Музична вентиляція кіно

    Залишатися незалежним у власній показній скромності – дорогого варте. Усі навколо розповідають, «як сходили в туалет», аби фанатам було що уявляти та ще більш захопитися обраним ідолом зі стихії шоу-бізнесу. Постійний продаж усіх особистих таємниць залишає лише ляльку на місці людини, макет, який гідний тільки на механічні слова. Є ж і ті, хто уміє вирізнитися не власними недолугими провокаціями, а творчістю без будь-яких натяків на вічну славу чи швидку загибель. Усе іде своїм шляхом, можна піднятися на вершину, але відразу й оступитися.

    Контрастний тон кінотворчості – це велике випробування , яке, не вбиваючи, робить режисера кращим. Британське кіно тісно сплетене із американським, але легко відшукати імена великих режисерів із Туманного Альбіону: Альфред Хічкок, Лоуренс Олів’є та Ентоні Мінгелла, від фільмів яких світ здригався. Час обирає творчість, а не її творця, себто говорити про Сера Алана Паркера як режисера у теперішньому часі немає змоги – він продовжує «мовчати» уже 5 років, але попри це про свій внесок у кіно подбав старанно. Із перших кадрів кожної своєї картини Паркер статично консервативний, а фінал у нього завжди відкритий, і це один із багатьох факторів, чому саме його фільми живуть у внутрішньому світі глядачів досить довго після закінчення сеансу.

    Сім’я простих робітників, які мешкали у північному Лондоні, у січні 1944 р. поповнилася сином Аланом. У часи його юності Великобританія переживала не найкращі роки: постійні зміни урядів, економічна відсталість країни у порівнянні з іншими Західними державами… Паркер не мав змоги навчатися у кінематографічній школі. Він належить до тих, хто прийшов у кіноіндустрію із телебачення. Скептицизм багатьох критиканів , які не терплять меншовартості реклами як виду розваг, абсолютно не хвилює Паркера, який відгукується про свій перший досвід як про головний у його режисерському становленні: він навчився двома словами розповідати історії, працювати з оператором, світлом та усе це монтувати. Стиль Алана унікальний, адже він поєднує чи не усе, що рухається, грає і співає. Дебютувавши на початку 70-х рр. кількома короткометражними фільмами, молодий режисер взявся за свою першу велику картину, постановки мюзиклу «Багсі Мелоун» (1976 р.) – справжній атракціон із чудових музичних партій, хореографій та суті гангстерської історії.

    Дивацтвом є те, що усі актори – діти, які грають серйозні «розборки» між кланами Товстого Сема та Денді Дена у стилізованому Нью-Йорку 1929 р. Головною зброєю є торт із заварним кремом. Тому поява у банди Дена крем-автомату неабияк підсилює її міць, але на допомогу Сему приходить головний супергерой цієї історії – Багсі Мелоун, якому просто потрібні гроші для коханої. Зріла і майстерна гра підлітків феноменально вписується у сатиричний спосіб розважити публіку. Фільм демонструвався у програмі Канн-76 та отримав номінацію на Оскар, він і до сьогодні залишається класикою у жанрі комедійного мюзиклу. Свою першу драматичну кіноспробу Алан Паркер здійснив двома роками пізніше з картиною «Опівнічний експрес» (1978 р.), де розповідається сумна та суперечлива щодо моралі і закону історія. Американець Білл Хейс сподівався перевезти із Туреччини додому кілька пакетів із наркотиками. В аеропорті турецькі військові під час проходження контролю виявили контрабанду… Страх, шок і жорстокість азіатської в’язниці перетворюється на реальність для героя, внутрішній стержень якого досить міцний. Він мужньо витримує свавілля командира та відмовляється від спроби втечі із стамбульського пекла, адже строк у нього невеликий – 4 роки.

    Ближче до завершення його перебування за гратами справу Хейса несподівано переглядають: турецький суд безжально карає американця новим тридцятирічним ув’язненням, що провокує його на рішучі вчинки. Легенда про «опівнічний експрес» (так ув’язнені називали втечу) стає «ідеєю фікс» для Білла Хейса, який здійснює свій намір у драматично фіналі. Картина «Опівнічний експрес» була відзнята за сценарієм Олівера Стоуна, який взяв за основу реальну історію, яка трапилась із одним американським громадянином. Зйомки «експресу» викликали міжнародний конфлікт: турки заборонили знімати Паркеру фільм на своїй території, через це місце зйомок було перенесене на Мальту. Стрічка удостоїлася двох статуеток Оскар. У той же час світову рок-музику сколихнув новий альбом гурту «Pink Floyd» – «The Wall». Виникла ідея кіноадаптації цього музичного витвору. За допомогою художника-карикатуриста Джеральда Скарфа, лідера гурту «Pink Floyd», та сценариста Роджера Вотерса режисер Алан Паркер створив собі нерукотворний пам’ятник ще при житті. До «Стіни» (1982 р.) і після її виходу ніхто подібної за популярністю рок-містерії не створював. «Стіна» – це еталон музичного кіно. Це те, що ніколи не перетвориться на повсякденність. Спочатку камера плавно летить, націлюючись на погляд меланхолійного музиканта Пінка. Все, що відбувається по інший бік його очей, ми і маємо змогу спостерігати у химерному відеоряді під культові мелодії. Хворобливо усамітнена сутність Пінка б’є потоками жахливих параноїдальних думок, які так достовірно і без банальності передані в анімаційних вставках.

    Стіна між людиною і суспільством тут – непорушна. Табу заперечені, але реальність трактує все буденно. Безкінечне число символів та ідей, які заставляють зануритися в цей шедевр, абсолютно відсторонившись від усього. Продовження у кіно теми ізоляції людини для Паркера була чимось відвертим і до болю важливим. Такою роботою для британця стало перенесення на плівку книги Вільяма Вортона «Птаха», історія якої пронизує глядацькі серця наскрізь. Головний герой – хлопець на прізвисько Птаха (блискуча роль Метью Модіна) відчуває закованим себе у тілі людини і понад усе мріє злетіти і звільнитися. Його зневажають батьки, він уникає людей. Одного разу з ним заговорив місцевий розбишака Елл (Ніколас Кейдж), який розпочинає товаришувати з диваком. Несподівано їх дружбу та спокій перериває В’єтнам, куди хлопців відправляють воювати.

    Після повернення додому для Елла війна завершується кількома травмами, а Птаха взагалі«втікає» у власний скафандр, аби не відчувати жорстокості безглуздої ворожнечі з азіатами. Його відправляють у реабілітаційний центр, аби повернути його душу у світ людей. Наш герой не реагує ні на що: просто мовчки виглядає у загратоване вікно ніби птах, якому обірвали крила… Останньою надією врятувати головного героя від загибелі у психлікарні є Елл, який самовіддано намагається достукатись до друга розповідями про їх безтурботне підліткове життя. Фільм, у якому всі емоції дружби непідробні, а ідеал свободи – найкращий, протягом усього перегляду тримає у передчутті ніби трагічного фіналу, який тут змінюється добром із прекрасно віддаленою музикою британця Пітера Гейбріела. Недаремно можна вважати «Птаха» (1984 р.) найкращою стрічкою у творчості Алана Паркера, яку Канський кінофестиваль 1985 року вшанував призом гран-прі. У 80-их рр. Паркер піднявся до найвищих кіновершин: його монтажні винаходи були усім до смаку, несподівані фінали усіх історій відрізнялися від стандартів, а гра акторів не була хизуванням суперзірки, яка отримала мільйонний гонорар. Навіть американець Міккі Рурк – актор номер один тих часів – зумів зіграти у Алана складну психологічно і нетипову для себе роль приватного детектива Гаррі Ейнджела у картині «Серце Ангела» (1987 р.). Для головного героя справа розшуку музиканта стане останньою. Усе це через павутину, сплетену замовником розслідування містером Цифером (зіграв Роберт де Ніро), який демонічно забирає справжню сутність героя Рурка і віддзеркалює у ньому головного підозрюваного у вбивствах свідків. Страшне кіно, яке злісно втаємничене агонією диявола в обличчі де Ніро, демонструє недовготривалий процес знищення людини. А всьому вина – бажання розкрити таємницю.

    Чотири фільми, зняті режисером в останньому десятиріччі ХХ ст., не піднесли його на вершину успіху, так і залишивши самітника Алана поза комерційним багном, у яке так легко вступили колись цікаві режисери Френсіс Форд Коппола і Стівен Спілберг. Паркер продовжив знімати лише те, що хотів. У 1994 році на екрани вийшла сатирична комедія «Дорога на Велвілл», у якій абсолютно не схожий на себе Ентоні Хопкінс, котрий грає роль лікаря-вегетаріанця, який утримує санаторій, де будь-які бажання стримуються. Наступною картиною Алана став чудовий мюзикл «Евіта» (1996 р.) з Мадонною у ролі дівчини Єви Дуарте, яка згодом стає улюбленицею усього аргентинського народу та дружиною президента країни. Після смерті чоловіка Єва займає його місце та за любов до країни і народу була ніжно названа людьми Евітою. Це, дійсно, величний мюзикл з прекрасними мелодіями Ендрю Ллойд Вебера. Мадонна прекрасна, а її голос чарує. Сюжет картини передає найрізноманітніші почуття до Евіти, хоча незмінною залишається надія, яку через увесь свій життєвий шлях пронесла головна героїня. Стрічка була висунута у п’яти номінаціях на Оскар. «Правди немає – є лише точка зору», – такою тезою просякнута остання на сьогодні картина режисера «Життя Девіда Гейла» (2003 р.). Правозахисник і викладач в університеті містер Гейл активно виступає проти смертної кари у рідному Техасі. Напарниця-активістка Констанція смертельно хвора на рак, вона пропонує Девідові влаштувати її самогубство заради фанатичної ідеї жертвопринесення: «смерть за багато смертей». Гейл за складом злочину потрапляє під слідство, з якого живим йому не повернутися. За три дні до виконання вироку він погоджується на інтерв’ю з настирною журналісткою Бітсі Блум (Кейт Віслетт), яка дізнається не лише подробиці злочину, а й може врятувати його життя, бо він, за її доказами, не винен. Несподіваний фінал цієї заплутаної головоломки розбиває усі глядацькі здогадки і варіанти. Таким Алан Паркер залишив своє останнє послання – як завжди двозначне і з неочікуваними перипетіями. Час використовує нас і в момент підносить, а опісля викидає на смітник історії. Тільки для Сера Алана Паркера це неможлива істина, адже фінал у нього завжди антибанальний.

Максим Івануха

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *