєстровано два кандидати на посаду студентського мера. Ними стали:

    

студентка Волинського національного університету імені Лесі Українки – Олена Гнасюк,

    

   

студент Луцького національного технічного університету – Максим Воскресенський.

     5 липня оргкомітетом фестивалю було прийняте рішення, провести вибори «студентського мера Луцька 2010» шляхом прямого голосування. Право голосу на даних виборах отримає кожен студент, який навчається в будь-якому ВНЗ Волинської області та може посвідчити це студентським квитком або заліковою книжкою.

     Голосування відбудеться 8 липня в приміщенні Палацу культури міста Луцька, де будуть розміщені програми кандидатів та їхні автобіографії.

    Студенти зможуть проголосувати з 18.00 до 20.00 год.

     Валерій Пельц –

голова оргкомітету фестивалю

«Студентська республіка 2010»

Детонація руху

       Масова, просто поголовна танцювальна істерія охоплює простори України. Назва їй Tecktonik. Танцювальний стиль, який поширився Європою, нарешті дійшов і до нашого брата. Про Tecktonik нашій молоді в основному стає відомо через відео-інтернетресурси, такі як YouTube і Dailymotion, на які за короткий період часу злили гігабайти матеріалів з виступів, баттлів, дійшло вже й до відеоуроків на Tecktonik.

     Але давайте трішки більше дізнаємося про цей стиль.

    На початку XXI ст. вечірки в Бельгії пропонували музику в стилі Hardtech, Hardtrance, а також Euro Dance. У той час найпопулярнішим стилем був Jumpstyle, ідея якого полягала в тому, щоб стрибати, рухаючи однією ногою (потім іншою) назад-вперед у такт басів. Тодішні вечірки були схожі на теперішній Tecktonik.

    Зараз це вже мегапопулярний рух, а розпочав він свою історію в Парижі у 2000 році — у приміському клубі «Mеtropolis». Одна з вечірок називалася «Blackout»; спочатку її резидентом був Mc Adrian з Radio Fg. Стиль музики (Electro і Trance) був менш жорстким і досить комерційним. Протягом 5 років інша вечірка «Tecktonik Killer» пропонувала бельгійський Techno, Hardstyle і Warm up electro. Тоді перша вечірка представляла живий виступ Shakedown, а друга представляла Philippe B. у записі. Паралельно проходили вечірки «Digital Trance», музична програма яких була жорсткіша, і які можна зрівняти з тим, що зараз і має назву Tecktonik. Рік за роком вечірка «Tecktonik Killer» залучала все більше і більше людей. Близько 8000 людей приходять на кожну вечірку «Tecktonik Killer», куди запрошуються найвідоміші ді-джеї зі всього світу. Через деякий час вечірки «Tecktonik Killer» проводяться і в інших паризьких клубах. З часом Tecktonik стає знаковим брендом. З 2006 року можна знайти компіляції «Tecktonik Killer». На вечірках «Tecktonik Killer» збиралися молоді люди, які прагнули бути «несхожими на інших». Цей стиль вперше виходить на загал на фестивалі «Paris Techno Parade» 15 вересня 2007 року.

     В інтернеті з’являються сотні відео з клубів з молодими танцюристами або записи данс-баттлів, що влаштовуються на вулицях або в танцювальних школах. Перше покоління Tecktonik носило взуття з рівною підошвою – відоме як Buffalo. Також зазвичай вони одягали білі рукавички і тримали в роті соску. Соска служила перешкодою для підйомів, спровокованих екстазі. Хлопці й дівчата, і справді, нагадували малих дітей – у сенсі, що переступали межу між «запалювати» і «спалювати себе», вони хотіли почуватися заводною іграшкою на батарейках, забуваючи, що «заведені» на кілька вечорів, згодом вони опинялися на звалищі – з непридатними для ремонту механізмами. Подекуди й зараз можна зустріти клаберів, які для підкреслення свого образу гоцають на рейвах з цим дитячим атрибутом, швидше за все не знаючи його історії, або надавши йому іншого значення.

     З часом молоді клабери почали все частіше виходити на вулиці і влаштовувати баттли з тектоніку поза клубами, як колись це робили знамениті Hip-hop і брейк-данс баттли. Поняття ж Tecktonik стало більш чітким. Отож, наразі маємо Tecktonik – відомий також як tck, vertigo, Milky Way, – танцювальний стиль-мікс, що ґрунтується на базі хіп-хопу і техно. У танці Tecktonik активно використовуються руки із включенням елементів різних напрямів, але в ньому залишається оригінальність і новизна. Tecktonik об`єднує безліч сучасних танцювальних стилів, несучи в собі синтез різних культур. Залежно від переваг і власної індивідуальності танцюристи Tecktonik додають в нього Hip-hop, C-walk -Boying, Popping, Waving, Tutting, Liquid-Pop, Vouging і т.д.

     Найвідомішими творцями музики у стилі Tecktonik є Dim Chris, Dess, Miss Hiroko, Mondotek, пізніше David Guetta, Dirty South і Yelle.

     Зовнішній вигляд у цих танцюристів досить цікавий: звужені джинси чи брюки, «маленька» футболка з малюнком (частіше із символікою тектоніка), білий ремінь, напульсники, гетри яскравих кольорів на руках, кросівки баскетбольного стилю, використовуються чорно-білі кеди-шахматки. Футуристичні або готичні зачіски і яскравий макіяж, часто з елементом зірки біля одного ока. Стиль Tecktonik запозичує елементи кіберпанку, а неонові кольори нагадують new-rave хвилю в Англії: флуоресцентні кислотні кольори, нарукавники, вузькі футболки повертають у моду, як у покоління rave-музики в 1980-х. Нові люди, що приходять у цей танцювальний стиль, стали вносити демократію у вибір одягу. Тепер будь-який тектонік-дансер може одягати що завгодно, починаючи від балахона і широких бавовняних штанів, закінчуючи шортами (що рідко використовується, але буває в командних виступах) і голим торсом. У багатьох людей з’являється власне відчуття стилю, що суттєво урізноманітнює танець.

     У клабберів з’являється енергетичний напій Tecktonik Killer. Так само з’являється велика кількість продукції з символікою Tecktonik Killer: футболки, бейсболки, кофти, шнурки і т. д.

     Засоби інформації, які довгий час нехтували цим стилем танцю і цими вечірками, почали ними активно цікавитися. Як то кажуть: припекло…;)))

     Після того, як французи «Yelle» випустили відео на хіт «A Cause Des Garcon», в якому троє парубків дуже живо виконували техніку Tecktonik, атаку танцполів тектонічними рухами зупинити було вже неможливо. Та і чи треба було? – усі так раділи, що навіть Французьке Міністерство Культури підтвердило існування цього виду сучасного танцю.

     Тогочасні фанати тепер жалкують про успіх, викликаний вечірками в Metropolis, оскільки Tecktonik стає просто модою, ще одним способом молоді ідентифікувати себе в новому колективі. А культурі необхідний час для розвитку. Рух страждає від того, що це торкнулося великої кількості людей. Багато що потрібно ще доробити в музиці, танці, стилі одягу.

    Час покаже, чи дійсно Tecktonik Events стали винахідниками нової французької культури, яка починає поширюватися світом. Tecktonik об’єднує в собі безліч стилів різних танців, безліч слідів різних культур, побачимо, чи не лусне він, як рукавичка, яка виявилася за маленькою для усього, що хотіли в неї вмістити.

АТУМ®

ГО “Реабілітаційний центр”

“Ангели з одним крилом”

    Уже 10 років працює в нашому місті громадська організація „Реабілітаційний центр” для дітей та молоді з інвалідністю, створений силами батьків, яких об’єднало горе і бажання допомагати один одному. Коли у сім’ї народжується хвора дитина, та ще й з діагнозом – дитячий церебральний параліч (ДЦП), коли лікарі не дають надії на повноцінне життя і не можуть вилікувати – життя для всієї родини, здається, зупиняється.

    Великою радістю для сімей з такою проблемою стало заснування „Реабілітаційного центру”, котрий очолила Славікова Наталя. Нажаль, організація немає власного приміщення і тому орендує частину приміщення в Ковельського дитячого садочка № 10. Зроблено чимало корисного: проведено благодійні заходи, концерти; організовано міські міні-спартакіади серед дітей та молоді з обмеженими фізичними можливостями, виставки робіт декоративно-прикладного мистецтва; відкрито зал активної реабілітації інвалідів, бібліотеку спеціальної літератури для батьків, ігротека для дітей. Реалізовані проекти: гурток «Творче коло», дитячий клуб «Гуморист», «Школа матері».

    Якою невимовною радістю було проведення міні-спартакіад для дітей-інвалідів! Неможливо описати словами ті вогники щастя, які загорялися в очах дітей. Ці змагання дали їм поштовх для розвитку можливостей та додали впевненості в собі.

Чудово, що є люди, які з розумінням ставляться до дітей з особливими потребами. Наприклад, Лідерська Асоціація Незалежних Дистрибюторів ЛАНД – спонсор „Реабілітаційного центру” ось уже кілька років. Завдяки їхній допомозі члени центру освоїли техніку бісероплетіння, а також бібліотека поповнилася новим книгами, гуртки отримали необхідний матеріал для роботи, для найменшеньких були подаровані вітаміни. Прислуховується та не лишається осторонь і міська влада, яка фінансово підтримує діяльність Центру та допомагає в організації усіх заходів.

    „Ніж сварити велику темряву, краще запали маленьку свічку” – такий девіз у працівників Ковельської громадської організації „Реабілітаційний центр”. Саме тому був створений центр у Ковелі. У ньому всі оточені любов’ю, увагою та турботою. Кожен має умови для самовираження Добре, коли батьки мають надію поліпшити стан своїх дітей, але варто пам’ятати, що діткам необхідне тісне спілкування у сімейному колі.. Ось наприклад: спортивний зал, уроки польської мови, а також малювання, плетіння із бісеру, заняття співом, вивчення комп’ютера. Так що немає часу нудьгувати.

    Можемо порадіти успіхам Сашка Максимчука, який досяг високого рівня – став оператором комп’ютерного набору. Олена Тарасюк, Ніна Пилипюк, Тетяна Баюк стали професійними майстриням по бісероплетінню. Валя Літвінчук виготовляє картини в техніці аплікації. Завдяки Центру вони знайшли своє місце у житті.

    Сім’я Славікових не зупиняється на досягнутому. Пані Наталія повторює: «Ми всі ангели з одним крилом і мусимо обнятися, якщо хочемо злетіти, адже тільки разом можна досягти найвищого польоту».

    За її любов та ласку, доброту та ніжність батьки висловлюють велику подяку і низько вклоняються.

Оля

Стаття надана молодіжним медіа-проектом “Птаха”

Координати Центру: вул. Сєченова 15а ( в приміщенні дитсадка №10),

тел.: 8 (03352) 5-15-34, моб.

МТС 8 (050) 690 4 990,

Beeline 8 (068) 502 0 496.

Адреса для листування: а/с №52,

м. Ковель, 45001.

Голова правління: Славікова Наталія Василівна.Стаття надана молодіжним медіа-проектом “Птаха”

У Підпіллі

    Епілогом хай служить чудова поезія львівського поета Вакуленка-К.Володимира написана ним наприкінці 80-их рр. в часи „перебудови”:

   

    PUNK WAVE Бульвар нам – мамо, тато – невідомо,

    Підвали дітям, клей і наркота.

    Формалізуються дешеві аксіоми:

    Суспільству панки – бруд і суєта.

    Чуприни вітер. Чистота – банальна,

    Мєнти понтуються, у зоопарках шмон.

    Лискучий ірокез, совдепівська їдальня,

    Убогі кухні комуналок – наш притон.

    О’кей, ми покидьки! А що, земля ще чиста?

    Продукти західні впровадить дикий схід.

    Нас партія вперьод ведьот. Hasta la vista!

    Все неузгоджено. Аналізуймо хід…

    Ця поезія як сповідь людини, яка ні тоді (коли йому було 16 років), ні зараз не зрадила своїм ідеалам свободи, жодного разу не перетворившись на представника нової течії неформалів. А їх тепер не злічити: готи, емо, растамани, панки і ті, що невдало трансформувалися із гопників – бидлопанки тощо. А ще ж є бритоголові нацисти, які так вірять у силу свастики і заповідей Адольфа. Увесь цей підлітковий запал стати „кимось” і сіє усі ці субкультурні течії, хоча відмінностей у них все одно майже немає: пляшка пива – усім авторитетам авторитет. Ті роки, коли усе було дешево і сердито, позаду. Вибиті шибки, розбите скло і сходи без поручнів пустують, бо увесь молодняк знесений революцією „сліз і соплів” піднявся під чорно-рожеві знамена та імітує самогубство у своїх самотніх квартирах зліплених у будинки. Підпілля, за свою суттю, тепер потрібне лиш для людей без житла або для аж надто великих інтелектуалів, які зникають вечорами у підвальних культурницьких клубах, де збираються на богемні тусівки всілякі відомі літератори, режисери тощо. У Ковелі, щоправда, таких закладів не знайти. У нас, взагалі, все примарне і казкове: альтернативна культура як міф, який інколи оживляється концертами наших гуртів. Цьогоріч колективи „ На зламі дня” та „ Softminor” гостювали з виступами у Львові, а „ХТМ” відіграв у Костополі. Найбільшим місцевим святом рок-музики став фестиваль „Артерія”, куди з’їхалися багато хороших команд. Знову і знову повертаючись думками до витоків цивілізації, зі стриманим жахом уявляю , як там у завмерлих приміщеннях міста Прип’ять, де Чорнобиль… Там же рай андеґраунду! Усі, мабуть, про це думають, коли потрапляють у місця схожі на те, де вдруге в історії Ковеля минув мініконцертик для своїх і чужих.

    За ідейної настанови учасників ковельського гурту „Абсурд” відбулося неназване музичне свято, приурочене створенню гарного настрою. Обдерте приміщення музичної школи в суботу 11 жовтня вирувало. Різні, за своєю суттю, молоді люди прийшли на свято з єдиною установкою : відірватися, за майже безкоштовно (2 гривні у капелюх) і в оточенні друзів. Адже неформальна банда Ковеля складається із завжди одних і тих самих персонажів, які останніми роками оновлюються маленькими емо. „Коля з КОвеЛЯ” розігрівав публіку першим своїми моралістичними історіями разом із почесним гостем вечору – Вовою Грибом, вокалістом луцького гурту „Адевін?”. Їх дует розбив вщент усіх. Публіка, знайома з ексцентрикою Колі, не вгамовувалась підспівувати вже вивчені на пам’ять його пісні, серед яких „Українська мова”, „Катя”… Далі були „Хвилини тисячі мільйонів”, які своєю потужністю нагадали про силу музики, а вокаліст Олександр доводив силу власної голови, яка, здавалося, ось-ось лусне від перенапруги. Учасники колективу : басист Ронський, гітарист Йозік та ударник Макс, – разом уже 5 років, і що цікаво, їх виступи завжди віють їдкою правдивістю їх культової композиції „Насолода”. Завершували концертну програму учасники команди „Абсурд” у складі трьох учасників, які змусили усіх, хто стояв, тупотіти, а інших – хоча би посміхатися. На дворі швидко запанувала темрява. Рок-вечір не був показовим виступом за гроші із величезною відповідальністю. Свій серед своїх – таким гаслом можна озвучити наш мінімальний альтернативний концерт, що проходив на репетиційній базі „Softminor”, які теж були присутні на дійстві, але виступити в силу певних обставин не змогли. Попрощавшись із усіма, кого бачиш щодня або катастрофічно рідко, можна було продовжити вечір нічними пригодами або шкандибанням додому. Сусідні до місця проведення мешканці будинків нарешті втішалися мовчанням музичних інструментів, а дух року тим часом закрався у кожного, хто був на цьому заході, адже потяг до свободи завжди сусідить із простотою культурного життя, виразником якого і є красиве слово андеґраунд.

Максим Івануха

Стартує студентське ток-шоу

     22 березня о 13.30 в Інституті філології та журналістики ВНУ ім. Лесі Українки (вул. Винниченка, 30-а, ауд. 1) відбудеться студентське ток-шоу «Будемо говорити про…».

     Першою темою цього студентського проекту буде – «Аборти: причини та способи вирішення проблеми».

     До участі в обговоренні запрошені священик, юрист, лікар пологового будинку та спеціаліст із гендеру. Ім’я гостей глядачі дізнаються безпосередньо на самому ток-шоу.

     Також передбачається виступ Гендерного інтерактивного театру при Луцькому педколеджі.

     Організатори запрошують журналістів, громадських діячів і просто глядачів до участі у ток-шоу.

     Контактна особа: Марія Доманська (093) 873-72-80